Не мовчи! Ти не одна!

Гнійна рана суспільства: мільйони дівчат і жінок щодня потерпають від сильних чоловічих “обіймів”, хтивих чоловічих поглядів, які нівелюють жіночу природу. Сьогодні “Пошта” пише про сильних жінок, які знайшли в собі мужність заговорити про немужні вчинки чоловіків

“Я хочу, аби сьогодні говорили ми, жінки. Аби ми говорили про насильство, яке пережила більшість з нас. Я хочу, аби ми не оправдувалися “я йшла у спортивках серед дня, а мене все одно схопили”. Бо нам не треба оправдуватися. Ми не винні, винен ЗАВЖДИ насильник. Я не боюсь говорити. І я не почуваюся винною…” Такими словами 4 липня у Facebook громадська активістка та редактор альманаху “Жила” Анастасія Мельниченко дала старт акції проти насильства “#яНеБоюсьСказати”. 
Через декілька годин кількість дописів сягала сотні, а учасниці флешмобу відверто і відкрито говорили про насильство з боку чоловіків. Жінки не приховували своїх імен чи прізвищ, акаунти відкриті і справжні, от тільки більшість жертв не знає взагалі імен своїх нападників. На сьогодні це тисячі жіночих сповідей. 
Хвиля флешмобу торкнулася жінок різних вікових і соціальних статусів, тут немає жінок з міста чи села, з вищою освітою чи без неї, немає блондинок або брюнеток. Нападник шукає жертву за невідомими критеріями і точно постійно полює на якусь “здобич”. 
Але ключове питання – чи подібні інциденти це тільки проблема жінки, що робити зі стереотипом “сама винна” до кожного такого випадку, який жіночий і чоловічий погляд на цю глобальну проблему, а ще як психологічно та юридично зарадити жертвам нападу. “Пошта” спробувала знайти відповіді. 

Ти не одна…

Журналістка Ольга Бобрусь розповідає свою моторошну історію: “Мені було 18 та закінчувала перший курс інституту. Через місяць було призначене моє весілля. Той день якось одразу не залагодився. Мого нареченого поклали в лікарню, а мене не запросили на участь в інститутському концерті. Я поверталась додому з пар та зустріла друзів нареченого. Розказала їм про свої біди. Вони запропонували навідати хворого в лікарні. Я погодилась та ми поїхали. Їх було восьмеро. Вже в машині я запідозрила щось неладне. По дорозі я навіть вискочила з авто. Потрапила під колеса іншої автівки, з якої вийшов “друг”. Я отримала по губі та мене знов запхнули в машину. Ми приїхали в ботанічний сад. Тоді почалось пекло. Мене виводили по одному. Я намагалась домовитись. З сімома “друзями” домовилась, та вони мене не торкались. З восьмим не вийшло. Після години побиття в мене просто не було сил до спротиву. Коли він зробив діло, то сказав зачекати. Сам повернувся до компанії”. Жінка зізнається, що не знає, звідки у неї взялися сили і як змогла втекти, проте досі пам`ятає, як стояла декілька годин під міліцією, та так і не наважилась зайти. Бо було соромно. 
“Я пам’ятаю як почався дощ та я стояла перед дорогою, намагаючись стрибнути під машину. А ще я пам’ятаю як щось мене зупинило. Тоді я не знала, що це був Він. Довгих 12 років я намагалась забути про цей біль. Не допомагало нічого: ні навчання, ні робота, ні сім’я. Навіть не втішало те, що всі восьмеро померли безглуздою смертю упродовж наступного року”, – зізнається жінка.
Вона шукала вихід, але біль не стихав. “Проте десь всередині взялись сили і я покликала Бога. Він прийшов та вислухав. Якщо вийшло в мене, неодмінно вийде і у вас”, – переконана журналістка.
Користувачка соцмережі Facebook Lena Synkovych зізнається, що не мала жодної дійсно болючої історії на цю тему. “Але подумавши, зрозуміла, що майже всі мої дрібні історії поєднує одна риса: абсолютно неадекватна реакція оточення – від заперечення, “такого не може бути”, до сприйняття харасменту за норму”, – пише дівчина. 
Учасниця флешмобу вказує сюрреалістичні реакції, в які “пощастило” їй потрапити. “З 11 до 15 років я щоранку добиралась до школи громадським транспортом. При спробі років у 11-12 розповісти мамі, що якийсь збоченець поліз у тролейбусі мені під спідницю, і я подряпала йому руки, отримала з її боку шок. Не тому, що мене в людному місці домагався педофіл, а тому, що це ж точно випадково у тисняві транспорту якось так у когось вийшло, а я оце щось собі таке дурне подумала і подряпала його, “як дика”. Потім щонайменше по два рази на тиждень у різних дядьків “випадково” щось подібне виходило, всі вони, звісно ж, залишались з подряпаними руками, але ідея розповісти дорослим вже на думку не спадала. Один раз відчути себе ідіоткою мені було достатньо”, – згадує Lena Synkovych.
Також дівчина має спогад, коли батьки  не сприйняли її сповіді: “Один раз потім спробувала розповісти, коли один збоченець вже дещо переборщив і спробував покласти мою руку на своє “хазяйство”. Так, він його витягнув. Так, в тролейбусі. Я тоді їхала не сама, а з компанією однокласниць, і навіть побоялась вийти на своїй зупинці: відсунулась від нього наскільки змогла і вийшла на зупинку пізніше з подругою. Розказала батькам, бо затрималась і була в стані стресу. Реакція? Ну, це я щось недобачила, з пальцем (!!!) переплутала. Це слова тата. Ну і сміх, бо ж як то дитині така дурня в голову прийшла? Після такої батьківської реакції відчувала себе наче в країні абсурду. Наступного дня виявилось, що чувак встиг полапати і кожну з однокласниць, з якими я тоді їхала, але настільки “пощастило” лише мені”.

Наступний спогад дівчини з підліткових років. “В місті, де минули мої шкільні роки, є медична академія, і там навчається багато арабів. І чомусь всі вони дуже сексуально стурбовані. Особливо це відчуваєш, коли тобі 15-16 років, і в тебе стрункі ноги і довге густе біляве волосся. Начебто й нічого такого: просто постійні нав’язливі залицяння. А спроби “облапати” вже не дивують і не лякають, бо пройшла період старих збоченців і вже добре вмієш захищатись і ухилятись, але все-одно неприємно. І коли тобі 15, а залицяльникам щонайменше 20-25, то це все-таки навіть у випадку звичайних залицянь ще не зовсім нормально. Ну, вже в цьому питанні батьки зі мною були солідарні, а от дівчата-однолітки – не зовсім. Не раз зіштовхувалася навіть з агресивною заздрістю від дівчат, менш популярних серед “східних чоловіків”, не кажучи вже про банальне нерозуміння: як же оце я таких красивих і перспективних залицяльників відшиваю, то ж треба, навпаки, усвідомити своє щастя і летіти в обійми. Аргумент, що 5-10 років в такому віці – це вже надто сильний розрив інтересів і очікувань від стосунків – як горохом об стіну, бо ж це мені, навпаки, мало би бути приємно, що доросліші чоловіки звертають увагу. Такі от погляди звучали від ровесниць, і очевидно, що вони не самі-собою поселились у їхніх головах, а були банальним відображенням звичного для суспільства сприйняття”, – пише користувачка у Facebook.
Не оминула Lena Synkovych спогадів з лікарських кабінетів. Вартим уваги є фрагмент, коли дівчина проходила медогляд разом з однокласницею. “Ні, роздягатись не довелось, лікар був наркологом. Але протримав нас десь із годину, погрожуючи влаштувати проблеми і поставити мене “на облік”, якщо не піду зараз з ним на каву або хоча б не дам свій номер телефону. Лікарю було років 27-28, і він навіть був дуже симпатичним, але, по-перше, мені було 17, а по-друге, сам стиль – це не залицяння, а домагання, і жоден інший аргумент тут не має значення. Як думаєте, що після цього всього сказала однокласниця, котра годину мовчки слухала нашу словесну “перестрілку” в стилі “поставлю тебе на облік – нічого не доведеш – будеш мати серйозні проблеми” – “напишу заяву в міліцію – маю свідка – сядете в тюрму за домагання до неповнолітньої”? Правильно: що я якась дивна, бо ж лікар красень неймовірний, нормальні дівчата мріють, щоб такий на них увагу звернув, а я оце як дура”, – зізнається учасниця акції “#яНеБоюсьСказати”. Згодом Олена чула про того ж лікаря від знайомих з інших шкіл. І залишилося тільки здогадуватися на каву чи “на каву” ходили ці дівчатка. 
“Ласкаво просимо в країну абсурду – українське суспільство, – де простіше припустити, що в твоєї дитини багата фантазія, ніж усвідомити, що педофіли живуть не лише в американських фільмах. Де домагання дорослого чоловіка до неповнолітньої, в якої вже є груди і стегна, автоматично вважаються не педофілією, а залицянням, і мають бути предметом для гордості, а не для заяви в поліцію”, – гостро завершує дівчина свою історію.

 “Насильство породжує насильство”. Жіночий погляд на проблему

Любов Максимович, голова центру “Жіночі перспективи”, розповідає, що за 18 років у центрі часто чули про проблеми, які описують жінки у флешмобі “#яНеБоюсьСказати”, але це було у приватних візитах, тобто коли жінки приходили на консультації або зверталися за певною правовою підтримкою. 
“Жінки говорять про це дуже закрито, тому що це болить. По-перше, боляче згадувати, а по-друге, люди бояться осуду, тому не розказують такі речі. Те, що є зараз така акція, дуже добре, бо про це треба говорити. І на це є кілька причин. По-перше, коли людина проговорює, то їй стає легше, а по-друге, якщо не кожна хоче чи може сказати, то треба донести цим жінкам, що вони не одні, що не тільки з ними таке траплялося. Я вважаю, що це великий і серйозний вчинок жінок, які розпочали флешмоб”, – переконана співрозмовниця.
Голова центру “Жіночі перспективи” активно читає всі історії і вважає, що це дуже сміливо, але насамперед потрібно! “Така проблема є в усьому світі, просто у кожній країні інше ставлення до неї. У нас ця проблема вважається приватною, стереотипною і сприймається, як особиста справа людини. Але ці жінки не мають вини, вони просто опинилися в такій ситуації і чомусь їм незручно. У нас взагалі незручно почуваються жінки, а не ті, хто здійснює насильство. Ця акція – це хороший і дуже відвертий крок жінок проговорити про проблему, поговорити про те, що є у нашому суспільстві. Якщо про це не розмовляти, то це буде продовжуватися”, – роздумує Любов Максимович.
Фраза “сама винна” – це неправда, стереотип, на думку жінки. З її слів, не може бути скрізь “сама винна”, бо це шаблон, на якому базується виправдання тих, хто здійснив подібні насильства. 
“Є велика проблема насильства у світі і, на жаль, переважно саме жінки, а не чоловіки, стають об’єктом цього. І коли говоримо про проблему насильства, то розуміємо під цим насамперед проблему жінок і дітей. Вважаю, що цю тему треба проговорювати і аналізувати. ЗМІ повинні більше публікувати не тільки те, що сталося насильство як факт, але аналіз, чому це сталося, що відчуває жертва, які юридичні способи захиститися від цього. Адже у цілому світі журналісти, коли описують певний приклад насильства, якусь історію, то вона займає 10% матеріалу, а 90% займає аналіз психолога, юриста, соціального працівника на цю тему. Тоді люди можуть прочитати і проаналізувати не тільки, що стався випадок насильства, але прочитати коментар фахівців, як себе захистити, як вчинити у певному випадку, що зробити, щоб з тобою таке не відбулося”, – переконана співрозмовниця.
Пані Любов розповідає, що в подальшому по-різному складається майбутня доля реальних жертв, у кожного свої шляхи вирішення цих проблем. “Але єдине, що треба пам’ятати: насильство породжує насильство. Якщо не розірвати це коло насильства, то воно буде знову породжуватися. Якщо говорити про випадки у цьому флешмобі, то кожна історія наклала певне тавро на життя цієї людини, вона не пройшла безслідно. Але жінки знайшли сили побороти у собі це і стати сильнішими, а також змогли захиститися у майбутньому від таких випадків. Якщо людина довідується, що вона не одна має таке за плечима, а це трапляється всюди, то і кривдник повинен знати, що він може бути наказаний”, – зазначає голова центру “Жіночі перспективи”.

Нерозказані історії бабусь. Чоловічий погляд на проблему

Ростислав Крамар, працівник Варшавського університету, у соцмережі поділився історією, коли збирав два десятки років тому польові матеріли до дисертації про народну творчість 40-50 років. Чоловік зізнається, що йому часто доводилося бути першою людиною, яка вислуховувала пережите колишніми українськими в’язнями ГУЛАГу. Серед його співрозмовників часто, а, мабуть, таки найчастіше, були жінки. 
“Якщо говорити про їхній збірний образ, який живе в моїй пам’яті, то мабуть це буде невисока, може навіть низька, худенька охайна бабуся, сива, нефарбована, радше з непокритою головою, ніж у хустці. Обов’язково усміхнена, зрівноважена. На перший погляд нізащо не скажеш, що колишня “зечка”, – зізнається пан Ростислав.
У дописі не було історії з серії “#яНеБоюсьСказати”. “Жодна (!) з цих жінок не розповіла мені про те, що десь у підвалі страшної тернопільської тюрмі МҐБ, в якій була “камера ґвалтувань”, чи на пересилці, чи в дорозі до ГУЛАГу, чи десь уже там за Уралом, принизили її жіноче достоїнство, розтоптали людську гідність... Втім, це не означає, що тема “#яНеБоюсяСказати” не виникала в розмовах. Я навіть не знаю, яке адекватне слово вжити до цих почутих епізодів з життя покоління моїх бабусь. Учора допізна читав дівчачі-жіночі розповіді в мережі. Страшно, гидко, соромно за нас чоловіків, братів, батьків... Та, мабуть, модне тепер словечко “треш” найбільш точно віддає суть того, що відчуваю, згадуючи зустрічі початку 90-их”, – написав автор.
Ці бабусі розповідали історії “про пекучий сором у тюремних лазнях, коли чиїсь каламутні погляди влазять у кожну шпарину голого дівочого тіла, а спітнілі долоні ляскають по сідницях, про таборові вагітності, про спроби самогубства... Але завжди це були історії про когось – дівчину з Прикарпаття, зі Львова, звідкілясь із Волині, “пам’ятаю тільки, що мала на ім’я Маруся і мала гарне кучеряве волосся”. Ніколи про себе. Мої бабусі-співрозмовниці були свідками, боронь Боже, не жертвами страшних епізодів про які розповідали”, – подає Ростислав Крамар.
І на завершення низка гострих та актуальних питань від автора: “До чого уся ця історія в контексті заявленої теми? Просто мене завжди цікавило, як складалися долі тих, хто нівечив жіночість матерів покоління моїх батьків. Як вони жили, які історії розповідали своїм синам, внукам? Іноді мені здається, що на теперішніх дівчат і жінок із кущів та темних ліфтів вистрибують нерозказані історії бабусь”. Є над чим подумати.
Звичайно, не обійшлося без чоловіків, які затято та іронічно критикують флешмоб, які вдають, що не розуміють жінок і не бачать доцільності привселюдно розповідати ці моторошні історії. Вони продовжують дотримуватися абсурдної теорії, що “жінка – це м`ясо”… А дарма! 
Чоловіки, але ж у кожного з вас є мама, сестра, дружина, кохана, донька… Майте сміливість бодай запитати у них, а чи були подібні ситуації у їх житті. Дай Боже, аби не було колись, не було й згодом.  

(Не)Безпека на вулиці та… в інтернеті

Львів`янка Світлана Крижанівська-Блінова ділиться у соцмережі порадами, які  свого часу отримала від мами, щоб вберегти себе, а також, як вони виглядають у реальному житті:
1. Коли сідаю в таксі – колись мамі, тепер чоловікові ЗАВЖДИ телефоную, кажу номер авто, фірму перевізника, звідки їду і прошу зустріти. В таксі завжди сідаю на заднє сидіння. 
2. Я не фліртую з незнайомими чоловіками і взагалі не реагую на їх флірт. Навіть жартома. Навіть трішки. Навіть не усміхаюся на компліменти. Ні зараз, ні до заміжжя. ЗАВЖДИ ІГНОРУЮ, просто спокійно йду собі далі. 
3. Я не реагую на флірт знайомих чоловіків. В університеті, коли викладач, відчуваючи владу, крутнув на пальці ключі від авто і спитав, чи не хочу я хлопця-адвоката, я відповіла: “НІ. Повернемося до іспиту”. А коли вже інший викладач захотів собі мене “поцьомати” на прощання після іспиту (старший на років 50), я його відштовхнула і розповіла всім, кому могла на факультеті про таку його поведінку. 
4. Коли реально пізно повертаюся ввечері, раніше брат, тепер чоловік – завжди зустрічає на зупинці. Як нема змоги – завжди з кимось розмовляю по телефону. Бо якби щось – можна встигнути сказати. І НІКОЛИ не скорочую дорогу темними вулицями. Краще довше, але безпечно. 
5. Коли в публічному місці, вдень хтось навмисно пробує торкнутися (таке було в громадському транспорті) – дала по писку. І голосно сказала всім пасажирам, що той дядько зробив. Щоб їх аж пробрала огида до нього. 
6. Взагалі завжди в руках тримаю мобільний, коли не почуваюся в безпеці, тримаючи руку на клавіші швидкого набору мамі чи чоловікові. В під’їзді, в ліфті. 
7. НІКОЛИ не зайду в під’їзд і не сяду в ліфт з незнайомим чоловіком. Мені не соромно перед носом закрити ліфт чи двері під’їзду. 
8. Коли ще зустрічалася з майбутнім чоловіком – він завжди після прогулянок мене проводжав до самих дверей квартири. 
9. Коли небезпека справді реальна – блокую страх. Наскільки це можливо. І готуюся захиститися. 
10. Завжди маю впевнену ходу і вигляд. Коли чую кроки за спиною – зупиняюся і дивлюся в очі того, хто позаду, пропускаю вперед. А якщо треба буде втікати – буду втікати на проїжджу частину і махати руками, бо там точно хтось від несподіванки зупиниться. 
11. Двері в квартиру завжди зачинені, а ключ в дверях зсередини, щоб неможливо було відчинити відмичкою. Дзвінка в квартиру і домофона просто нема. Всі свої мають ключі, а друзі телефон. Тож всі непрохані гості просто поза увагою. 
12. Не “чекінюся” вдома, не викладаю фото в купальнику, не додаю незнайомців в друзі. Безпека в інтернеті теж важлива”.
Журналістка Мар`яна Романяк також зізнається, що не ходить вулицями наодинці, коли вже темно, не їздить у ліфті з незнайомцями і, не купує квитки на нічні потяги, коли поруч немає рідних людей. Дівчина пише: “Дякувати Богу, ці жахливі історії оминали мене. Та у мене мороз по шкірі від історій жінок, які пережили насильство. НЕ можна мовчати! Особливо, коли більшість цих гвалтівників і потенційних насильників є у Facebook і закидують наші папки з повідомленнями “Інші” своїми месиджами : “Привет, красіва, давай знакомитися!”
Історії жінок вже декілька днів приголомшують інтернет. Їх мільйони. Редакція “Львівської Пошти” здебільшого жіноча. У кожної з нас, як з’ясувалось, був  мінімальний досвід бути “м’ясом” – ми солідарні з флешмобом і закликаємо жінок не мовчати!
Жінки діляться своїм у цьому флешмобі не для сповіді чи якогось полегшення. Вони заговорили, щоб їх почули. Це серйозна травма нашого суспільства. І не хочеться читати у коментарях, що деякі чоловіки зомбовано повторюють “сама винна” і ще так багато “що”. Але в будь-якому випадку не мовчи, ти не одна!

Центр “Жіночі перспективи” (м. Львів, пр. Червоної Калини, 36)
тел. +38-(032)-295-50-60, +38-(032)-244-93-21
е-mail:  women@women.lviv.ua, сайт: www.women.lviv.ua
Напрямки діяльності центру: захист прав жінок; правова просвіта та доступ до правосуддя; сприяння гендерній рівності; підвищення конкурентноздатності жінок на ринку праці; соціальна підтримка жінок у кризових ситуаціях (насильство в сім’ї та торгівля людьми).

“Людський вінець природи гірший від звірів, бо має насильників”

Лариса Дідковська, доцент кафедри психології Львівського нацуніверситету ім. І. Франка, психотерапевт
– Пані Ларисо, що, на ваш погляд, провокує чоловіка ставитись зухвало до жінки, залицятись до неї відверто у громадському транспорті чи на вулиці?  
–  Насамперед це традиційна біологічна поведінка самця. Гормон тестостерон, він же гормон агресивності, провокує завойовувати самку. Така природа... Самець має для цього так звані шлюбні ритуали – півні, до прикладу, б’ються та кукурікають. Але це аж ніяк не передбачає насилля, бо в природі нема ґвалтування. У природі є спокуса, флірт, залицяння, але нема насилля, яке б  означало використання протилежної тобі статі у своїх цілях без її згоди на стосунок. Тим, на жаль, наш людський вінець природи гірший від звірів.
– Прошу сказати, а що ж породжує те насилля? Чому, зрештою, воно  притаманне людині?
 – Воно має місце тоді, коли людина росла у насильницькому сценарії, тобто була свідком або жертвою насилля. Іноді батьки знущаються над дітьми, іноді партнери знущаються один над одним. Якщо дитина росте у таких умовах, то вона залишить для себе лише два варіанти можливої поведінки – або бути кривдником, або бути жертвою того, над ким чинитимуть насилля. 
Це травматичний дитячий досвід – досвід, якому дитина не могла чинити опору, не могла протистояти. Дитина була заручником ситуації. Зокрема, дитина могла бути свідком не лише фізичного й психологічного насилля, яке, до речі, по своїй природі часто ще гірше за перше. Мова про зневагу, знецінення, приниження, образи, погрози. Психологічне насилля теж є масовим явищем.
– Чи може жінка, яка стала жертвою насильника, самостійно справитися із стресом та продовжувати жити, як і жила до того?
– Те, як жінка переживатиме насилля, буде залежати від різних чинників. Є власні, індивідуально психологічні ресурси особистості – стресостійкість, досвід асертивної поведінки, вміння  захищати свої межі – всі ці фактори допомагають людині відповідати насиллю на її адресу. З іншого боку, пороги  чутливості теж у кожного різні. Когось певна ситуація ображає і кривдить, а хтось на це навіть уваги не звертає. 
Якщо є  травматичний досвід  попередніх стосунків, і якщо це було навіть тим же нещасливим дитинством, то швидше всього та людина буде більш сформована як віктимна особистість, тобто, така, що має схильність ставати жертвою. Все також залежить від розмірів тої кривди, яку нам завдають. Одна справа, якщо це образи чи осуд, інша – якщо зґвалтування, публічне висміювання, що теж особливо травматично. 
Людина є частиною цього соціуму і фактично те, що люди скажуть, – часто дуже важливе для нас. Маємо два соціальних почуття, які нам заважають бути щасливими, – почуття вини і почуття сорому. Якщо ці почуття викликають і провокують, то, вочевидь, людині буде нелегко .
– Часто жінці, яка стала жертвою кривдника, ще й кидають у слід, мовляв,  “сама винна”… Здебільшого, це говорять власне чоловіки. Чому так?
– Лише доросла та зріла особистість може відповідати за свої вчинки – як за добрі, так і за погані. Але люди, які є насильниками, вони через те і насильники, бо не приймають цієї відповідальності. Натомість, вони будуть звинувачувати інших... 
І головний механізм, яким користуються кривдники, для того, аби не переживати цієї провини, – звинувачують того, хто в нього ці почуття викликає. Така поведінка – це механізм захисту, механізм делегування відповідальності за те, що робив він сам. 
– На вашу думку, флешмоб “#яНеБоюсяСказати” допомагає чи навпаки шкодить жінкам, які коли-небудь постраждали від кривдників?
– Для когось така ініціатива дасть можливість розблокувати свої заблоковані  негативні почуття – образу, страх, гнів. Для когось це буде таким собі способом помсти насильнику, коли у цьому дописі він впізнає себе і почухає голову. У таких випадках флешмоб матиме позитивні наслідки. 
Але ж для декого він може бути своєрідною ретравматизацією, тобто змусить знову повернутись у ті страшні хвилини, пережити ті самі відчуття знову і знову. Тому, це дуже персонально. Зрештою, добре, що у віртуальному світі ми завжди маємо вибір – можемо проігнорувати цю акцію чи навіть вимкнути комп’ютер. 
– Чоловіки на цей флешмоб теж реагують по-різному: хтось нейтрально, хтось проявляє цілковиту солідарність із жінками-жертвами, а хтось відверто обурюється, не забувають зайвий раз нагадати жінкам, хто вони і яке їхнє місце.  Пані Ларисо, чи можна останніх дописувачів розцінювати як потенційних насильників?
– Так! Цілком ймовірно, що ці люди самі себе ідентифікують насильниками і тому вмикають захист. Якщо ж дехто в такий спосіб демонструє свою чоловічу перевагу, то у ХХІ столітті, вважаю, такої ортодоксальної влади чоловіків нема. Жінки і чоловіки рівні у кар’єрі, стосунках, можливостях. Тож, це також може  бути тугою за старими-добрими часами, коли жінки не мали можливості вчитись в університеті, голосувати чи говорити, а владу над всім і вся мали чоловіки.
Розмовляла Олена Петришин
Парасковія Дворянин, перший заступник голови Львівської облради:
– До самої фрази “я не боюсь сказати” ставлюсь дуже позитивно. Вважаю, що зараз, коли в країні війна, цей вислів має бути головним правилом для кожного українця! Адже якраз кожен із нас мав би не боятись сказати, що над ним знущаються, піднімаючи необґрунтовано тарифи, не пояснюючи, що у нас відбувається з війною та що, зрештою, не пояснюючи, що буде з українською державністю. Вважаю, що сьогодні “я не боюсь сказати” треба застосовувати для всіх сфер нашого життя. Тим паче, що за 25 років ми часом боялись сказати про якісь речі… Що стосується конкретно флешмобу “#яНеБоюсяСказати”, вважаю, що з насильством не треба боротися флешмобами. Із насильством має працювати правоохоронна і судова система! І якби у нас в країні ці системи і ці органи працювали сумлінно, то кожен насильник, перш ніж вчиняти кривду, подумав би двадцять разів, чи йому це справді потрібно, бо завтра він може сісти за грати. Але сісти, а не відкупитись! Чи щось змінить флешмоб? Ну тут я ставлю великий знак питання. Коли у Facebook чи загалом в інформаційному просторі стають популярні схожі флешмоби чи тенденції, то я мимоволі собі думаю, а чи не ховається щось комусь вигідне за цим соціальним збуренням, а чи не приймається якесь ще важливіше рішення у цей момент, коли нас засипають історіями? Я за те, щоби захищати жінок. Але, вважаю, що жінок треба захищати, прописуючи це у законодавчих актах, вправною роботою у правоохоронних органах, зрештою, громадською активністю. Бо часто сусіди чують, як за стіною чоловік знущається над дружиною, однак, тихенько це слухають і нікому про це не повідомляють. Бо нас цього не навчили! Так от: цьому флешмоби точно не зарадять! Натомість, у країні маємо стільки важливих питань, про які точно не треба мовчати. Щодо питання війни, щодо питання тарифів. Я би воліла брати участь радше у таких збуреннях. Готова говорити про насильство інтелектуальне та психологічне щодо жінок. Зокрема, сама чи не щодня стаю жертвою власне такого виду насильства. Мовляв, “що вона там знає”, “чого вона сюди пхається”… В Україні часто не визнають жіночого розуму, жіночих ідей. Нас, жінок, не завжди слухають, в тому числі, і у депутатському корпусі. Я ніколи не мовчу, коли щось схоже бачу, а одразу ставлю чоловіків на місце – подобається їм це чи ні. Кажу, що я шаную їхню думку, але прошу також і вислухати мою. Вважаю, що моя думка також може бути сприйнята, а не заперечена вже на першому слові.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8318 / 1.84MB / SQL:{query_count}