Людина Майдану

Чим відрізняються українці сходу, центру та заходу, як данійський кінематограф може допомогти нам зрозуміти проблему сходу та коли в Росії почнуться проблеми

фото: blog.im.edu.au
Днями ми прожили символічну дату – минуло півроку від початку Майдану в Києві. Малочисельний мітинг після кількох спроб розгону швидко переріс у наймасштабніший рух опору в новітній історії України. У підсумку маємо більше сотні смертей, нову владу, втрату територій, локальну війну із терористами і ворога по сусідству.
Серед російських ліберальних інтелектуалів поширена думка, що анексія Криму і сьогоднішні події на Донбасі – це реакція Путіна, його особистий страх повторення Майдану у Росії. Попри пророцтва швидкого краху РФ рейтинги російського президента продовжують бити рекорди. Тому там ще дуже багато чого має змінитися, аби з’явився бодай натяк на масштабні зміни. А без цього не буде спокою і нам…
Втім за шість попередніх місяців змінилися самі українці. І то дуже серйозно. “Пошта” відвідала прес-конференцію психотерапевтів і дізналася, як за ці місяці змінилася психологія українців, що лежить в основі нерозуміння сходу заходом та чому від того, як вирішиться конфлікт на Донбасі, може залежати доля Заходу.

Треба дивитися, що такого важливого 
у Донецьку, що нас так сильно пересварили
Олександр Фільц, головний лікар Львівської обласної психіатричної лікарні:
1. Психологічний клімат в Україні в цілому надзвичайно важко оцінити, за винятком, може, тільки однієї характеристики, яка об’єднує все українське суспільство. Я тут нічого нового не скажу, але йдеться про те, що ми всі у тій чи іншій мірі є розгубленими. Причини цієї розгубленості є різними, оскільки пов’язана вона із різними травматичними переживаннями.
На сході є дуже масивна проблема – це травма існування, екзистенційна, травма буття – бути або не бути, так або не так. І ця травма на сході, на мою думку, пов’язана із трьома дуже важливими моментами. Перш за все – це є намагання зберегти свої, можливо, архаїчні, можливо, якісь дуже специфічні свободи регіону, що були в рамках колишньої України. 
Вони мали дуже багато преференцій у сенсі вільної соціальної поведінки, могли робити більш-менш те, що їм подобалося. Друге, це те, що люди втрачають певну безкарність, також характерну для того регіону. І третє – це насильство. Ці три компоненти створюють дуже масивну травму. Методів опрацювання тієї травми там не існує, та й спроб опрацювати її немає, бо там йдуть активні дії. Травма наростає і продовжується.
2. Травма центральної частини України полягає у тому, що цей регіон є репрезентантом основної влади в країні. Люди відчувають себе безсилими, не можуть дати собі раду із тим і мусять вдаватися до різного роду дипломатичних хитрощів. Якось то вдається, якось не вдається і, зрозуміло, що населення відчуває, що влада є достатньо безсилою. Це травма владного безсилля на початку нового етапу розвитку. Тобто починаємо новий розвиток із виразним відчуттям безсилля.
3. На заході також є своя травма – це розчарування у тому, що декларувалися певні соціальні зміни і вже на сьогоднішній день вони виглядають достатньо ефемерними. Не змінюється судова система і так виглядає, що й не дуже буде мінятися. Місцеве самоврядування – тільки говориться, але ми ніяких проектів поки не маємо. Силові структури не міняються, фіскальні органи не міняються, стилістика державна не міняється…
4. У різних частинах України травма є різною, але вона є такою серйозною, що люди почувають себе розгубленими. Інша річ – не треба себе тішити ілюзіями, що ми настільки розумні, що добре можемо ситуацію охарактеризувати і зрозуміти. Ми не маємо досвіду аналізу подібних ситуацій і у нас не було такого переживання. Ми не були в такій війні, наша держава не була такою різною у воєнних подіях: у Львові нічого не відбувається, на сході вже катастрофа, а центр перебуває в напруженні... Отож, ми не маємо досвіду, щоби це обговорювати, ми його мусимо створювати на ходу, під час дискусії шукати опорні точки, аби описати ситуацію.
5. Ми говоримо про страх, тривогу і розгубленість. Треба розуміти, що страх і тривога є ситуативно-тактичними емоціями. Якщо брати тактику і стратегію, то тактика є тим, що маємо робити на короткий термін, негайно або на близьку перспективу. Страх і тривога – це є афекти або емоції, які нас штовхають на вирішення тактичних проблем – купити хату, переїхати, роботу поміняти… А розгубленість – відчуття стратегічне. Це відчуття, яке робить неясною перспективу. Розгубленість заглядає далеко – “я не знаю, що маю робити в цілому, яку стратегію я маю обрати”… 
Якщо ситуація трохи влаштовується, то тривога і страх зменшуються. Але це не свідчить про те, що загальна розгубленість може зменшитися на фоні подолання страху й тривоги. Ця відмінність є принципово важливою. Я згідний із тим, що є багато доброго – люди стали відважніші. Але та відвага не дає можливості вирішувати стратегічні питання. І тому є розгубленість.
6. Не можу погодитися, що ми й раніше не мали жодних перспектив. Вони були, нехай достатньо умовними, але були: одна частина суспільства точно хотіла в західну цивілізацію, інша – приєднатися до “великої” культури, умовно східної. 
Були вектори, ми за них сперечалися – згадайте, скільки передач було, скільки дискусій. Тепер розгубленість є ще глибшою: питання не в тому, чи ми пі­демо на Захід чи на Схід. Питання про те, що собою являє Україна і що вона буде являти.
7. Проблема ще полягає у то­му, що і на заході люди не дуже добре знають, куди йти. Україна є наймодернішою країною XXI століття, бо створена у XXI столітті на основі постмодерної філософії. Вона концентрує у собі всі ключові пункти сучасної кризи. Зовсім не випадково світова криза, яка виникла, з’явилася тут, на території України. Говорять, що це є боротьба Америки і Росії або ж Заходу та Росії на нашій території… ні, ми не випадково є епіцентром того всього. Україна собою демонструє, що розгубленість, яку ми тут дуже добре відчуваємо, є і в інших країнах, але вони ще цього не відчувають.
8. Чому я вважаю, що ми в Україні є дуже чутливі до загальнолюдських проблем, цінностей і конфліктів. Ми вже то казали – Майдан стояв за сучасні цінності. Але я вам хочу один приклад навести. Мені доводиться проводити дискусії із різними середовищами і виникає дуже цікавий ефект. Ми приїжджаємо туди, починаємо говорити про різні кризові ситуації і виявляється, що у нас настільки гостре око і гостре відчуття на те, що в них відбувається. Ми є носіями цієї чутливості. Від того, які Україна знайде відповіді на ці питання, може залежати дуже багато. Не тільки для нас, а й для Росії, для Заходу. Тому завдання у нас високе. І це тисне.

фото: varosh.com.ua 
9. Щодо того, чи зменшилася тривога після виборів, то можу відповісти, що лише частково так. Вибір президента – це локальна історія. Але куди піде президент разом із країною – це зараз нікому не ясно. Те, що він декларує, мовляв, безвізовий режим, йдемо в Європу… добре – йдемо, далі що?
10. Не можу погодитися, що росіяни зараз більше залякані ніж ми. Вони до сих пір не чують себе нашими партнерами. І я би не сказав, що там багато страху. Серед думаючих людей там також є розгубленість, тому що Росія стоїть на порозі дуже серйозних катаклізмів. Мій прогноз – це 17-ий рік… Має пройти ще два-три роки, аби там визрів соціальний запит на кризу. Але коли це все закінчиться, сказати не можу – ціна питання дуже висока. Якщо ми знайдемо якийсь ціннісний вектор, який нас виведе із того першого військового конфлікту XXI – а це точно не є локальним конфліктом… Зараз нас чекає дуже складна робота щодо  пошуку того виходу.
11. Ми у Львові мали можливість говорити із молодими політиками із Києва, які хочуть зараз йти в політику. Розмова із цими групами дала можливість побачити одну дуже важливу річ: декларують вони нові цінності – вони за те стояли на Майдані, вони нові сили, вони креативні, енергійні, по цілому світі їздять, але коли ми почали говорити про стратегічні цілі, то виявилося, що вони хочуть влади вже і тепер, і хочуть такої влади, яка була, тобто прагнуть продовжувати історію.
Уявіть собі, молоді сили, які стояли за цінності, за якісь півроку стали у традиційну струю політичних сил України, тобто стали політично вже зовсім старими. От де біда, ось де катастрофа. Де набрати ті сили, які скажуть: “Добре, ми не завтра хочемо влади, а хочемо збудувати нову Україну”? Досі немає того молодого покоління, яке відмовиться від політичних преференцій на сьогодні.
12. Для того, аби говорити, що ми (Західна Україна та Донбас – “Пошта”) стали більшими ворогами, то треба сказати, що ми були ворогами завжди… Був колись дуже давно данійський фільм “Сусіди”. Двоє сусідів дуже добре жили, а потім почали сваритися за трактор. І так, що мало не постріляли один одного... Там, де є такого роду інтереси, часто дуже важливим є майно. Тому треба трішки дивитися у бік майнових інтересів: що там у Донецьку є такого важливого, що нас так сильно пересварили… 
Дійсно, ми стали трішки більш ворожі – а це значить, було щось привнесене, отже треба дивитися на той фактор, який і зробив нас ворогами… Уявіть собі, що розмовляє комуніст із переконаним лібералом. Останній каже, що треба вільний ринок, щоб усі люди розвивалися, а комуніст каже, що всі люди одинакові й нема чого добиватися, аби вони по-іншому розвивалися... Розмова ж між ними неможлива. От і ми говоримо різними стилями мови. Не різними мовами, а різною стилістикою, у нас різне смислове навантаження. Очевидно, що нам важко порозумітися. І не вони нас не розуміють, а й ми їх не розуміємо, не вони нас не чують, а й ми їх не чуємо. Але це привнесений фактор.
13. Якщо існує конфлікт, він є окреслений і більш-менш зрозумілий, якщо ясно, що цей конфлікт може вирішити, то це означає, що ми на крок попереду перед іншими. Конфлікт дається для того, аби знайти новий вихід. Без сумніву, це ситуація тяжка, але той, хто із неї виходить, виходить у новий простір.

Де бракує комунікації, є дуже багато місяця для фантазії
Сергій Рослюк, голова львівського осередку Української спілки психотерапевтів
1. Зміни, що відбуваються у суспільстві, у кожному регіоні свої. І можна сказати, що із точки зору психології в суспільстві є як позитивні зміни, так і багато негативних. Серед позитивних – те, що люди все-таки, особливо на півдні, все більше відчувають себе тим, чим стають – громадянським суспільством. І ще одна позитивна зміна – більш виразною стає самоідентифікація народу України. Зараз щораз більше чуємо, що і російськомовні, і українськомовні говорять: “Я є громадянин цієї держави, я є українець”. Тобто є відчуття приналежності до держави, відчуття відповідальності за те, що відбувається.
2. У людей наростає почуття справедливості. Можливо, тому і є така розгубленість, зокрема на заході, бо у людей є відчуття сили – ми можемо щось змінити, без зброї, без значної революційної бурхливої діяльності. Є відчуття сили і власної правоти, інколи аж занадто загостреної, що також є проблематичним. У людей менше здатності до компромісних ситуацій, вони відчувають: “Я можу, я правий. Давайте це мені”. Оскільки лексика не змінюється, мало що в країні стає іншим виникає розчарування, розгубленість, наростає агресія… Це процес. Інша справа, що упродовж багатьох років, можливо, навіть поколінь те, що відбувається сьогодні, все одно буде відгукуватись.
3. Ментальність в Росії є інакшою, ніж в Європі. Там є бажання мати хана чи імператора, пана, який може як покарати, так і приласкати. Світоглядні речі у них є трішки інакшими, через це вони “захищені” від страху перед владою. “Все как положено”, нічого форсмажорного немає, не дивлячись на те, що міліція забирає людей навіть за одиночні пікети – це все нормально, так має бути. А коли “так має бути”, то який же страх?
4. Якщо ми говоримо зараз про Донбас, де найбільш концентрований страх і пов’язані із ними агресивні висловлювання і випади щодо заходу України, то Донбас по кордону належав Україні, але ментально… важко таке ж сказати. Там дійсно інша країна і через ти ми, може, зараз не знаходимо спільної мови… У нас немає доступу до них, безпосередньої комунікації. Там, де бракує комунікації, є дуже багато місяця для фантазії.
фото: zaxid.net, zik.ua
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7793 / 1.67MB / SQL:{query_count}