З молитвою вистоїмо і переможемо

Хочемо нині чуда, трактуємо знаки, очікуємо різких заяв Папи… Однак чудо стається там, де про нього просять, а Святіший Отець молиться і діє задля нас

Сьогодні ми всі хочемо чуда, хочемо бачити якісь знаки, що скріплюють нашу надію. Хочемо чуда швидкого завершення війни, чуда перемоги, хочемо, аби не страждали мирні люди, особливо діти, хочемо, аби не гинули наші захисники, хочемо миру… Неодноразово чуємо й про тих голубів, що 26 січня 2014 року вирвалися від нападу чайки та ворони. 

Чайка та ворона

Пригадаємо, того недільного дня після молитви «Ангел сповістив…» Папа Франциск звернувся до вірян, які зібралися на площі Святого Петра, і помолився за мир в Україні. Тоді, після перших смертей на Майдані, мовилося про громадянський мир, а не про військову агресію. За традицією Папа разом із дітьми випустив у небо двох білих голубів як символ цього миру.
Відтак сталося те, що за інших обставин не набуло б такого розголосу: на двох голубів напали чайка та ворона. Раніше бувало, що голуби, помітивши хижаків, поверталися назад, однак ніхто не зміг пригадати подібного випадку нападу. Перший голуб, якого чайка схопила за хвіст, швидко вирвався, втративши кілька пір’їнок. Другий, атакований вороною, що зненацька вискочила із засідки, відбивався довше, але теж вирвався. Орнітологи тоді пояснювали інцидент неприродно білим кольором голубів, адже відомо, що альбіноси привертають увагу хижаків.
Багато хто побачив у цьому знак, особливо коли невдовзі була розстріляна Небесна Сотня, а відтак почалася війна на сході України. Мовляв, чайка – це Янукович і тодішня влада, а ворона – то росія. Нині дехто каже, що ті два птахи символізують двоголову курку на гербі загарбника, бо в природі немає її відповідника, а хтось каже і про можливість нападу Білорусі. Та, попри розбіжності, всі сходяться на тому, що цей знак дає надію – голуби вирвалися, проте не без боротьби, тож вбачають у цьому не тільки провіщення, а й заохочення, що з Божою допомогою, з молитвою ми вистоїмо і переможемо.

Хочемо видимого знаку

Так само сьогодні маємо чимало звісток про те, що там чи там замироточила ікона, і шукаємо в цьому якогось доброго знаку для нас. Чи коли вдивляємося з надією у небо і бачимо в ньому ангелів або інші незвичні явища, чи в статую Богородиці, привезену з Фатіми. Так, є чимало свідчень про те, що там, куди вона прибувала, наставав мир, але не маємо забувати, що в ті моменти люди багато молилися, а сам факт паломництва статуї був найперше заохоченням до цього.
Зі слів директора Релігійно-інформаційної служби України, релігієзнавця та історика Тараса Антошевського, в такій ситуації, у якій ми зараз перебуваємо, нам хочеться чуда, хочеться бачити якісь видимі знаки. Для багатьох таким знаком, чудом стало те, що підвал маріупольського театру витримав і багато людей, які там ховалися, змогли вибратися неушкодженими. І як тут не повірити в чудо? 
«Є повідомлення про те, що замироточила ікона на Львівщині, кілька ікон на Чернігівщині. Хтось бачить у тому поганий знак, бо сприймає це як сльози, як плач, а хтось знак Божої присутності та Божої підтримки. Людська релігійність не є такою цілковито ортодоксальною, як це могло б бути. Як, наприклад, у протестантському середовищі хотіли б, аби вона такою була. Гадаю, що в деяких моментах Господь краще, аніж ми самі, знає нас і дає нам те, що має скріплювати нашу віру. У когось привезення скульптури Богородиці чи чудотворної ікони викликає скептицизм чи навіть до певної міри насмішку, а для когось це ще одна нагода задуматися про свою релігійність, більше молитися, ввійти у більш насичене молитовне життя, просити про чудо. Бо чудо відбувається передусім там, де про нього просять. Нас не примушують до чуда. В таких ситуаціях, як нинішня, людська релігійність потребує таких прикладів, таких чудесних явищ. Щоб це було таким видимим знаком, щоби відразу було видно, що щось сталося», – пояснює він. 
Зрештою, зі слів Тараса Антошевського, коли хтось із близьких людей важко хворіє, ми теж молимося про чудо. Не молимося про те, щоб людина довше прожила і страждала в своїй недузі, а хочемо, аби вона одужала. І навіть коли молимося за невиліковно хвору людину, коли лікарі не дають шансів на порятунок, ми залишаємо якесь «віконечко» для чуда, надіємося, що щось станеться, і та людина буде здорова. 
«Маємо в тих ситуаціях намагатися зрозуміти, що тими явищами Господь хоче нам сказати. Можливо, це знак, що треба змінити щось у нашому житті. Однак це точно не знак, що ми маємо вдаватися до якогось ідолопоклонства, перебільшуючи значення тих скульптур чи реліквій, а маємо розуміти, що ми молимося не до дерева, каменю, скла чи чогось іншого, а до тої особи, що зображена на них. Також треба розуміти відмінність між чудом, яке може бути просто фізичним явищем, і чудом, яке має дійсно надприродний характер», – веде далі Тарас Антошевський.

Чи буде користь від різких заяв

Релігієзнавець також застеріг, що дуже часто, оцінюючи дії духовних осіб, релігійних лідерів, Церкви загалом, очікуючи якихось показових жестів, різкого осуду, ми не розуміємо, що говоримо. 
«Тим, що заявляють, нібито Папа мало робить, а Зеленський робить дуже багато, хочу нагадати, що до 23 лютого правлячі кола в Україні запевняли, що ніякої війни не буде. Нині багато що змінилося. Ми критикуємо НАТО і хочемо, аби країни Заходу вирішували за нас наші проблеми, закривали небо, давали зброю. Щоби Папа був різкіший у своїх діях і висловлюваннях. Будьмо, однак, чесні, бо часто виникає враження, що ми самі не знаємо, чого хочемо: закликаємо до одного, а робимо інше. Деколи навіть здається, що ми знову відходимо до тих позицій, що були до 24 лютого, схиляємося до меседжів, які йдуть із Кремля», – каже співрозмовник. 
Із його слів, Ватикан – надзвичайно потужний центр, але не військовий, а дипломатичний, і Папа не якийсь «гоп-стоп-політик», не якийсь популіст (яких ми найбільше любимо), а духовний лідер, глава Церкви. 
«Дипломатія – це не дитячі ігри, мовляв, я з тобою більше не бавитимуся, забирайся геть із моєї пісочниці. Ні. Дипломатія – це розмови, це стукання до найгірших людей у світі, це намагання їх переконати, мирним способом схилити, щоб вони змінили якщо не свою думку, то дії. Це не Пентагон, який є військовим відомством і діє саме військовими методами. Ватикан – це передовсім релігійний, духовний центр, який має покликання дивитися на те, що відбувається глобальніше, з позицій вічності. Церква не може діяти методами, властивими нашому «попсовому» політикуму. Наприклад, засудити, кажучи, що росія – агресор, і перервати всі стосунки з нею. Чи це щось вирішить, щось змінить? Ні, не вирішить. Натомість Папа бере на себе відповідальність спілкуватися з Кіріллом, намагатися на нього вплинути, переконати його. Зрештою, Папа йде на такі кроки, які не є типовими для Ватикану. Наприклад, коли сам вирушає в російське посольство для того, щоби зустрітися і висловити свою позицію. Не запрошує до себе, не проводить якусь типову зустріч, а йде на зовсім неординарний крок. Це дуже важливо!» – наголошує Тарас Антошевський. 

Гуманітарна допомога

Також бачимо велику дієву підтримку від різних країн (навіть тих, де донедавна не чули про Україну або знали тільки Чорнобиль і Шевченка, і то не того, що поет), зокрема і з середовища церковних спільнот. Сам Ватикан надсилає багато дуже різної допомоги, і ця допомога не тільки для біженців. 
«Це допомога для всіх верств населення, які є учасниками цієї війни, в тому числі й для армії. Триває підтримка військового капеланства, яке в нас дуже активне та дієве. Тобто можемо сказати, що Ватикан став на активну українську позицію. Варто зазначити, що свою діяльність у Ватикані розгорнув наш новопризначений посол Андрій Юраш, який звітує про те, що там відбувається. Дуже сподіваємося, що зараз у Ватикані, завдяки і його діяльності, в цьому одному з найпотужніших дипломатичних центрів світу, де вирішують дуже багато питань, українська позиція звучатиме якісно і працюватиме на нашу перемогу», – вважає директор РІСУ.

Чуда стаються

І якщо застановитися над новинами, то майже щодня у Ватикані відбувається щось, що стосується України. Передусім є багато молитов та власне релігійних заходів. І для людей Церкви це дуже важливе. 
«У нашому секулярному світі не можуть пояснити, чому падають бомби чи ракети і не вибухають, чому руйнуються будівлі, а люди під завалами залишаються живі. Ми часто відмовляємося бачити ці чуда, але вони стаються. І це елемент віри, певною мірою покров, який ми на собі відчуваємо, хоча й не завжди здатні його побачити та усвідомити. І те, що Папа молиться, що Церква молиться, що по всьому світу люди різних релігій моляться за Україну і намагаються якось підтримати нас духовно, це насправді дуже важливо. Я не раз спілкувався з військовими, капеланами і чув, яке важливе на лінії фронту відчуття молитовної підтримки, усвідомлення, що на тебе сподіваються, за тебе моляться, дуже хочуть, щоби ти повернувся живим», – зазначає співрозмовник. 
Тарас Антошевський певен: те, що зараз робить Ватикан (звісно, завжди легко казати, що можна було б і більше), це дуже багато. Навіть якщо порівняти з іншими випадками війн або гуманітарних криз. До того ж, на відміну від політики наддержав, тут не стоїть питання економічних чи меркантильних особистих інтересів. Ця політика більш далекоглядна. 
«Як історик я добре знаю, що коли почалася Перша світова війна, католики з одного і другого боку фронту вимагали, щоби Папа підтримав саме їх. Але він не міг цього зробити, бо і ті, і ті були його вірними. Папа засуджував війну як явище, як ненормальний спосіб вирішувати певні питання, але не ставав на чийсь бік. Мушу сказати, що Перша світова війна сильно відрізнялася від тої війни, яку зараз росія веде проти України. Але й тепер, прямолінійно засудивши агресора, Папа не зупинить війну. Він проявляє певною мірою душпастирську второпність і дає шанс злочинцеві покаятися. Ми не можемо до нього достукатися, але, можливо, це вдасться Папі. Це також «віконечко» для чуда!» – наголошує Тарас Антошевський.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9116 / 1.64MB / SQL:{query_count}