Виховувати серце народу

130 років тому монахині відкрили перший український дитячий садок у Галичині

Дитячі садки стали вже звичним явищем. Для матерів це можливість працювати, мати час для себе і своїх обов’язків, а для дітей – можливість навчатися, соціалізуватися, всебічно розвиватися. 
Натомість у ХІХ столітті змога віддати дитину в безпечне середовище була, окрім всього цього, питанням безпеки самої дитини і виживання родини, адже потрібно було багато працювати, особливо в гарячу літню пору. Майже половина дітей, за тодішньою статистикою, не доживала до п’яти років, і не завжди через хворобу. Серед тогочасних кримінальних обвинувачень часто були недогляд, нехтування батьківськими обов’язками, внаслідок чого постраждала дитина. Щоби працювати, менших дітей полишали на старших або вже немічних людей, які не могли допильнувати їх. 
Відкриття українських закладів для малюків було ще й питанням збереження національної ідентичності, адже за відсутності своїх українці віддавали за змоги дітей до польських садочків (саму назву «дитячий садок» започаткував у 1837 році німецький педагог Фрідріх Фребель, стверджуючи, що діти – рослини, а вихователь – садівник), де дітей виховували в дусі польського патріотизму і традицій. Це дуже непокоїло українську інтелігенцію, передовсім священників.
У серпні 1892 року в селі Жужель (нині Жужеляни Червоноградського району Львівської області) було започатковане нове монаше згромадження Сестер служебниць Непорочної Діви Марії, яке мало зосередитися на праці для людей. Першою сестрою нового згромадження стала Йосафата (з дому Михайлина) Гордашевська, яку в 2001 році Папа Іван Павло ІІ проголосив блаженною. Вона сама зростала в багатодітній львівській родині. А вже у травні 1893 року сестри відкрили в цьому селі першу руську захоронку (так тоді називали дитячі садочки) в Галичині. 
Чимало зробив для цього й парох села Кирило Селецький, ще один засновник згромадження. Для цього душпастир переобладнав колишню стодолу, власним коштом зробив ремонт і закупив найнеобхідніші меблі та приладдя.
А провадила першу захоронку рідна сестра Йосафати – Анна (згодом сестра Арсенія), яка теж долучилася до нового згромадження. Отець Єремія Ломницький, один із засновників згромадження, влаштував її на практичний курс ведення дитячих садочків за тодішнім фребелівським методом і на практику до сестер-феліціянок у Львові, які працювали з дітьми вір¬них латинського обряду. Аби українські діти у різних селах отримували належну опіку, згодом професійний вишкіл вихователів пройшли й інші сестри.
Блаженна Йосафата настановляла сестер, які займалися дітьми, щоби вони завжди дбайливо готувалися до занять. 
Одна із сестер згадувала: «Сестра Йосафата навчала сестер провадити дитячими садочками, навчала їх дитячих пісень, поезій, ігор... Вона почала вживати книгу для записування дітей. Все робила з поміччю сестер, щоб потім вони самі могли навчати. Сестра Йосафата купила гармонійку й інші музичні інструменти, щоб музикою розбуджувати зацікавлення дітей».
Вона була згодна з духівником і співзасновником згромадження отцем Єремією, що «виховувати серце народу» треба з наймолодшого віку. Попри дітей, до молитви й читання книжок залучали батьків, а дівчат і молодих жінок сестри навчали ведення господарства, чистоти і порядку, догляду дітей, аби ті росли здоровими.
Щодня захоронка приймала до 50 дітей, які тут всебічно розвивалися через ігри, працю, навчання. Основними напрямками виховання дітей сестрами у захоронках були релігійне, моральне, національне, інтелектуально-культурне та фізичне виховання.
На догляд брали діток від трьох до семи років. Забезпечували їх сніданком та обідом, найбідніші отримували одяг та взуття – для цього організовували збірки. 
Ось як описувала перебування дітей у захоронці газета «Львівський голос»: «День у захоронці починався молитвою. Потім була забава. При забаві діти вчились, як треба прилично стояти, ходити, сидіти, говорити, дякувати. По забаві йшла наука. Вона тривала не довше як пів години. Сестра розказувала дітям про все, що навкруги себе бачили, розповідала їм казочки, учила віршів, катехизму, Біблії, істоpiї, учила рахувати на яблуках чи каштанах, а навіть початків читання. Потому Сестри Служебниці варили дітям обід чи варений пригрівали. Пополудні йшла робота в садку. Діти копали, пололи грядки, возили тачками пісок, замітали стежки, а старші дівчатка займались робітками. По забаві була знову наука пів години. По науці обговорювали сестри з дітьми денні справи. Відтак ішли діти до церкви на молитву».
Уже за десять років, перед Першою світовою війною, таких захоронок було кілька десятків по всій Галичині, перед Другою світовою сестри-служебниці вже провадили 76 захоронок, у яких опікувалися понад 4200 дітьми. За прикладом служебниць подібні заклади відкривали й інші згромадження, а також громадські організації. Станом на 1937 рік в Галичині діяло 768 українських садків, у яких догляд та виховання отримували понад 30 тисяч дітей. Чимало до організації захоронок прислужився й митрополит Сильвестр Сембратович. Відтак значну увагу для поширення цієї практики по селах приділяв Митрополит Андрей Шептицький.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8114 / 1.57MB / SQL:{query_count}