Господи, помилуй і захисти!

Цього року у Великий піст кожен постить як може – у вимушених і добровільних обмеженнях, у молитві за воїнів і постраждалих, у праці для ближніх, не за приписом, а на пожертву, з вірою у перемогу Світла над темрявою

У понеділок, 7 березня, християни України, які дотримуються східного обряду, ввійшли у Великий піст в час великої битви Світла з темрявою. Багато хто розпочав його завчасно, з першого дня війни молитвою за Україну і її захисників, працею для фронту і потерпілих, милостинею, відмовою від звичних приємностей та вигод мирного життя. 
Ми молилися і постили 2 березня у день Всесвітньої молитви за мир, у перший день Великого посту в католиків західного обряду. А ввійшовши у час Великого посту, час покаяння і навернення, намагаємося стати кращими, гідними перемоги, віримо, що Господь подарує її нам, бо ми стоїмо на своїй землі, стоїмо за Правду, в обороні наших цінностей, найбільшою з яких є життя кожного.

З огляду на нинішні обставини українські Церкви закликали християн жертвувати свої вимушені й добровільні терпіння та зречення в наміренні торжества справедливості й миру і докладати всіх зусиль для того, щоб допомогти тим, що терплять найбільше та потребують підтримки. 
«Враховуючи надзвичайні випробування, які зараз несе кожен українець через загарбницьку навалу, Православна Церква України закликає вірян виявити особливу розсудливість щодо міри тілесного посту. Піст не має завдавати шкоди здоров’ю. А оскільки під час війни ми не завжди вільні у виборі свого раціону, продуктів, які є під рукою, маємо виходити з наявних можливостей, – мовиться у зверненні ПЦУ. – Піст – це не тільки тілесні обмеження, найперше він є особливим часом для душі. Це час молитви, покаяння і добрих справ. І хоча в час війни нам складно дотримуватися посту тілесного – зараз кожен із нас може виявити усе найкраще в собі через співчуття та добрі вчинки, на які благословляє нас Господь. Тож, брати і сестри у Христі, нині закликаємо вас до благодіянь на славу Божу і молимося про справедливий мир для України. Віримо, що в мирі й радості всією родиною помісної Української Православної Церкви зустрінемо світле свято Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа».
УГКЦ закликає вірних за змоги додержувати приписів посту, а саме утримуватися від м’ясних продуктів і страв у перший тиждень посту та у всі понеділки, середи і п’ятниці, духовно єднаючись з тими, що вимушено терплять через війну значно більші обмеження. Проте від будь-якого обов’язку посту звільняються: діти до 14 років та особи, яким виповнилося 60 років; важкохворі; вагітні; матері після пологів і ті, що годують грудьми; ті, що подорожують (якщо час подорожі перевищує вісім годин); ті, що важко працюють; ті, що харчуються зі столу інших; убогі, котрі живуть з милостині. Тож тих, кого обов’язок посту не стосується, нині значно більше. Майже вся Україна тепер постить не за приписом, а за велінням серця, на пожертву за мир, за опіку і допомогу воїнам, за нашу Україну.
Проте харчовий піст є лише однією зі складових Великого посту. Неодмінними складовими посту є також молитва і милостиня, для якої цього року маємо багато нагод.
Віддавна весь зміст і мету Великого посту чітко висловлює молитва святого Єфрема Сирійського, яку повторюють у Східній Церкві на кожному великопісному богослужінні: «Господи і Владико життя мого, віджени від мене дух лінивства, недбалості, властолюбства та пустослів’я. Даруй мені, недостойному рабові Твоєму, дух чистоти, покори, терпеливості та любові. О Господи Царю, дай мені бачити мої провини та не осуджувати брата мого, бо Ти є благословенний на віки вічні. Амінь». 
Сьогодні вона може стати тією «інструкцією», як маємо постити в ці дні випробувань. Передусім маємо визнавати, що Господь Бог є Владикою життя, і у безмежному довір’ї просити в нього захисту і перемоги над злом, що прийшло на нашу землю. Однак маємо пам’ятати, що Бог не виконує замовлень, тому благаємо, аби він виявив свою справедливість і доброту.
Просимо допомоги, щоби позбутися лінивства, недбалості, властолюбства і пустослів’я. Маємо розуміти, що перемога залежить від кожного з нас, що кожен на своєму місці має робити все, що йому до снаги, а часом навіть більше. Хтось збирає і доправляє допомогу для війська, хтось служить потребуючим, приймає в своїй домівці потерпілих, хтось, не маючи змоги долучитися фізично, працює на інформаційному фронті… Навіть удома, доглядаючи дітей, працюємо, щоб і словом, і власним прикладом виховати їх гідними тої жертви, яку нині складають дорослі. Позбуваємося лінивства і недбалості в молитві. Молимося, де б ми не були і чим би не займалися, а також знаходячи нагоду побути хвильку в тиші на розмові з Господом, а не змарнувати її на ще одне прокручування стрічки новин чи соцмереж…
Не імітуймо активності, аби вивищитися чи похизуватися, працюючи, не шукаймо слави. Не пишімо і не поширюймо в соцмережах абищо, говорімо тоді, коли маємо що сказати, і те, що нас будує та єднає, те, що допомагає вижити.
Визнаймо нашу слабкість і гріховність. Просімо про чистоту помислів, про смиренність і терпеливість у випробуваннях, просімо про любов. Не нарікаймо на НАТО і країни Заходу, що, мовляв, вони не хочуть закрити над нами небо, а просімо їх про допомогу і дякуймо за ту, що вже отримали. Не нарікаймо на провід держави чи колишніх політичних опонентів – нині ми єдині у своєму прагненні та стремлінні. Намагаймося не вживати лайку і мову ненависті, бо це означатиме, що зло здобуває перемогу. Стараймося огорнути всіх своєю любов’ю, бо вона сильніша за будь-яку зброю. 
Не осуджуймо тих, що, на нашу думку, роблять замало, а шукають можливості, де і як можна зробити більше, вчімося бачити свої власні провини й недосконалості. Не осуджуймо тих, що вживають неприпустимі для нас слова чи не тією мовою говорять. І навіть якщо стикаємося з тим, що нас може ввести у спокусу, приміром поведінка тих, кому допомагаємо, нехай нам вистачить вирозумілості й терпеливості зі щирим серцем прийняти цих людей з усіма їхніми зраненнями та недосконалостями у найважчі для них дні, бачачи в кожному з них передусім Христа! 

Яна Стахурська,
фотографиня, мама двох дітей, чотирьох і семи років:
– Я і моя сім’я почали постити ще з минулого понеділка. Вирішили цей піст присвятити миру в Україні. У мене двійко донечок. Я не їла в понеділок, середу і п’ятницю, а вони, побачивши це, запитували, чому я так роблю. Я їм пояснила, що це обмеження в тому, що ми дуже любимо, задля того, чого ми дуже хочемо. І малята відмовилися на цілий день від мультиків, не їли солодощів. Так вони постили і долучалися до того прохання про мир в Україні. Зараз телевізор узагалі не вмикаємо, спершу ще дивилися мультики, тепер і їх не переглядаємо, бо вирішили, що будемо наразі жити без цього. 
Тепер не так актуально не вживати певну їжу, бо багато людей і без того несуть тяжкі випробування, ховаючись в укриттях. І якщо вони мають змогу з’їсти м’ясну страву у п’ятницю, то безперечно треба робити це не роздумуючи. Бо найбільша цінність – життя, і його треба підтримувати. Але передусім в нинішній час треба акцентувати на любові до ближнього, більше молитися, більше думати про мир. Ми маємо транслювати більше любові у світ. Вірю, що саме нею здобудемо перемогу, як також молитвою і благословенням. Навіть за наших ворогів треба молитися, за їхнє навернення, а не посилати їх у пекло. Це краще, що ми можемо зробити. Особливо ми, жінки, які нині через різні обов’язки (догляд дітей, хворих, людей похилого віку) мусимо бути переважно удома. Ми підтримуємо наших воїнів і тих, що прибувають сюди через війну, своєю молитвою і посильною працею, турботою про ближніх. І дуже часто тими ближніми є люди, яких ми ніколи не бачили і не знали. 
Ми в перший же день війни виїхали з нашої львівської квартири до мами в село у Львівській області. Зараз у моїй квартирі мешкає семеро людей, яких я зовсім не знаю: просто залишила ключі своїй подрузі і впустила туди людей. В одній кімнаті живе сім’я з Києва із дитинкою, якій всього лиш три тижні, в другій – сім’я з Харкова, яка під обстрілами покидала місто. Ми не готувалися, що там хтось буде жити, там залишилися майже всі наші речі. Але як у цей час не допомогти?..

Блаженніший Святослав,
Глава і Отець Української Греко-католицької церкви:
«Великий піст – це боротьба, ба більше, війна. Це боротьба добра і зла за те, що є справжнім і не проминає, що «ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають» (Мт. 6, 20). Насамперед полем бою в час Великого посту є внутрішній світ людини, – зокрема те, що робить людина у своєму нутрі, її думки, плани, наміри та ставлення до Бога, себе самої та зовнішнього світу, – тобто її серце. Сьогодні в Україні йде війна за серця та уми людей, – боротьба, яка зачіпає вже все людство, усіх людей і спонукає кожного зробити свій вибір. Внутрішнє поле бою є вирішальним. Якщо… зло переможе всередині людини, у її серці, то вона стане причиною, джерелом зла довкола себе і не зможе протистояти йому в зовнішньому світі.
…Щоб перемагати ворога, який прийшов на нашу землю, потрібно бути насамперед духовно і морально вищими, сильнішими за нього, у жодному разі не переймати його поведінки, позиції, мови і лайки! Утверджуючи перемогу добра над злом, ми стаємо воїнами світла та захисниками миру і таким чином здобуваємо той справжній скарб вічного і справедливого. Тому каже Христос: «Бо де твій скарб, там і буде твоє серце» (Мт. 6, 21). Сьогодні цим найважливішим скарбом, якого ми, як народ, потребуємо, є скарб перемоги добра над злом. У тому має бути наше найбільше багатство, яке здобудеться в нашому серці, – Істина Божа, що в ній перебуває Його всепереможна сила.
Ми також просимо: Господи, дай нам ту зброю, якою ми можемо перемогти диявола і всіх його ангелів. Дай нам ту зброю, якою ми можемо перемогти не тільки у війні, а й саму війну і всіх тих, хто її спричиняє і приніс на землю України. Нині особливо молимося за наше військо, за тих, хто справді переміг ворога на полі бою власного серця, бо саме любов’ю до Батьківщини вони долають тих, хто наступає на нас з більшою, з людського погляду, силою.
«Збирайте собі скарби на небі» (Мт. 6, 20) – це великий заклик до всіх нас. Бо війна – це завжди знищення, виснаження. Війна – це завжди розтрата ресурсів. Зло, ненависть і гріх висушують і виснажують душу, знекровлюють і знесилюють людину. Натомість Боже прощення, отримане та передане, милосердя і любов до Бога та ближнього відроджують і оновлюють душевні та тілесні сили людини, дають їй здатність витримати в боротьбі до кінця і здобути перевагу над супротивником.

Блаженніший Епіфаній,
Митрополит Київський і всієї України,
Предстоятель Православної Церкви України:
«Справи милосердя, моральна і матеріальна підтримка тих, хто поруч, надання розради, притулку, допомоги – все це той піст, який потрібен і нам самим, і нашим ближнім.
Але окрім тілесної складової посту є ще й духовна складова. Ми звикли до того, що в цей час маємо особливі постові служби в храмах, приступаємо до сповіді та причастя. Де можливо слід виконувати церковний устав. Але в місцях бойових дій, під ворожими обстрілами, на тимчасово окупованих територіях слід найперше цінувати життя і безпеку пастиря і пастви. Тому благословляю там, де вимагають обставини військового часу, змінювати час і місце богослужінь та інші уставні норми на розсуд священника. Хто не має можливості бути на молитві в храмі, але може дивитися трансляції служб – нехай чинить так. Хто і цього не може – нехай сам помолиться так, як дозволяють обставини.
Те саме стосується і сповіді та причастя. Де можливо – слід сповідатися і приймати причастя. Де обставини не дозволяють цього, нема священника і богослужіння – можна використовувати щоденне сповідання гріхів, вміщене у вечірніх молитвах з Молитовника, додаючи до них ті гріхи, які там не вказані, але в яких викриває вас совість. І коли ви щиро від серця розкаюєтесь у гріхах, то нехай Господь Своєю благодаттю і людинолюбством простить і помилує вас.
Не всі з нас можуть і здатні захищати Україну від ворога зі зброєю в руках. Але кожен християнин не лише може, але і повинен молитися. І наша молитва в цей час, молитва за українське військо, за державу і нашого Президента, за тих, хто страждає від війни, а також прохання про Божий захист, про перемогу і мир – це внесок кожної віруючої людини у наближення перемоги. Тому моліться своїми власними словами чи словами церковних текстів, словами з біблійної книги Псалмів чи просто повторенням молитви Ісусової «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних!» – але моліться. Просіть Господа про милість до нашого стражденного народу і про належну відплату злочинцям і вбивцям – нехай Всевишній зупинить їх, як противників усяких законів Божих і людських. Бо молитва – наш спільний християнський внесок у перемогу добра».

Плекаймо єдність, довіряймо Богові!

Отець Лука Михайлович, священник УГКЦ, духівник УКУ, – про особливості цьогорічного Великого посту, про молитву, віру та Україну майбутнього

– Отче, цьогорічний Великий піст особливий, як маємо постити?
– Як ми можемо зараз говорити про якісь обмеження в їжі, коли зовнішні обставини, які Бог нам посилає, уже є найбільшим обмеженням, які тільки можливі?! Тож говорити про якісь постанови, практики, зобов’язувальні приписи на піст, коли людина намагається вижити, абсолютно не актуально. Наш піст полягає у тому, щоби зараз максимально на всіх рівнях мобілізуватися, вистояти в цій ситуації як народ, не втратити гідності, проявити свої моральні якості. Адже коли ми допомагаємо ближнім, приймаємо біженців, відправляємо сина або чоловіка на війну, де людина є втіленням мужності й героїзму, це і є наш піст. Тому нині всі ті справи, пов’язані зі звичними практиками посту, відходять на другий план. Однак це аж ніяк не означає, що та людина, яка може додержувати приписів (а кожен християнин це добре знає), не повинна цього робити. Та я б не виводив це сьогодні на рівень трактування посту в Україні загалом. 
– Для більшості це перший досвід переживання посту не просто як відмови від їжі, а як жертви солідарності, співстраждання. Для декого взагалі перший досвід. Як навчитися йти цією дорогою?
– Найперше маємо багато молитися. Якщо говорити про справді постові настанови в нинішніх обставинах, то я дуже заохочую кожну вільну хвилинку, а навіть у часі якоїсь праці, постійно творити молитву. Я помічаю дуже характерну нині тенденцію, навіть у собі: коли сідаєш за комп’ютер і переглядаєш стрічку новин, то полишаєш його виснажений, розбитий. Але цього нема, коли помолишся. Бог вливає у твоє нутро дух, надію, сподівання. Віра дає світлий-світлий момент сподівання, коли ми віримо, що все минеться, що остаточно над усім і над кожним є Бог, і якщо ми будемо йому довіряти, то будемо в цей момент людьми, які ставлять у центр Бога. 
– Зараз можна знайти багато порад, як молитися, і багато текстів молитов. Якою має бути наша молитва?
– Дуже доречно порівняти молитву з розмовою людини з людиною. Згадаймо, як ми спілкуємося з близькими, дорогими нам людьми. Кожна розмова є інакшою, кожен досвід спілкування на особистому рівні особливий. Так само молитва. Вона може бути різною в дитини, в бабусі, у мами, в батька... Молитва – це цілий світ, це таїнство. Тому дозвольте кожній людині виражати свої почуття перед Богом абсолютно вільно. Звісно, є різні правила, добре знані і роками перевірені глибокі тексти Церкви: біблійні славослов’я, псалми, молитви, укладені Отцями Церкви. І вони всі добрі. Використовуйте їх. Головне, щоби людина могла виливати цими молитвами свою душу. Але й просту молитву «Господи помилуй» Бог теж чує. Інколи людина каже: «Я не можу молитися довгими молитвами, мені краще повторювати коротку». Молімося й так, короткими благаннями: «Господи, збережи нашу Україну!», «Господи, збережи наше місто Київ, збережи нашого президента, захисти наших воїнів!» Тож встановлювати якісь правила, які будуть регламентувати наш духовний досвід у цей час, недоречно.
– Що робити, коли нас поглинають емоції: гнів, ненависть, почуття провини чи втрата контролю. Як навчитися з ними жити і не дати запанувати над нами?
– У критичні моменти, на моє переконання, проявляється оця інстинктивна суть людини. Бо людина, як і тварина, теж має інстинкти: виживання, самозбереження. Ми від цього нікуди не подінемося, бо ми частина цього світу природи. Однак людина, окрім інстинктів, має ще й дух. Тобто вона здатна через зв’язок із Богом, через Святого Духа, якого ми прикликаємо в молитві, через ту божественну енергію ставати понад інстинктами, підпорядковувати їх духові, цьому творчому божественному началу, яке приходить від Бога. І ми бачимо це на прикладі наших героїв. Коли цей чудовий юнак із Бережанщини, який ціною свого життя підірвав міст, щоб захисти своїх побратимів і мирних жителів, що ним керувало? Очевидно, не інстинкт самозбереження, бо він би втік. А він віддав найдорожче – своє життя, яке, як квітка, ще мало розцвісти. Він справді став тою цілопальною жертвою за свій народ. Це сфера духа, яка перевищує страх, перевищує будь-яке людське начало – земне тваринне – і приносить в наше життя справжню ціль духовну, до якої людина покликана. Тому, щоби ці інстинкти нами не заволоділи і не полонили нас, в людини має бути віра. Віра – це Божий дар, але начало віри, оця серцевина, є в кожній людині. Через спілкування з Богом у молитві, через жести довіри до нього можна опановувати свої почуття, панувати над собою. Дуже раджу людям, коли починаєте ранок, довіртеся Богові, коли почуєте якусь новину, довіртеся Богові: «Тобі, Боже, довіряю, пошли твого Духа у цю ситуацію». І Бог відразу почує людину і пошле їй свою цінну присутність.
– Нині можна почути багато нецензурних висловлювань часом там, де не очікуєш. Чи нормально це для християнина? Як це належить сприймати? 
– Як священник не можу сказати, що це нормально, що такі речі стають тональністю, тлом нашого життя. Однак не варто на цьому загострювати увагу, особливо в соцмережах, коли люди починають нагнітати, часом невиправдано, ситуацію. Не на цьому маємо зосереджуватися, сваритися. Зараз найважливіше не це – найважливіша Україна і наша єдність. Зовсім інша річ, коли цей час мине. Звісно, за нормальних обставин ми не можемо допускати таких речей. Тому закликаю всіх: якщо ми можемо від цього відмовитися, певна річ, зробімо це! Але не робімо з цього якусь мегатрагедію, бо всі ми на емоціях, люди накручені, хтось так виплескує свої почуття. Тож будьмо мудрі, не радикалізуймо якісь погляди, навіть найкращі, аби сваритися, а бережімо єдність! Бережімо здоровий глузд, холодний розум, щоби справді зосереджуватися на головному і відставити убік другорядне.
– Піст – спосіб ставати кращими. Які уроки маємо засвоїти з нинішньої ситуації?
– Попри неймовірно жорстокі обставини, які ворог приніс в Україну, нам треба поставити надзвичайно важливе питання: що Бог хоче до нас промовити? Адже ні для кого не секрет, що те, що ми нині маємо, є певним допустом Божим, бо волею Божою це важко назвати. Можливо, це допуст Божий, щоби ми полишили в минулому стару Україну, рабський менталітет, меншовартість, соціальні утиски і несправедливість, які були в нашому суспільстві. Свідченням цього є й ті мільйони українців, які тоді, у мирний час, подалися на чужину, бо не бачили тут можливості для гідного життя. Можливо, буде для нас великим знаком, що далі, коли закінчиться війна, так жити не можна, що треба щось змінювати. І це питання треба ставити як на мікрорівні, тобто щодо себе самого, так і на макрорівні – на рівні суспільства, на рівні стосунків між Церквами, на рівні політиків і політичних партій, на рівні стосунків між різними регіонами в Україні. Я вірю, що коли ця війна минеться (а так буде, бо нічого в житті не триває вічно), ми вийдемо з неї справді іншим, оновленим народом, новою Україною. І дуже сподіваюся, що разом із цими спаленими будинками, зруйнованою інфраструктурою буде зруйнована стара Україна, але на тих уламках і згарищах розквітне квітка нової України!
Розмовляла Ольга Хворостовська

Приклад віри і слово настанови

Блаженніший Йосиф Сліпий про піст у час війни

Цього року майже перед самою війною, 17 лютого, виповнилося 130 років від дня народження Патріарха Йосифа Сліпого. Це одна з дат, які ми мали відзначати цього року, щораз більше відкриваючи для себе свою історію. Не всі мали змогу відвідати численні виставки з цієї нагоди, які відкрилися в нашому місті… 
Патріарх Йосиф – одна з тих постатей, на які ми маємо рівнятися в цей час випробувань, передусім у вірі та певності, що вистоїмо, кого маємо взяти за приклад, як пропри все працювати та надихати своєю працею інших, щоби те, у що віримо, стало реальністю. 
Він прийняв відповідальність у найважчі часи. В жовтні 1939-го Митрополит Андрей іменував його екзархом Великої України, а його висвячення на єпископа з правом наступництва на Львівському митрополичому престолі відбулося таємно в Митрополичих палатах, щоб не наражати на небезпеку від нової влади, 22 грудня 1939 року. Це відбулося під час Другої світової війни і першої радянської окупації Львова. 
Після смерті Митрополита Андрея 1 листопада 1944 року, через три місяці після другої радянської окупації нашого міста, яку нова влада тоді теж називала «визволенням», Йосиф Сліпий прийняв провід Греко-католицької церкви. А вже 11 квітня 1945 року був заарештований, відтак 18 років провів у радянських тюрмах і таборах. Однак не зламався, вистояв, а коли після звільнення ввійшов у соборову залу ІІ Ватиканського собору, то заявив усьому світові про гори трупів і ріки крові від Карпат до Уралу, якими наш народ засвідчує свою вірність Правді. 
Але що найбільше вражає у світлій постаті Патріарха, це його віра у наш народ і наше майбутнє, конкретна та діяльна. Пройшовши такі випробування, знаючи реальний стан речей в Радянській Україні, він вірив, що постане вільна Україна і Церква в ній тоді, коли для більшості це було радше далекою мрією: це станеться, колись, якось… А Йосиф Сліпий вірив і працював для українців та вільної України – давав освіту молоді, друкував великими накладами книжки і молитовники, зібрав величезну кількість літератури… Хтось вважав його мрійником-диваком, хтось сприймав із відвертим скептицизмом. У 1984 році 92-річний старець відійшов до Отця, але сталося так, як він це пророчо бачив – ми здобули Незалежність. І поїхали в Україну люди, книжки, а також допомога тих, кого він згуртував і не дав втратити коріння. 
На днях отець Василь Рудейко опублікував у своєму влозі «Посланіє про піст» Митрополита Галицького і Київського Йосифа Сліпого, датоване 11 березня 1945 року. Послання це писане в часі війни, хоч за інших, проте не менш напружених обставин і сьогодні може стати для нас настановою і нагодою застановитися. 
Ось деякі уривки з нього:
«…Та скаже не один і не одна з вас, що ми й так терпимо і голодуємо, не справляємо ні гучних забав, ні пирів, ні пиятик. Пощо ще маємо накладати по собі піст, пощо умертвляти і так ослаблене війною наше тіло? Воно правда, але все ж таки, що мимо цього страшного і болючого часу, мимо недостатків і терпінь можна стрінути не рідко і не мало п’яниць, прожорів, багато крадіїв, розпусників, клеветників, зрадників, убивць. Це все хіба аж завелика причина, щоби постити, покутувати, молитися і просити Бога о прощення. Треба теж покутувати за свої давні гріхи і проступки. Як то люди перед війною убиралися, не знали вже ні міри ні стиду, прикрашували свої тіла чим тільки могли красками, пудрами і парфумами, вишукували найдобірніші страви і напитки, вправляли нерозумні, пересадні карколомні спорти, так немовби понад тіло не було ніщо більше, не було безсмертної душі.
Христос терпів і вмер за наші гріхи, щоби відвернув від нас пекло а відчинив небо і кожен мусить також приложити свої руки до діла спасення. Бо без нашої волі і нашого співділання не спасемося. Кожний мусить терпіти, нести хрест і приносити жертву з свого тіла бо Христос виразно сказав: «Коли хто хоче за Мною йти, нехай відречеться себе самого і візьме свій хресті і за мною йде» (Мт 6,23). І тому коли кожного року великий піст є так потрібний для обнови душі, то далеко більше є він нині конечний в цьому сьомому році майже безперервної війни. Вправді нині перехід між теперішнім життям і мясницями до посту не такий різкий, від забав до покаянних діл і говіння як було перед війною, то зате далеко пекучіша є потреба гарячої молитви, щирого покаяння, суворого посту, бо смерть така близька і часта, нагоди до гріхів такі легкі, убивства, грабіжу, клевети, зради, обмани, неправди, невдячності і самолюбства. На кожному кроці ті гріхи повиростали тепер буйно як гриби по дощі. Стільки усюди є болю, крови, каліцтва, жорстокости нещастя, сліз, голоду і холоду, недуг, люди не веселяться, але сумують весь час. Це правда, але треба надати тим жертвам добровільного терпіння, пожертвувати їх за свої і чужі гріхи, зробити їх надолужуючими за кари. Словом, треба зробити ті нинішні великі терпіння у Великому пості християнськими терпіннями…
Старайтеся теж, дорогі Браття і сестри, з усіх сил приносити усі ваші умертвіння, пости, болі і терпіння в тому глибокому переконанні, що вони найкраща дорога до щастя. Бо якщо б, каже Тома Кемпійський, для спасіння людей було що лучше і корисніше за терпіння, то певне Христос був би на те вказав і словом і прикладом (Наслідування Христа 11,12). Навіть і найбільші терпіння на землі в порівнянні до вічної нагороди, це дуже маловартісна ціна, бо як каже св. Павло: «Думаю, що терпіння сього часу не мають тої ціни, що будуча слава, котра на нас об’явиться» (Рим 8,18).
Нехай отже цьогорічний Великий піст зблизить Вас бодай о крок до мети, нехай буде в першу чергу гідним приготуванням до Великодньої сповіді і Великоднього святого Причастія до Христового Воскресіння, старайтеся користати з тих нагод. Ми доручили отцям Душпастирям долучити усіх зусиль, щоб улегшити вам їх. Бо щира свята Сповідь, достойне святе Причастіє це запорука нашого движення і нашого майбутнього».
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7910 / 1.84MB / SQL:{query_count}