Люди в чорному

Відомі і маловідомі факти з історії чемпіонатів світу зі спогадів арбітрів фінальних матчів

Відомі і маловідомі факти з історії чемпіонатів світу зі спогадів арбітрів фінальних матчів

Суддями чемпіонатів світу стають найкращі фахівці у “чорному”, як колись звикло називали людей зі свистком, а вже на фінальний матч призначають кращого з кращих. Але й ті, хто, здавалось би, не повинен помилятися, теж можуть свиснути не на ту користь. Та, мабуть, фінали не були б такими цікавими і не залишались би у пам’яті уболівальників, якби арбітри не помилялися, бо вони – теж люди…

У моєму архіві збереглися різноманітні спогади тих суддів, хто вершив долю золотих медалей, з яких вибрав окремі епізоди, що стосуються фінальних матчів.

1930 рік. Уругвай – Аргентина (4:2), суддя – Йоганнесс Лангенус (Бельгія):

 – Три дні перед вирішальною грою я мав повертатися до Європи і в останні хвилини ласував смачним морозивом. Саме у кав’ярні мене знайшли поліцейські і передали запрошення прибути до губернатора Монтевідео. Пан губернатор оголосив, що мене визначено головним арбітром фіналу і запевнив про абсолютні гарантії щодо моєї безпеки. Але за кільканадцять хвилин до гри у суддівській кімнаті ледь не дійшло до бійки між капітанами команд Назацці (Уругвай) і Феррейрою (Аргентина). Причиною суперечки став… м’яч. Кожна зі сторін прагнула грати своїм, капітани настільки розпалилися, що дійшло до крику і розмахування руками. Я запропонував вирішити справу жеребкуванням, і монетка “усміхнулася” аргентинцям. Але це їм не допомогло.

1934 рік. Італія – Чехословаччина (2:1), суддя – Іван Еклінд (Швеція):

 – Перед матчем мене запросили до почесної ложі, де представили Беніто Муссоліні та Адольфу Гітлеру. Муссоліні поставив мені кілька особистих запитань, приязно поплескуючи по плечі, а потім запитав, хто виграє? Мені довелося відповісти, що – краща команда, що, можливо, йому не сподобалося, бо він одразу втратив до мене всякий  інтерес. А матч запам’ятався тим, що вже на 15-й хвилині довелося усунути з поля за брутальну гру чехословацького  півзахисника Крчила. Пізніше мені закидали, що я спеціально послабив суперника, аби допомогти господарям поля виграти. Але я цього не зробив на чиєсь прохання, а так вимагала ігрова ситуація, і моє сумління було чистим. А з Муссоліні я ніколи більше не зустрічався.

1938 рік. Італія – Угорщина (4:2), суддя – П’єр Жорж Капдевілль (Франція):

– Спочатку фінальний матч мав судити бельгієць Лангенус, який мав великий досвід, бо судив уже третій чемпіонат. Проти цього запротестували італійці і запропонували, щоб гру провів представник організаторів. Так вибрали мене, хоча я й не мріяв про таку честь, бо був наймолодшим серед колег (мені йшов 38-й рік). Я був настільки схвильованим, щоб не допустити якоїсь помилки, що навіть добре не пам’ятаю події на полі. Запам’ятав лише, коли до мене підійшов капітан угорської команди і подякував за гру. Тільки тоді до мене дійшло, що я добре впорався з відповідальним завданням.

1950 рік. Уругвай – Бразилія (2:1), суддя – Джордж Рідер (Англія):

 – Матч був надзвичайно драматичним, в якому господарі поля програли. Але найбільший шок я пережив після фінального свистка. Стадіон “Маракана” заплакав… У цю мить я забув, що є суддею, а перетворився на вболівальника. Ніколи не забуду цих хвилин, бо був шокований побаченим. Мені було дуже шкода бразильців, які заслуговували чемпіонства. Ще пригадую, як у коридорі перед роздягальнею плакав бразильський воротар Барбоса і повторював, як дитина: “Це неправда! Це поганий сон! Бразилія не може програти…”

1954 рік. ФРН – Угорщина (3:2), суддя – Вільям Лінг (Англія):

 – За кілька годин до мене до готелю прийшла угорська делегація і у присутності організаторів та поліцейських, яких мені виділили для охорони, вручила запрошення на банкет, який мав відбутися в угорській амбасаді з приводу здобуття угорцями звання чемпіонів світу. Ніхто не мав сумнівів, що переможцем фіналу стане чудова команда Угорщини! Запрошення я прийняв, але те, що сталося упродовж 90 хвилин матчу, назавжди увійшло до історії футболу. Великий фаворит, який розправився з усіма суперниками, програв. Звичайно, що банкету не було. Вечерю я їв сам і за свій рахунок.

1958 рік. Бразилія – Швеція (5:2), суддя – Моріс Гіг (Франція):

– Публіка на стадіоні у Стокгольмі прийняла мене дуже вороже, і ця ворожість збільшувалася з кількістю забитих бразильцями голів у ворота шведів. Трибуни ніяк не хотіли погодитися з поразкою своїх улюбленців, а тому всю злість виливали на мені. Будь-яке моє рішення на користь бразильців викликало свист і скандування: “Їдь свистіти до Бразилії!” Про цей крик пригадав через кілька місяців, коли мені до Марселя надійшов лист із країни чемпіонів світу, в якому писало: “Виконуючи волю публіки фінального матчу, запрошуємо вас приїхати і посвистіти”. Я поїхав і судив дербі “Фламінго” – “Ботафого”. Мені дуже сподобалося в Ріо-де Жанейро. Я так досі не знаю, кому завдячувати за цю поїздку: стокгольмській публіці чи бразильським діячам?

1962 рік. Бразилія – Чехословаччина (3:1), суддя – Микола Латишев (СРСР):

 – Той чемпіонат на стадіонах Чилі можна назвати поліцейським турніром, бо всі рішення щодо проведення матчів приймалися у міністерстві внутрішніх справ. Коли мені повідомили, що маю судити фінальний матч, не хотілося вірити, що судді з СРСР доручили гру, в якій бере участь представник соц­табору. І хоча чехословаки першими забили гол, виграли бразильці, які мали у своєму складі феноменального Гаррінчу. Будь-яка команда, в якій би виступав цей кривоногий гравець, могла стати чемпіоном світу.

1966 рік. Англія – ФРН (4:2), суддя – Готтфрід Дінст (Швейцарія):

– Йшла 101-ша хвилина фіналу, коли Джефф Херст поцілив м’ячем у поперечину німецьких воріт. М’яч вдарився до землі і відлетів у поле. Мені здавалося, що він перетнув лінію воріт, але для впевненості я побіг до бокового судді Тофіка Бахрамов, який підтвердив моє рішення. Хоча німці протестували, я вказав розпочинати з центра поля, Добре, що господарі забили ще один гол і доказали, що є кращими. Що думаю про цей випадок через літа, що минули? Без того гола на Вемблі про мене ніхто б і не згадував…  

1970 рік. Бразилія – Італія (4:1), суддя – Рудольф Гльокнер (НДР):

– З фінального матчу мені найбільше запам’ятався вираз обличчя Пеле, коли я не зарахував другий гол для Бразилії, який він забив з ледь помітного положення поза грою. Він підбіг до мене і благальним голосом повторював, що забив гол правильно. Я тільки посміхнувся, показав на годинник і сказав, що є ще досить часу, щоб забити правильні голи. Бразильці дійсно забили ще три голи, але Пеле вже не вдалося відзначитися.

1974 рік. ФРН – Голландія (2:1), суддя – Джон Тейлор (Англія):

– Перед початком гри я попередив капітанів обох команд Франца Беккенбауера і Йогана Кройфа, що не толеруватиму брутальної гри і буду строго фіксувати усі порушення. На жаль, футболісти обох команд “косили” один одного немилосердно, тож довелося призначати пенальті у ті й другі ворота. Кройф постійно висловлював на мою адресу претензії і ще щось там договорював своєю рідною мовою. Думаю, що якби я трохи знав голландську, він не дограв би до кінця зустрічі. Я міг тільки догадуватися, які прокльони летять у мій бік.

1978 рік. Аргентина – Голландія (3:1), суддя – Сержіо Гонелла (Італія):

– Той фінал мав судити один з трійки – португалець Гаррідо, австрієць Лінемеєр або я. Ми зібралися у моєму готельному номері і очікували рішення організаторів. Так у розмовах минуло кілька годин, коли нарешті пролунав телефонний дзвінок. Трубку підняв Лінемейєр, мовчки вислухав, а тоді підійшов до мене, потис руку і сказав: “Нарешті фінал буде судити італієць!” І лише тоді я поклав свій свисток у воду, щоб під час матчу він був голоснішим.

1982 рік. Італія – ФРН (3:1), суддя – Арнальдо Коельо (Бразилія):

– Завжди на дорозі бразильських арбітрів ставали футболісти, які часто потрапляли до фіналу. Своє призначення прийняв з гордістю, хоча, звичайно, волів би, щоб замість мене там виступала наша команда. Найприємніше, що запам’яталося, то це слова президента Італії, який, привітавши своїх футболістів-чемпіонів, звернувся до мене: “Бразилія має не тільки чудових гравців, але й суддів теж!”

1986 рік. Аргентина – ФРН (3:2), суддя Аррпі  Фільо (Бразилія):

– У тунелі перед виходом на поле до мене підійшов Дієго Марадона і попросив дозволу поцілувати м’яча, який я тримав у руках. Узявши шкіряну кулю, він емоційно її поцілував, щось при цьому приказуючи. Після гри я запитав Дієго, що такого він шепотів м’ячеві перед виходом на поле, Капітан чемпіонів пояснив, що просив його не приносити гіркоти аргентинцям. Тоді я подумав, чи м’яч завжди слухається великих футболістів?

1990 рік. Німеччина – Аргентина (1:0), суддя – Кодесаль Мендес (Мексика):

– То був мій дебют у фінальних змаганнях, і одразу така честь судити вирішальний матч на Олімпійському стадіоні у Римі. Разом з лайнсменами Міхалом Лісткевичем (Польща) та Армандо Пересом (Колумбія) ми складали важкий екзамен. Це справді був нелегкий поєдинок для всіх – футболістів і суддів. Довелося вперше в історії фінальних матчів усунути з поля гравця – ним став аргентинський захисник Педро Монзон, за чотири хвилини до кінця гри я призначив пенальті і німець Андреас Бреме забив єдиний переможний гол, а ще через мить усунув з поля другого аргентинця – Густаво Десотті.

1994 рік. Бразилія – Італія (0:0, за пенальті – 3:2), суддя – Шандор Пуль (Угорщина):

– Перед фіналом я дуже хвилювався. Знав тільки німецьку і побоювався, що гарячі бразильці Дунга чи Ромаріо будуть до мене “пискувати”, а я не зрозумію, про що йдеться. На трибунах в Лос-Анджелесі зібралося майже сто тисяч глядачів, і це теж хвилювало. На щастя, вдалося опанувати нерви і провести гру без особливих пригод. Величезна ставка матчу фактично паралізувала навіть видатних гравців, що особливо проявилося під час виконання післяматчевих пенальті. Мені було дуже жаль італійців Барезі, Массаро і Роберто Баджіо, що не забили…

1998 рік. Франція – Бразилія (3:0), суддя  – Саїд Белькола (Марокко).

Фінальну гру вперше судив представник африканського континенту, але не мав жодних труднощів, бо перевага французів була переконливою. Після цього матчу Белькола підписав трирічний контракт із японської Джей- Лігою. Справжньою трагедією стала його смерть від рак. На жаль, його враження знайти не вдалося.

2002 рік. Бразилія – Німеччина (2:0), суддя – П’єрлуїджі Коліна (Італія).

Це було не так давно, і перипетії того чемпіонату легко виринають у нашій пам’яті, тож усі пригадують чіткий,  промовистий жестами і поглядами арбітраж футбольного “Фантомаса” з Італії.

2006 рік. Італія – Франція (1:1, за пенальті – 5:3), суддя – Орасіо Елісондо (Аргентина).

Аргентинський арбітр після чемпіонату світу закінчив свою суддівську справу, вважаючи виступ у фінальному матчі вершиною своєї футбольної кар’єри.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7935 / 1.68MB / SQL:{query_count}