Вчителі, вітаємо і дякуємо за науку!

У неділю освітяни відзначатимуть своє професійне свято. Історія вчительки початкових класів Ганни Вербицької, яка переїхала до Львова з Миколаєва, її акценти про місію педагогів та як зробити так, щоби дітям було цікаво вчитися

Цієї неділі, першої у жовтні, ми всі маємо кого привітати, адже у кожного з нас був свій Учитель, завдяки якому ми стали саме тими, ким є сьогодні, або ж згадати добрим словом тих, що вже не з нами. Дякуємо нинішнім педагогам, яких на Львівщині 34 тисячі, за те, що допомагають нашим дітям здобути знання, відкрити свої таланти та знайти свою дорогу в житті, за те, що люблять наших дітей, переживають за них, виховують патріотами, вчать бути Людьми. 
Радіємо, що з початком навчального року діти повернулися за шкільні парти, що мають нагоду безпосередньо спілкуватися зі своїми вчителями, вчитися у кращих. 
Вітаємо всіх освітян із Днем вчителя! Звісно, не кожен з ваших учнів досягне висот, але нехай кожен винесе з ваших уроків життєву мудрість та любов до людей!

«Насамперед прагну, щоби діти були самостійними»

Ганна Вербицька, вчителька початкових класів, – про місію вчителя, переїзд до Львова, про нинішніх дітей, Нову українську школу та важливість читання
У кожного з нас в житті була перша вчителька, яку ми пам’ятаємо все життя, якій дуже багато чим завдячуємо. Вона і читати-писати навчила, і сльозу витерла, і розрадила, а бувало, що й насварила… Можливо, не все вже нині пам’ятається, але назавжди ця людина буде для нас рідною і близькою. Її не просто так називають другою мамою, і не тільки за те, що дитина проводить з нею багато часу. Саме її вплив на формування особистості дитини, її засадничих рис, як-от працелюбність, наполегливість, чесність та інші, чи не найбільший після батьків.
І вже будучи батьками та проводжаючи дітей у перший клас, ми хвилюємося не менше, ніж вони: хто зустріне їх у класі, якою буде та людина, яка введе їх у світ знань, допоможе знайти дорогу в житті?
Ганна Леонідівна – саме так називають свою вчительку учні 1-А класу ліцею «Інтелект» – теж цього року по-особливому хвилювалася, коли виводила своїх першокласників на Свято першого дзвоника. І хоча за її плечима чималий учительський досвід, вона розпочала навчальний рік у Львові вперше. Переїхала сюди через війну з міста Миколаїв, що на півдні України. Тож із нагоди Дня вчителя «Львівська Пошта» розпитала її про покликання бути «другою мамою», про те, що вона намагається передати учням, про переїзд до Львова і про те, як вплинула на дітей війна.

Про покликання

Я завжди хотіла бути вчителькою, і працюю за цим покликанням уже понад 30 років. Може, для когось в сучасному світі важливішими здаються інші професії, але я ніколи не уявляла себе на якомусь іншому місці. Можливо, вплинуло й те, що мені самій дуже пощастило на вчителів, хоч і через різні обставини довелося змінити впродовж навчання декілька шкіл. Досі пам’ятаю свою першу вчительку Ганну Яківну Пушкарьову, яка пропрацювала в школі понад 50 років. 
Після восьмого класу у дев’ятий-десятий вступила до спеціалізованого педагогічного класу. В нас викладали і звичайні предмети, і ті, що стосувалися роботи з дітьми, мали ми й певну практику такої роботи. Опісля вступила до Миколаївського педагогічного інституту на факультет педагогіки і методики початкової освіти.
Чому саме вчитель початкових класів? Для себе я не змогла виокремити якогось предмета, який би подобався мені більше за інші. Мені однаково легко давалися і мова, і математика, й історія. І саме робота вчителем початкових класів об’єднує багато напрямків знань, і саме робота з найменшими школярами мене приваблювала найбільше.
Почала працювати вчителем вже на четвертому курсі педінституту. У той час здійснювали чергову реформу в освіті, і до школи одночасно пішли учні шестирічного і семирічного віку, тож не вистачало вчителів. В деканат нашого факультету звернулися директори шкіл з проханням дати студентів, які могли б поєднувати очне навчання з роботою в школі. Я вирішила, що мені це необхідно, і стала вчителькою першого класу школи №31 Миколаєва, що була неподалік нашого інституту. З цими дітьми я вперше пройшла весь шлях початкової школи. Із деякими з них перетиналася потім у їхньому дорослому житті. Нині ми можемо спілкуватися не лише як учень і вчитель, а просто як добрі знайомі, бути цікавими одне для одного.
Потім працювала ще у двох школах, в останній, 43-ій – понад 25 років, а відтак через війну переїхала до Львова.
Свого часу працювала, теж вчителем української мови, в старших класах, оскільки тоді в нас бракувало вчителів української мови і літератури, а водночас мала уроки в молодшій школі.
Пам’ятаю кожного свого учня. Звісно, учні були різні. Були і дуже талановиті, і просто учні, не дуже здібні до наук (таке в житті також трапляється), але чудові люди. В мене дуже добре складалися взаємини з дітьми, а також із їхніми батьками. Була добра співпраця, співучасть, батьки дуже допомагали. Адже без батьків учитель, особливо початкових класів, не може зрушити з місця жодну проблему.
Ми досі залишаємося на зв’язку з деякими учнями та батьками. Життя розкидало багатьох із них по різних містах і країнах, але ми інколи перетинаємося, спілкуємося в соцмережах чи по телефону дізнаємося, що в кого змінилося, сталося…

Про переїзд до Львова

Ваше місто для мене не чуже, я його полюбила давно, бо тут уже сім років живе і працює мій син. Коли я приїжджала до нього, мені дуже подобалося гуляти вуличками Львова, не тільки туристичними маршрутами. І чомусь іноді мені здавалося, що я йду до якоїсь школи, що можу тут працювати. 
Коли ми в лютому опинилися у Львові, ще й мови не було про те, що я буду тут працювати. Хоча, треба сказати, ми планували переїзд до Львова, але не за таких обставин. Працювала дистанційно, випускала четвертий клас. Ми з учнями таки закінчили навчальний рік і, попри всі труднощі, доволі успішно. 
У кінці травня постало питання, що робити далі. Було зрозуміло, що в Миколаїв повертатися доволі небезпечно. І ми в родинному колі прийняли рішення, що я шукатиму роботу у Львові. Розмістила резюме на сайтах пошуку роботи. Була в деяких школах – і приватних, і державних, розмовляла з керівниками. Проте конкретних пропозицій роботи не почула. І от одного літнього дня я зайшла на сайт управління освіти Львова і побачила вакансію в ліцеї «Інтелект». Зателефонувала. Мене запросили на співбесіду, після якої ще була непевність, адже я нова людина, ніхто мене тут не знає, ніхто не може відрекомендувати. Через тиждень мені зателефонувала директорка ліцею і запросила до співпраці. Так розпочалася моя кар’єра вже у статусі вчительки львівської школи. 
Звісно, я сумую за Миколаєвом. Це місто, в якому я народилася, в якому виросла. Я звикла до наших степових вітрів. Але клімат – не найважливіше. Я знала, що Львів із дощами. Мене вразило, що за ці пів року, що ми тут, їх було небагато. Сумуємо за нашими дуже красивими заходами сонця біля річки, за людьми, але нинішні засоби комунікації дають змогу спілкуватися. Я реалістка, виходжу із тої ситуації, в якій доводиться жити. Ну, що ж, буду працювати у Львові і тут завойовувати авторитет і довіру.
Я дуже вдячна колективу, директорці, які мене дуже тепло зустріли, подали руку допомоги. Бо я справді тут поки що не маю ні друзів, ні близьких знайомих. Крім своєї сім’ї, не маю тут нікого. Тому мені дуже важлива ця підтримка, а вона справді дуже велика. 
У серпні я познайомилася з батьками моїх теперішніх учнів, які теж мене вразили тим, що так прониклися різними проблемами і допомогли їх подолати. Разом ми зробили наш клас затишнішим. 

Про свій клас

Нарешті я познайомилася зі своїми учнями, які виявилися дуже чемними, допитливими, цікавими. Кожен клас неповторний. Звісно, львівські діти трішки відрізняються, хоча я не можу сказати, в чому річ. Багато залежить і від батьків, і від оточення дітей, і від того, які традиції плекають у родині, яке виховання було в дитячих садках, до яких ходили діти. Мені дуже приємно чути, як мої учні спілкуються, як чемно поводяться. Дуже вразило, що тут саме татусі беруть дуже активну участь в житті своїх дітей. От чого в нас не було, того не було. 
Ми вже працюємо майже місяць. Діти стають більш організованими, більш впевненими в собі. А моє завдання як учителя їх у цьому підтримувати, звісно, спираючись на допомогу і підтримку батьків.
Я завжди ставлюся до дітей так, як би я ставилася до своїх дітей у подібній ситуації. Оскільки я мама з багаторічним досвідом, маю вже дорослих сина і доньку, то насамперед прагну, щоби діти були самостійними, все інше додасться. Певна, що найкраще, що батьки можуть зробити для своїх дітей, це навчити їх обходитися без них у будь-якій ситуації. Стараюся, щоб у дітей була мотивація до навчання, щоби дітям було цікаво вчитися. Намагаюся прищепити їм любов до читання. Бо сучасні діти, на жаль, віддають перевагу ґаджетам, соціальним мережам, а читання відходить якщо не на десятий, то на другий план точно.
Хочу, щоби діти чули, коли до них звертаються дорослі або однолітки. Всі ми люди, але я намагаюся не підвищувати на них голос. Стараюся зрозуміти дитину, бо в кожній сім’ї своя ситуація: якісь проблеми, негаразди. Тобто за чотири роки ми і з батьками, і з дітьми стаємо такою родиною, яка допомагає одне одному, підтримує кожного. 

Про НУШ

Сучасних дітей неможливо, та й не треба, виховувати так, як ми це робили 30 років тому, коли я тільки починала працювати. Діти дуже змінилися, вони ростуть в іншому суспільстві, в іншому інформаційному просторі. І виховувати та навчати їх за старими стандартами, методиками і програмами було б і недоречно, і малоефективно. 
На своєму вчительському віку я пережила чимало реформ, однак зміни були радше зовнішніми, формальними. Автори підручників не змінювалися, як і автори програм. У чому ж тоді полягала реформа і що змінювалося, важко сказати. За програмою НУШ я випустила свій останній клас, ми були, можна сказати, першопрохідцями. Цього разу я відчула чимало позитивних змін, дітям стало цікавіше вчитися.
Вчитель та учні отримали більше свободи. Тепер дитина не має соромитися своїх помилок. І те, що пів року першокласники писатимуть олівцем, це дуже добре. В деяких країнах Європи, як мені відомо, учні пишуть олівцем до шостого класу. І це дає їм можливість виправляти свої помилки, не боятися їх. Це дуже важливо, аби дитина вміла визнати свою помилку і вчасно виправити її.
Наголос на розвиток у дітей критичного мислення. Дитина має вміти ставити питання і шукати відповіді на них, критично оцінювати ту інформацію, якої зараз дуже багато і яка оточує її зусібіч, відрізнити правду від фейків, зрозуміти, що є важливим на цей момент, поставити запитання про те, що її цікавить.
Дитячі емоції важливі. Діти вчаться розпізнавати свої почуття та почуття інших. Це дає змогу краще спілкуватися, краще розуміти одне одного.
Змінився й підхід до предметів. У нас з’явився інтегрований курс української мови, який передбачає вивчення мови не окремо від літературних творів, а на їхній основі. Тобто беремо казку чи оповідання і на його основі вивчаємо граматичні явища. Це дуже добре, бо мова – це і є говоріння та слухання, письмо та читання. На математиці стало більше діяльності: якщо розв’язуємо задачі, то спершу все це робимо наочно: відсуваємо, присуваємо, вилучаємо і тільки тоді записуємо в зошит. Також додався курс «Я досліджую світ», який об’єднав мову, математику, природу, охорону здоров’я та соціальні науки. Так у дитини має скластися цілісна картина світу. 
Бачу, що діти, які закінчили четвертий клас (на жаль, в нас у другому класі почалися періоди дистанційного навчання – спершу через карантинні обмеження, а відтак через війну), здобули нові навички, як нині кажуть, скілси, що допомагають їм швидше пристосуватися, знайти своє місце в нашому світі, який дуже швидко змінюється. І тепер дітям других – четвертих класів (першому ще важкувато) пройти дистанційний урок чи знайти потрібну інформацію зовсім не складно. Важливо, що вже з другого класу в них є інформатика. Бо теперішнім дітям ґаджети потрібні не лише для ігор, а й для навчання. 

Про війну і навчання

Ще з початків карантину дітям додалося тривожності. І це найбільша проблема. Дитина не може сприймати вчителя, якісь нові знання, коли не почувається в безпеці. І наше завдання – школи, батьків, родини – дати їй відчуття, що з нею все буде гаразд. Про це з дітьми треба говорити, існують спеціальні психологічні практики, вправи, які допомагають їм опанувати себе. Якщо дитина опанувала себе, у неї все буде добре, а отже, будуть сили і бажання навчатися. Коли дитина перебуває в такому інформаційному просторі, де чує різні негативні повідомлення і не отримує якогось пояснення, запевнення безпеки, їй дуже важко.
Звісно, ми говоримо з дітьми про війну, бо в дітей є родичі, які перебувають в лавах ЗСУ, знайомі, сусіди, про яких вони знають, що ті на фронті. Про це ми говорили і на нашому першому уроці, і при різних нагодах згадуємо про наших захисників. Ось, приміром, у нас був урок миру, на якому ми виготовляли тематичні саморобки. Я запропонувала, і діти мене в цьому підтримали, відправити частину цих саморобок нашим захисникам, зокрема в Миколаїв, туди, де залишився і зараз перебуває в лавах ЗСУ мій чоловік, у його військову частину. 
Коли ми перебуваємо в укриті, а в нас уже був із дітьми такий досвід, то говоримо, що коли ми тут, то допомагаємо нашій армії нас захищати. І це знову ж таки і про війну, і про наших захисників, і про безпеку, і про запобігання тривожності, і про психологічну стійкість. 
Говоримо про те, яким важливим є мир, наша перемога, що наш сьогоднішній вклад у неї – наше навчання. Ми маємо таку можливість, бо нас захищають наші воїни, тож маємо це цінувати і бути їм надійним тилом. Звісно, я розповідаю, а діти долучаються до різних волонтерських проєктів. Наприклад, на минулому тижні ми збирали бляшанки для окопних свічок. Діти і батьки взяли активну участь у цьому. Я дуже вдячна всім родинам! А цього тижня учні нашої школи поїдуть у Великий Любінь до наших захисників, які проходять там реабілітацію і чекають на протезування. Теж запросили всіх на бажання і по змозі передати їм домашню випічку.

Про читання

Дуже важливо створити для дитини середовище читання, на всіх зустрічах з батьками про це кажу. Дитина вчиться в тому, що її оточує. Якщо батьки, бабусі й дідусі, старші братики й сестрички вдома читають, якщо вдома є книжки або ж родина відвідує бібліотеку хоча б двічі на місяць, то дитина обов’язково буде любити читати. Змалечку, з року, з пів року можна читати дитині книжки, розглядати з нею малюнки. Обов’язково потрібно показувати, що читання – це не примус, не обов’язок. І в жодному разі читання не може бути покаранням. Це задоволення, це цікаве дозвілля, адже, читаючи книжки, можна перенестися куди завгодно, навіть на невідомі планети, поринути в пригоди, зануритися в давні часи або зазирнути в майбутнє. Читання не тільки корисне заняття, бо допомагає вчитися, а й дуже цікаве.
Звісно, в моєму дитинстві не було ґаджетів, я багато читала. Тепер своїм учням розказую (з ремаркою, що так робити не варто), як; я читала на уроках з-під парти, під ковдрою з ліхтариком, коли вже був час спати. Я читала, бо мені було цікаво, я хотіла тієї інформації. Це було читання, як кажуть, запоєм, не могла відірватися, поки не дочитала книжку. Навчилася читати дуже рано, в моєму житті були дуже різні книжки і дуже багато. Я і казки любила, і пригоди, детективи, і науково-пізнавальні та історичні книги, і романи. Всьому свій час. Дуже любила Конан-Дойля. Росла в російськомовному середовищі, тож усі класичні твори прочитала. 
Привчила до читання і своїх дітей. Їхні успіхи в житті пов’язую саме з тим, що вони в чотири-п’ять років узяли до рук книжку. І в бібліотеку їх водила з півтора-дворічного віку. У Львові є дуже цікаві видавництва, письменники, в тому числі й дитячі (у нас в Миколаєві такого не було). Вже цього тижня в нас буде зустріч з дитячою письменницею Лесею Кічурою. Це дуже цікаво, коли письменник приходить до дітей, може донести їм свої думки, сподівання, емоції, а вони можуть поставити свої запитання.
Мушу сказати, що коли я тільки починала працювати, на жаль, не було такого розмаїття дитячих книжок. Дітям дуже важко було сприймати українську літературу, шкільна програма з якої, навіть у молодших класах, включала переважно твори про важке життя дітей, про страждання, і нерідко це відвертало дітей якщо не від читання загалом, то від української літератури. Одна мама казала: «Як я можу змусити дитину читати, як там «убили, поховали, убили, поховали, захопили»… Зараз ситуація змінилася, є багато цікавих українських авторів, творами яких діти зачитуються. Серед них Олеся Мамчич, Володимир Рутківський, Леся Воронина, Сашко Дерманський та багато інших.
А щодо перекладних, то тут також кожен зможе щось знайти цікаве для себе. Звісно, є перевірені часом класики дитячої літератури. Наприклад, Астрід Ліндгрен – це енциклопедія як для дітей різного віку, так і для батьків. У Джеремі Стронга багато цікавих і повчальних книжок, зокрема «Гармидер у школі» – про шкільне життя, про учнів і вчителів. Дивовижні історії Роальда Дала… діти від них в захваті, бо ці книжки розраховані саме на дитяче, таке безпосереднє сприйняття. Із новіших дуже «заходить» дітям, щоправда, трішки старшим, аніж шести-семирічним, серія книжок про Джуді Муді – дівчинку-фантазерку, з якою траплялося багато пригод. Дітям подобається читати про своїх ровесників.
Є гарні дитячі вірші, які дітям подобаються, наприклад Григорія Фальковича чи Грицька Бойка. Вони й гумористичні, і водночас змушують задуматися. А є вірші, які треба пояснити: усі поетичні образи, що хотів сказати автор. Ми можемо обговорювати чотири рядки цілий урок, вишукувати образи, емоції. Дітям у першому й другому класі це важкувато, але читаємо, пояснюємо, щоб і поезія була присутня в їхньому житті. Але вірш треба допомогти дитині відчути. 
Сьогодні з’явилося багато нових різновидів книжок – електронні, аудіокнижки, інтерактивні. Всі вони мають право на життя та свого читача. Електронні – це заміна паперовим, часом вони зручніші, доступніші. Аудіокнижка дуже допомагає, коли нема змоги читати, наприклад, у подорожі чи за фізичною роботою, коли хочеться просто слухати. Інтерактивні дуже подобаються дітям, які тільки вчаться читати. Це добрий спосіб залучити їх до читання і показати, що це цікаво, але важливо, щоб це не стало тільки розвагою. Бо інтерактивна книжка чимось нагадує комп’ютерну гру. Але оце відчуття, коли береш книжку, розгортаєш її, відчуваєш її запах (якщо вона нова, пахне фарбою, навіть стара бібліотечна теж має свій запах), ні з чим не зрівняється. Це відчуття передсмаку задоволення від читання, від якогось нового світу. І так хочеться, щоб це могли відчувати й наші діти.

Про крила та коріння

Не лише в День учителя, а щодня дуже важливо цінувати саму людину, те, що вона робить. Не потрібно робити ікони з людей, навіть якщо вони дійсно є героями. Бо всі ми живі люди зі своїми недоліками й перевагами, кожен на своєму місці робить щось важливе. Тож у всьому має бути міра, аби ми не скотилися до радянщини. Я виросла в радянському союзі, але дуже гостро реагую на різні її прояви, на нещирість та офіціоз, навішування ярликів, мені це дуже разить. 
Що хотіла б порадити батькам? Якщо коротко, то є одна цитата, яка мені дуже подобається. На жаль, не знаю автора, але підпишусь під кожним словом: «Діти не просять нас їх народжувати. Це ми хочемо їхньої появи, тому не треба нічого від них вимагати. Це ми маємо навчити їх жити у цьому світі. Дітям треба дати крила і коріння. Крила – аби вони високо злетіли, а коріння – щоби їм завжди було куди повернутися».
фото: Олег Огородник, Андрій Сова
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8124 / 1.76MB / SQL:{query_count}