«Суспільству потрібен розвиток, а не потрясіння і хаос»

Євген Нищук, народний артист України, – про Майдани, згортання культурних ініціатив, виклики, політику і театр

Двічі в одну річку… увійдеш – це про відомого українця, народного артиста України 48-річного Євгена Нищука. Адже знаємо його як «голос» «помаранчевого» Майдану і Революції Гідності, а також двічі міністра культури України (2014 р., 2016 – 2019 рр.). Євген Нищук завжди був активним, рішучим і небайдужим до майбутнього України, мав і має загострене почуття справедливості.
Бути «голосом» Майдану – це була моя місія. Як державну місію оцінюю посаду міністра культури. Театр – це моя душа. А щодо політики, то завдяки їй є шанс змін у державі
Він – творча особистість, успішний актор театру, кіно і дубляжу. За плечима в нього 25 років театрального стажу. Вистави за участі Євгена Нищука можна переглянути в Києві у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка і театрі «Сузір’я». З особливим трепетом ставиться він до своєї ролі у виставі «Три товариші» за Ремарком. «Вона близька мені за особистими речами, які я пережив у житті, зокрема втрату дружини», – каже Євген Нищук. Зараз його найбільшою підтримкою є син Олекса, кінознавець за фахом.
Та паралельно з творчістю Євген Нищук тепер у політиці. Каже, що йому це цікаво, що настав час дій. Відомий митець є членом політичної ради «Української Стратегії Гройсмана». У вересні 2021-го очолив Івано-Франківський осередок політичної партії «Українська Стратегія Гройсмана». 
«Бути «голосом» Майдану – це була моя місія. Як державну місію оцінюю посаду міністра культури, це політична посада. А ось театр – це моя душа, – зазначає «Львівській Пошті» Євген Нищук. – А щодо політики, то завдяки їй є шанс змін у державі. Завдяки політиці можна закласти важливі фундаментальні речі, якими згодом будуть послуговуватися. На посаді міністра культури мені вдалося чимало, але хотілося б більше. Тому аби захистити ті здобутки, які вже були втілені, а також надати динаміки розвитку іншим ініціативам, потрібно йти у політику й отримати мандат довіри людей».
Зараз у суспільстві панує розчарування і зневіра, тому, зі слів співрозмовника, вкрай важливо бути активним і небайдужим. «Будь-яку владу потрібно, що називається, тримати в тонусі. Як саме? Через політичні впливи, через участь у командах, які мають довіру людей. Зокрема, такою є «Українська Стратегія Гройсмана»», – каже Євген Нищук. 
За вашими плечима «помаранчевий» Майдан і Революція Гідності. Як, на вашу думку, змінилася Україна після цих подій?
Ці Майдани повернули хід історії України, і внаслідок цього суспільство дуже швидко виросло у своїй свідомості, в пізнанні себе. Ці Майдани дали чітко нам, українцям, зрозуміти, чого ми хочемо, який зовнішній вектор воліємо обрати, хто наш запеклий ворог, а хто, навпаки, надійний друг. Завдяки Майданам ми подолати багато стереотипів. 
Свобода, гідність і патріотизм – ось об’єднувальні цінності для українців, але вони вимагають від кожного з нас відповідальності та професійності.
Створення Українського культурного фонду та Українського Інституту книги – це великий прорив для нашої держави
У найбільш «гарячі» дні і ночі пам’ятаю велике єднання українців із різних областей, людей різної віри, різної мови. Ми починали і завершували день спільною молитвою. Нас тримала одна мета – зберегти внутрішню свободу, добитися перемоги і покарання тих, що принизили людську гідність. 
18, 19 і 20 лютого на мені не раз був приціл снайпера, і все для мене могло скінчитися дуже сумно… Я знав і розумів це. Мені один із сотників Майдану радив постійно ходити по сцені, не стояти на місці. Так, були небезпеки, і то вкрай серйозні. Думаю, що маю доброго Ангела-охоронця. 
Світло в кінці тунелю я завжди шукаю, вірю в краще і докладаю всіх зусиль для цього 
Пригадую, що станом на ранок 19 лютого на Майдані було до двох тисяч людей. Вистояли, Богу дякувати! Та маємо завжди пам’ятати, якою була ціна Революції Гідності. Маємо пам’ятати і вшановувати Героїв Небесної Сотні, їхню самопожертву задля свободи й гідності. 
Ніколи не забуду, як у Києві вперше зазвучала «Пливе кача» на прощанні з етнічним білорусом Михайлом Жизневським, який загинув у січні 2014 року від вогнепального поранення в серце під час штурму на Грушевського. Це була моя ініціатива, аби на прощанні звучала ця лемківська пісня. Я відкрив її українцям як гімн прощання із загиблими під час Революції Гідності. Зараз під «Пливе кача» прощаються із загиблими бійцями на сході.
Яка з історій Майдану запам’яталася вам найбільше?
У 2004 році під час «помаранчевого» Майдану, коли влада також могла застосувати і силу, і зброю, приходили у серце Києва школярі. І хоча казали, що учні на Майдан не ходять, мені приносили загублені учнівські квитки. В ті часи були патріотично налаштовані школярі, які самі йшли на Майдан. Їх захоплювала емоція, яка була там присутня, чистота помислів, правда і щирість. 
І ось у грудні 2013 року до мене підійшли студенти, які, ще як школярі, приходили на Майдан у 2004-ому. Ось така історія. Ті покоління, на очах яких відбувалися два Майдани, зовсім інші. Вони чітко знають, що потрібно Україні і куди нам рухатися.
Чим ми можемо пишатися на 31-ому році відновлення незалежності? Чим сильна Україна зараз?
Ми сильні тим, що усвідомили, хто ми є. Маю на увазі всю Україну, всіх її громадян, незалежно від етнічного походження. Ми нарешті почали пишатися своєю країною, своїми людьми. Ми пізнаємо Україну. Надважливим для України було ухвалення Верховною Радою у 2019 році Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Саме Міністерство культури, яке я тоді очолював, створило Координаційну раду з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя України, яка й напрацьовувала цей документ. Певен, що цей закон працюватиме, що наступні покоління будуть більше розмовляти українською. Я спілкуюся з багатьма відомими футболістами, навіть сам граю у футбол, які кажуть, що їм ще важко повністю перейти на українську, але з дітьми вони спілкуються українською.
А ким може гордитися Україна в царині культури?
Таких особистостей чимало. Називати прізвища не буду, бо когось назву, а когось ні – образяться. Україна завжди славилася оперними співаками, режисерами, акторами театру і кіно, музикантами.
Скажіть, будь ласка, які виклики постали перед Україною тепер, у 2022 році?
Ми стоїмо перед великими ризиками – як об’єктивними, так і суб’єктивними. На сході України тривають військові дії, і агресор усе частіше показує гру м’язами. Коли ми в 2014 році зіштовхнулися з реальним вторгненням на територію України, то виявилося, що в нас розвалені збройні сили, тож рятували країну волонтери і добровольці. За всі ці вісім років ми зрозуміли, що маємо будувати свою армію – міцну, боєздатну, мужню, якою вона є сьогодні. За нас ніхто не постоїть так, як ми самі за себе. Звісно, підтримка інших держав є, але насамперед усе залежить від нас самих. 
Ще раз нагадаю про ранок 19 лютого 2014 року, коли на Майдані було до двох тисяч людей. Ці люди дали зрозуміти, що ми поляжемо, але не здамо нашу територію свободи, не дамо стерти наш Майдан. Тепер це мужні бійці, які ляжуть кістьми, але не дадуть загарбати Україну. 2022 рік – це рік викликів, і до них потрібно бути готовими. Серед них і ситуація з опаленням, і з непрофесійністю та безгосподарністю влади. Наше суспільство переживає багато розчарувань, але не можна доводити людей до точки кипіння, коли вони знову вибухнуть. Тому важливою як ніколи є мудрість державних мужів.
Ще з часів двох Майданів вас вважали лідером думки. Скажіть, сьогодні до вас дослухаються, вас чують?
Без зайвої скромності скажу, що так. І не лише в соціальних мережах, але й у культурній спільноті, з якою я багато років поспіль працюю і разом із якою вже встиг зробити чимало. Приємно, що в українському суспільстві дослухаються до моїх акцентів і меседжів, запрошують на обговорення гострих і чутливих питань, на різні тренінги.
Якими саме проблемними питаннями в культурі ви, як людина творча, переймаєтеся зараз найбільше?
Ой, назбиралося чимало, на жаль. Коли я закінчив другу каденцію як міністр культури, то усвідомив, що це зміна політична, що це не трагедія для мене. Після мене в Україні вже було три міністри культури. Спочатку проблемні питання в культурі були, так би мовити, точкові, а зараз вони системні.
Активність амбіційної та голосної культурної спільноти є важливою
Свого часу в уряді Володимира Гройсмана ми започаткували багато культурних ініціатив, які я вважаю великим проривом. Зокрема, мій успіх на посаді міністра культури – це створення нових інституцій і втілення низки важливих програм. А зараз із цим якраз і виникають проблеми. Мовиться про Український культурний фонд, Український інститут книги, відродження українського кінематографа. 
За уряду Гройсмана фінансування цих інституцій було на належному рівні, чого тепер не скажеш… Чомусь піддалися ревізії ті проєкти, які вже були відібрані, їх реалізацію зупинили. Спостерігаємо скандали за скандалами, і це недобре. Це порушило динаміку, яка розпочалася, зокрема в кінематографі. 
Український культурний фонд зазнав складних і незрозумілих процесів із обранням керівних органів та наглядової ради. І такі «землетруси», на жаль, позбавляють довіри. «Ручне» управління до нічого доброго не призводить. Також великим мінусом у культурі є припинення реалізації певних програм. На посаді міністра я намагався робити все, аби завдяки культурі ми могли впливати на реінтеграційні процеси, зокрема, аби культура була такою собі м’якою силою порозуміння. Маю на увазі програму культурної інтеграції Донбасу і програму «Малі міста – великі враження», яку втілювали у малих містах України і завдяки якій повертали забуті імена. Непокоїть те, що ці програми згорнули. Була також прекрасна програма творчих мистецьких десантів на схід України, але тепер на неї немає фінансування. І це не просто виступи артистів, які їхали туди, це й підтримка тих проєктів, які подавали митці чи організації зі сходу. Мовиться про дитячі інклюзивні проєкти, освітні програми. Все це зупинене. Чи можливе відновлення цих програм? Звісно, що так. Але тут потрібне бажання, політична воля влади.
Будьмо відверті, з політичною волею у цьому питанні справі є проблеми. То чи побачимо ми світло в кінці тунелю, коли зупинені надважливі проєкти?
Світло я завжди шукаю, вірю в краще і докладаю всіх зусиль для цього. Руки опускати не можна, ба більше, потрібно тиснути. Активність амбіційної та голосної культурної спільноти є важливою, про це забувати не можна. Сподіваюся, що у майбутньому в Україні ще буде створений Інститут сучасного мистецтва, Інститут сучасного театру, Інститут музейної справи. Певен, що суспільству потрібен розвиток, а не потрясіння і хаос.
Зараз в Україні, зокрема на Львівщині, втілюють президентську програму «Велика реставрація». На вашу думку, це роблять якісно чи поспіхом?
Насправді ідею, пов’язану з програмою «Велика реставрація», я подав ще у 2018-ому, коли був міністром культури. У 2018 році, коли Європа відзначала Рік європейської спадщини, я акцентував, що Україні також потрібно оголосити Рік спадщини і забезпечити фінансуванням охорону, збереження та реставрацію пам’яток. І ми насправді почали робити це в межах наявного бюджету. Тож реставрацію об’єктів, якою так хвалиться теперішня влада, насправді почали ще за уряду Володимира Гройсмана. Технічна документація, експертизи, тендери – на це потрібен час. Аби відновити наші замки і палаци, потрібен не поспіх, а якісний системний підхід. 
Ви уже згадували про відродження українського кінематографа. Чи достатньо зараз якісних українських фільмів?
Тішуся за українських режисерів, які знімають якісне кіно. Тішуся за своїх колег – акторів і акторок, які знімаються в українських фільмах. Українці вже мають що подивитися, бо якісних фільмів вистачає.
Тішуся, що українці хочуть дивитися своє кіно. Але має бути постійний розвиток вітчизняного кінематографа, бо коли є зупинка, то відбувається збій. Цього не варто допускати в творчому процесі. Щоби було добре кіно, акторам потрібна практика. Що більше буде практики, то якіснішим буде кіно. 
Хто з відомих українців для вас є моральним авторитетом?
Дякувати Богу, мені у житті пощастило познайомитися з багатьма моральними авторитетами. Ще студентом я мав можливість бачитися і спілкуватися з В’ячеславом Чорноволом. Серед моральних авторитетів нації Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Блаженніший Любомир Гузар, Мирослав Попович, Богдан Гаврилишин, Мирослав Маринович, Борис Ґудзяк, Блаженніший Святослав, Митрополит Епіфаній.
Анонсую гастролі у Львові: на 13 лютого запланований показ української версії вистави «Аварія» Фрідріха Дюрренматта від київського театру «Сузір’я», а на 25 лютого – вистави «Украдене щастя» Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка. Запрошую!
Хто з відомих театральних особистостей відіграв значну роль у вашому становленні та розвитку як актора? Чи був для вас авторитетом, для прикладу, Богдан Ступка?
Звісно, Богдан Ступка був авторитетом для мене. Він був дуже харизматичною людиною. Багато хто писав, що він мій родич. Родич у тому сенсі, що рідна сестра моєї вже покійної дружини була дружиною Остапа Ступки – сина Богдана Ступки. Моїм учителем в житті була українська актриса, театральна педагогиня Валентина Іванівна Зимня, якій я безмежно дякую за дороговкази. Дякую всім викладачам, які навчали мене в університеті. Вдячний Костянтинові Степанкову, Сергію Проскурні. Щасливий, що знав і знаю чимало творчих особистостей, адже багато чого навчився у них. 
Де ви почуваєтеся найкомфортніше – в театрі, політиці, колі посадовців?
Після того як я двічі обіймав посаду міністра, повернувся до роботи в театрі. Театр – це моє життя. Але і в політичному процесі я почуваюся природньо.
Ви фартова людина?
Фарт приходить із часом. Для цього потрібно докласти багато праці. За моїми плечима 25 років творчої праці. 
Після участі у двох Майданах і дворазового перебування на посаді міністра культури у вас з’явилося більше друзів чи, навпаки, ворогів?
Я б не сказав, що у мене є вороги. Друзів, звісно, стало більше.
Володимир Гройсман ваш друг чи радше однопартієць?
Друг.
Наскільки важливо, аби в житті поруч були однодумці, люди, які тебе чують, чи то в театрі, чи в уряді, чи в політиці?
Дуже важливо. І в театрі, і в уряді, і в політиці. Є однодумці – є успіх у справі.
Які ваші творчі плани на 2022 рік?
Мені дуже хотілося б знятися в кіно. Буде чимало роботи в театрі. Принагідно анонсую гастролі у Львові: на 13 лютого запланований показ української версії вистави «Аварія» Фрідріха Дюрренматта від київського театру «Сузір’я», а на 25 лютого – вистави «Украдене щастя» Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка. Запрошую!
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7935 / 1.72MB / SQL:{query_count}