Вони повернули господаря до його львівської вілли

Листаю перше видання “Історії України-Руси” та “Кобзар” (обидві  1898 року). Не віриться, що реліквії – з дому Президента УНР Михайла Грушевського. Цих унікальних книг торкалися руки все­світньо визнаного історика, його дружини Марії, доньки Катерини. Саме тут, у Державному меморіальному музеї-садибі Михайла Грушевського, на вулиці Франка, 154, зберігається унікальне листування, першовидання  творів ученого. Основний фонд становить більш ніж 22 тисячі одиниць збереження. Якими експонатами збагатився музей останніми місяцями? Хто їх дарує? Як нині виживає музей і ті, хто присвятив себе його служінню?

Сторічна… кава

Учений секретар Софія Легін показує мені речі, привезені зі Стрия, з вілли “Ясна Поляна”. Там живуть нащадки по лінії дружини Михайла Грушевського – Марії Сильвестрівни. Ось родинні реліквії: сумочка, лялька, шкарпетки, сорочечка, парасольки, віяло, обпалені листи і навіть… кавові зерна. Подумати тільки: їм 100 (!) років. Кава, звісно, вже без смаку і запаху, та зерна цілі.

– Усе це знайшли на горищі, – розповідає пані Софія. –  Родинні капелюшки початку ХХ століття були у жалюгідному стані, брудні, знищені міллю. Поки ми віднайшли у величезній старовинній скрині цінні музейні експонати, то були страшенно брудними. Колишній технік фондів Євгенія Рябчун-Кабарівська почистила капелюшки від порохів, випрала, випрасувала. У музеї нема чіткого розподілу за спеціальністю. Є нагальна робота – працюємо всі єдиною командою.

Старше покоління роду Грушевських, що мешкало у Стрию, пішло у вічність. Молодшому – працівники музею відкрили очі на те, чиї вони спадкоємці. Усього з містечка привезли близько тисячі експонатів. Речі Грушевських збирати надзвичайно важко.  Багато чого було сховано у найпотаємніших місцях, збережених від чужого ока, закопано у землю, заховано у вуликах і – на певний час призабуто. Родина навіть не уявляла, які скарби в її оселі. При Союзі за будь-яку прив’язку до родини Грушевських можна було опинитися в Сибіру або за ґратами. Його нащадки пережили ці часи, залишилися живими, хоча й безмірно настраждалися.

Ні прибудувати, ні осучаснити

У фондосховищі – унікальні експонати, серед них книгозбірні  Михайла Грушевського та його батька, колекція експонатів з малої батьківщини державного діяча – Холмщини. Старший науковий працівник Олеся Ванчура пояснює: час від часу змінюємо, доповнюємо експозиційні розділи, будуємо нові, звісно, згодом відві­дувачі все це бачать у залах. Навіть зберігаємо очерет, який вийняли з перекриття стелі під час ремонтно-реставраційних робіт у меморіальному будинку. Загалом у шести експозиційних залах висвітлюються майже всі етапи життя і праці видатного історика. Однак акцентується на львівському етапі життя Михайла Грушевського.

– Натомість три чверті експонатів – у фондо­сховищі, – говорить головний зберігач фондів Ольга Тарнавська. – Маємо науково-допоміжний фонд. На жаль, замало площі, аби розмістити всі експонати у залах. Адже у кожної кімнати – своя тематика, а експозиційна площа становить усього 195 кв. м. Такі ж проблеми в інших музеях Львова. Крім того, садибі – понад сто літ. Вона має виглядати як при господарях. Тут Грушевські жили з 1902 до 1914 рік. Ні прибудувати, ні перебудувати, ні осучаснити нічого не можна – лише впорядковувати меморіальну садибу.

Відрадно, що музей відвідує молодь. Приходять одні за знаннями, інші – віднайти своє національне “я”, треті – просто з цікавості. Багато туристів зі Східної України – Луганська, Донецька, Сімферополя, Харкова. З останніх відвідин особливо запам’яталося працівникам подружжя з Росії. Дружина-українка прийшла сюди з чоловіком-росіянином. Він залюбки подивився експозицію і прослухав  екскурсію… українською мовою. І, виявляється, все зрозумів....

Сходинки поступу

1 травня виповнилося 12 років від надання Державному меморіальному музею Михайла Грушевського у Львові  статусу самостійного. Фінансується він з обласного бюджету. Тут – 25 працівників. Торік кошторис становив приблизно півмільйона гривень: на зарплату працівникам, оплату за комунальні послуги, музейні фонди. Це невелика сума. Головний бухгалтер музею Ольга Бень стверджує: цього року отримали 292 тисячі гривень на перший квартал. А лише зарплата працівникам становить 132 тисячі.

З першого погляду, музейне життя – тихе і розмірене. Натомість, родинні реліквії Грушевських треба віднайти, почистити, довести до елементарної наукової атрибуції, науково опрацювати, ввести в науковий облік, зробити публікацію, лише тоді вони готові до експонування. Працівники музею у 2008-му підготували і видали перший том “Листування Михайла, Марії та Катерини Грушевських”. На часі – друга книга наукового музейного видання, присвяченого епістолярній спадщині родини Грушевських. Не кажучи про надруковані буклети, листівки, календарі, візитки та публікації про музейні реліквії. Натомість, середній розмір заробітку музейного працівника не сягає тисячі гривень. Різниця між мінімальним розміром зарплати і платнею наукового працівника – менше як 300 гривень. Хіба це заслужена оцінка праці? Як можна забезпечити фаховий рівень працівника культури, який отримує мізерний заробіток? Цей ребус вже не один рік розв’язує заслужений працівник культури України, директор музею Марія Магунь.

– За такі гроші фахівці  працювати не хочуть, – каже вона. – А з випускника, навіть із червоним дипломом, не завжди буде добрий музейник. Та й після закінчення вишу вчити його ще треба на місці, розкривати ази та секрети музейної спправи. У музеях працюють фанати, ентузіасти, люди, замилувані своєю роботою. Випадкові люди у цій сфері не затримуються. За кордоном цінуються музейні спеціалісти: від художників-реставраторів до науковців. Держава, яка себе поважає, не повинна відмовлятися від принципів культурного розвитку. Чому про культуру в нас думають тоді, коли назрівають проблеми?! Колекціонери мають унікальні речі історичної цінності і готові подарувати їх державі. Проте в Україні нема досконалого закону про меценатство. Кожен музей має приятелів, які його підтримують… за власним бажанням.

У музеї – своя охорона, якій довіряють. Від міліційної дирекція відмовилась, оскільки за ці послуги запросили неймовірно велику суму. Кільком міліцейським охоронцям за рік треба було заплатити таку суму, яка становила третину річного бюджету установи. Тому працівники покладаються на себе, свою силу, міць духу і на свій ентузіазм, який творить дива уже не одне десятиліття, а музейникам дарує особливі відчуття унікальності обраного фаху – такого непростого, цікавого, часами неспокійного, непередбачуваного і навіть… небезпечного, але єдиного, а тому найдорожчого. Адже музейники – нарід впертий в досягненні поставленої мети... Вони шукають і знаходять, пізнають і дослідують. Цеглинка до цеглинки невтомно будує кожен свій музейний храм, а всі разом наповнюють і бережуть величну скарбницю національної культури, історії та духовності.

Валентина Шурин

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7452 / 1.61MB / SQL:{query_count}