Втрачений край

Лідер кримських татар Рефат Чубаров – про наслідки анексії Росією Криму, відмінність РФ від СРСР та кінцеву мету Путіна

фото: telegraf.com.ua
Голова Меджлісу кримських татар є одним із небагатьох, хто знає про реальну ситуацію в Криму. 
Рефат Чубаров упевнений, що півострів повернеться до складу України, однак говорить неохоче про те, коли це станеться, – надто багато факторів впливають на ці події. Найважливіше зараз те, що роблять самі українці. Тим більше, впевнений Чубаров, пік протистояння ще попереду.
“Пошта” відвідала лекцію лідера кримських татар, що відбулася у Львові, і вибрала з неї найцікавіші моменти, які дають змогу уявити, як змінилося життя в Криму і чому анексія півострова стала можливою.

Вигідна позиція

Майже усі ті, хто хотів, аби увійшла Росія, хто бігав з триколорами по кримських вулицях, хто допомагав бандитам, майже всі ці люди сьогодні також мають проблеми. Очікування прихильників Росії не виправдалися. У той же час російська окупаційна влада, укріплюючись в Криму, дуже чітко використовує різні категорії населення. 
Якщо просто запитати, хто відчув покращення з точки зору заробітної плати, свого статусу в сучасних умовах в Криму, то можемо виділити декілька категорій населення. Перша – це всі ті, які служать у російських каральних органах: прокуратура, ФСБ, суди та фіскальні органи оплачуються достатньо пристойно. Також достатньо хороші зарплати отримують державні службовці середнього і високого рангу. І ще пенсіонери відчули помітне збільшення грошей, які вони отримують. 
Але ті люди, які утримували себе, які платили податки – дрібний і середній бізнес – зараз є в набагато гіршій ситуації, ніж це намагається публічно доводити місцева окупаційна влада.

Демонстрація лояльності

Іноді люди кажуть, що повернулася радянська влада. Але це не зовсім так. 
За радянських часів люди, якщо вони відверто не виступали проти влади, знаходили нішу конформізму (на профспілкових зібраннях спали, на партійних не вискакували вперед, нічого не писали, на площі не виходили), то могли жити більш-менш спокійно, будучи, з точки зору влади, пасивним об’єктом для нагляду. Вони не відчували щоденно загрози доти, поки не демонстрували себе противником тієї системи. 

Починаючи із 24 лютого зафіксовано 103 порушення громадянських та політичних прав, 70 порушень прав корінних народів і 139 порушень соціально-економічних прав громадян. Такі дані наводить Рада національної безпеки та оборони України.
Там пояснюють: якщо весною переслідували в основному проукраїнських активістів, то за останній час посилився тиск на кримських татар. Загалом із початку окупації викрали 21 представника кримськотатарського народу, частина з них загинули.
Зараз у Криму майже те саме, але є одна відмінність: тут потрібно, щоб люди щоденно і системно демонстрували свою лояльність. Радянська влада цього не вимагала (якщо ти не займав ті ніші, де це було потрібно). Я вже не кажу про те, що коли люди  мають власну позицію, коли вони говорять те, що думають, коли вони виступають публічно, то влада задіює весь арсенал прямих і непрямих репресій. 
Для російської влади дуже важливо, щоб поведінка населення всього Криму була на такому ж рівні, як і в інших російських областях.

Моральний терор

Найстрашніше, що з’явилося в Криму, – це викрадення людей, вбивства з політичних та ідеологічних мотивів. Це системні незаконні обшуки в брутальних формах.
Будь-яка влада, якщо це виписано законом, може провести певні процесуальні дії. Але коли до вас вламуються у балаклавах o шостій годині ранку або виламують двері релігійних закладів,  де сплять діти (медресе), при цьому прикладають до них автомати... 
Усе це говорить про те, що одним із завдань, які вони намагаються реалізувати, є спроба влаштувати людям моральний терор, вкоренити серед них страх, відчай. А тих, хто не погоджується із таким життям, змушують виїжджати. У цьому полягає й спроба витіснити кримських татар за межі Криму. Повторюється політика, що проводилася за часів першої анексії Криму (1783 рік, коли півострів був анексований Катериною II).

Три фактори змін

Є багато чинників, від яких залежатиме остаточний розвиток подій. Як на мене, є три головних фактори. 
Перше – це те, що пов’язане із нами, українцями, із нашим внутрішнім життям в усіх аспектах – від військового до політичного та економічного. Зараз це головний чинник. Інший – це міжнародна спільнота, ставлення міжнародних інституцій, провідних країн до Росії. Крім того є власне російський фактор: мушу визнати, десь на початку цих подій здавалося, що таке беззаконня, брутальне ставлення до своїх сусідів, зокрема до України, змусить прокинутися російське суспільство. 
Я чекав, що у квітні-травні вони мільйонами вийдуть на площі і скажуть Путіну “ні”. Але я прогадав.

Мета Путіна

Знаю одне, що Крим не є і ніколи не був кінцевою метою російської агресії проти України.
Знаю, що те, що відбувається на сході, у Донецькій та Луганській областях, дійшло такого формату, що Путін зараз зрозумів, що потрапив у капкан ще глибше. Він просто не зможе поводитися на цих територіях так, як це було в Криму. Йому цього не дозволять. Але і забезпечувати їх, виходячи з тих економічних процесів, що відбуваються в Росії, він також не може. 
Тому для Путіна залишається важливою одна мета, з якої все й починалося: домовитися. Домовитися із західним світом, переступаючи через інтереси багатьох країн, але в першу чергу – через інтереси України, оскільки це територія, на яку він опирається, аби укріплювати імперський дух. Зараз, як на мене, він у це ще вірить. Він все робить для того, щоб посилити розбіжності серед західних лідерів. І будь-яким чином змусити їх сісти за стіл переговорів і врешті (це я говорю за нього – це не мої думки) домовитися про справжнє місце Росії у глобальних процесах. 
Виходячи з цього, маємо визнати, що ми ще не дійшли до піку протистояння, що нас чекають потрясіння не менші, ніж ті, які ми пережили.

Час турбулентності

Путін не може розпочати повномасштабну відверту і відкриту війну. Він же боїться – не може. У нього є великі проблеми, як виходити з цієї ситуації. 
Захід не йде на поступки, тому йому залишається всю свою увагу повернути до українців, спробувати їх зламати зсередини. Мені здається, в найближчі місяці у нас буде велика турбулентність. Люди такого мислення не підуть назад, йому треба йти вперед. 
Якщо нам вистачить розуму, досвіду, сил згуртуватися і не дати розіграти себе Путіну, то немає жодних сумнівів, що його політика завершиться крахом, Крим повернеться, нам треба вистояти зараз самим.

Невикористаний потенціал

Мені здавалося, що все те, що може бути недоброго, було тільки в Криму. Я не бачив тих труднощів, які були на материковій Україні. 
Я виїхав у Херсонську область, потім приїхав до Києва і думав собі: “Що вони роблять? Немає мобілізації. Там іде війна, Крим уже окупований”. Йдеться не про те, що усі люди мали одягнути військовий одяг, взяти зброю. Ні – не було мобілізації духу. Я не бачив, щоб уся Україна була спрямована на те, аби вирішити проблему, що сталася з Кримом, і яка могла невдовзі трапитися і на сході. 
Потім пройшов ще деякий час, і я побачив, що з’явилися добровольці. Але той дух, який піднявся у народу, влада не змогла реалізувати у повній мірі. Є люди, які кладуть свої життя задля України, задля територіальної цілісності, є влада, яка у деякій мірі допомагає цим людям, але при цьому займається багатьма іншими питаннями, які в цей час не є пріоритетними.

Ключовий сигнал

2008 рік, серпень, Росія-Грузія. Коли за дуже короткий час російські війська майже дійшли до Тбілісі, потім вони зупинилися завдяки втручанню, теж не дуже різкому, міжнародної спільноти. Це був не перший сигнал. Це був остаточний сигнал, що ми можемо втратити Крим.
Я думаю, що у серпні-вересні 2008 року в Криму перебували всі пос­ли, які були в Україні. І я пам’ятаю, що всі ті зустрічі починалися з питання: “Чи може бути щось подібне по відношенню до Криму з боку Москви?” Я був серед тих, хто говорив, що Росія буде намагатися використовувати Крим як особливий інструмент, щоб втручатися в українські справи, але я й вважав, що прямого наступу може не бути. Я тоді не міг уявити, що Росія може піти війною на Україну. 
Ми не проспали Росію, ми проспали путінський режим. Ми не змогли, не спромоглися зробити висновок, що з приходом Путіна Росія стала загрозою. 

Провокація референдумом

Російська влада дуже прискіпливо слідкувала за реакцією, яка була у Києві, у світі та в самому Криму. Це як хулігани в дворах: стукнув, почекав, немає здачі – другий раз стукнув. Чому я роблю такий висновок? 
Пам’ятаєте, 27 лютого, коли адміністративні будівлі вже були захоплені “невідомими”, їм провели сесію, на якій головою Ради міністрів обрали Аксьонова. Тоді вони запропонували провести референдум на 25 травня. Наступного дня вони це перекидають на 30 травня, а ще через декілька днів, шостого березня, затверджують остаточний день референдуму 16 березня. 
Тобто вони бачили, як розвиваються події, тому коли вже перейшли рубікон, вирішили зробити все в дуже стислі терміни.

Роль кримських татар

Це потрясіння – те, що відбувається зараз. Але ми знову побачили, що одним із моментів, які не дали можливості нам себе захистити, є те, що за 23 роки ми не спромоглися створити певні механізми нашої участі в державних справах, управління Криму, вирішення власного розвитку – тобто те, що ми називаємо національно-територіальною автономією у складі України. 
Дві адміністративні території в Криму, на яких не був проведений референдум, – це місто Білогірськ (мер Альберт Кангієв) і це Бахчисарайський район (в якому головою адміністрації був Ільмі Умеров). У нас більше кримських татар-керівників у Криму не було. 
Ці два керівники сказали, що вони не будуть проводити референдуму і їхні чиновники цього не робили. Уявіть собі, якщо хоча б у половині із 26 утворень Криму керівниками були кримські татари.
Підготував Назарій Тузяк
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.3985 / 4.07MB / SQL:{query_count}