Різдво – час помножувати любов

Мирослав Маринович, публіцист, письменник, громадський діяч, колишній дисидент, віце-ректор Українського католицького університету, – про Різдво, його символи, традиції, виклики сучасності та дух оновлення

Мирослав Маринович, публіцист, письменник, громадський діяч, колишній дисидент, віце-ректор Українського католицького університету, – про Різдво, його символи, традиції, виклики сучасності та дух оновлення

Ми всі в очікуванні Свята, в передчутті зустрічі з дитинством, адже саме в цей час стаємо трішки дітьми – тішимося ялинкою, чекаємо улюблених святвечірніх страв і колядників. Чекаємо Свята, яке освітить нашу душу, принесе радість і мир. Сьогодні про свято зустрічі та надії, оновлення і навернення “Пошта” говорить із віце-ректором Українського католицького університету, багатолітнім в’язнем сумління, письменником і публіцистом Мирославом Мариновичем.

– Скажіть, будь ласка, чим є Різдво особисто для вас?

– Різдво для мене – найголовніше свято. Я належу до тих, хто віддає перевагу Різдву над Великоднем. Не йдеться про богословські моменти, просто в моєму житті і в житті моєї родини Різдво завжди відігравало більшу роль. Для мене воно дуже родинне, дає відчуття повноти. 

Вже відійшло від нас багато родини. Але Різдво – це той час, коли ми всі разом, небо і земля разом. Вдома ми виставляємо фотографії наших родичів. Але навіть якби я не виставив фотографій, вони зі мною в цей день, особливо у Святий вечір. Тепер це підсилилося. Впродовж кількох років я втратив і маму, і сестру – дві найголовніші мої життєві опори. Тому це улюблене моє свято тепер вже пов’язане і з певним сумом. Це вже не тільки колядки, обіцянка радості, а й сум. Але завжди світлий сум, коли ти приймаєш волю Бога, не бунтуєш і якось особливо все те разом переживаєш. 

Символи Різдва

– Що для вас є символом Різдва?

– Вифлеємська зірка є для мене дуже важливим символом. Маю на увазі не вертепну зірку, а ту, що на листівках, той знак небесний про народження Спасителя.

 Для мене це знак шляху. Три царі йшли, маючи її перед собою. Я проблукав рік: робив щось добре, десь згрішив, десь не встояв, а та зірка є нагадуванням: ось шлях, яким належить іти. Розумію, що ніколи не буду йти просто, буду збиватися з дороги в цій пустелі, але щороку ця зірка з’являється і нагадує, куди треба йти.

– Смак Різдва у кожного свій. Яким він є для вас?

– Смак куті та перших страв. Чомусь саме перших (вареники, звісно, добрі, смачні, але вони були щонеділі) – різдвяного борщу та квасівки, що їх завжди готували на Святий вечір.

– А що таке квасівка?

– Це така перша страва: на капустяному квасі варять гриби і гречку. Зараз вже її ніхто не готує. Я раз спробував приготувати сам, то вийшло щось таке не дуже “правильне”. З дитинства до неї звик, вона мені дуже смакує у різдвяний час.

– Чи ставили у вас вдома ялинку?

– Ялинка – це обов’яз­ковий атрибут Різдва, перша радість для дітей. Ставили її шостого січня, перед Святим вечором. І зараз я роблю так само. Пригадую, як одного року наполіг (здається, в мене мала бути вдома якась зустріч із школярами), і ми поставили її напередодні першого січня, але мені це не сподобалося. Не було того відчуття, що приходить Різдво. 

Зараз маю штучну, але дуже дорогу для мене ялинку. Її мені привезла мама до села, де я відбував заслання. Щойно мене випустили з тюрми, точніше з табору, і я приїхав у Казахстан відбувати заслання, то перед Різдвом мама привезла мені цю штучну ялинку і якісь прикраси. Ми її вбрали. І з тих пір вона, хоча й старенька, завжди зі мною, кожного Різдва. І цього року я знову буду її ставити.

– А що ще для вас є обов’язковим на Різдво? 

– Колядки. Мама сідала за нашу фізгармонію і починала співати. Мама і сестра мали чудовий голос, і я їм підспівував. Пам’ятаю те відчуття: мама сідає, і зараз ми будемо колядувати! У мене залишилися записи того співу. Тепер після Вечері я включаю ті записи – мама і Надя знову співають, і я з ними. 

– А дідуха ставите?

– Так. Ставимо дідуха, але якоїсь особливої традиції, пов’язаної з ним, у нас не було. Але як приїжджали до мого діда (він був священиком у Стебнику), то там уже було роздолля – долівка встелена сіном, і ми, діти, дуже з цього тішилися. А тут, у міській квартирі, я робив це лиш один раз – на Різдво 2005 року. Ми в УКУ мали багато студентів з різних регіонів України. У мене вдома жили спудеї з Харкова. То для них я, власне, й настелив сіна. 

Різдво за ґратами

– Як вам вдавалося святкувати у часи ув’язнення?

– На свята ми в таборі збиралися, молилися разом, що завжди було пов’язане з певними покараннями чи перепонами. Скажімо, в нас було два бараки, то не можна було спільно зібратися у свято, не можна було прийти в гості один до одного. Пам’ятаю, одного разу нас покарали, кинули до карцеру за святкування Великодня. А от що стосується Різдва, то не пам’ятаю, щоб якось сильно карали. Але наша гостина була дуже скромна, можна сказати, смішна. 

Ми робили “торт”. Це називалося “торт”… Зазвичай його робив я. Ми збирали хліб, сушили його. Перед тим, як робити “торт”, я ті сухарі перетирав на “муку”, тоді, додаючи води, ліпив “коржі”, на сковорідці їх підсушував, аби не розсипалися. Потім готував “крем” – маргарин і повидло (таке звичайне радянське повид­ло, яке продавали в магазинах) змішував пів-на-пів. Ці “коржі” я перемащував “кремом”, і ми пригощалися. Ви собі не уявляєте, яке то було смачне! Сьогодні я би того навіть не їв, воно би мені було зовсім ніяке. А тоді в таборі легенди ходили… 

Якось мені написав Борис Черних (письменник російський, живе десь у Сибіру). Він досі пам’ятає той “торт”, яким я його частував. 

Ясна річ, що ніякої куті, жодних інших святвечірніх страв у нас не могло бути – ні перших, ні других. Але завжди була коляда. Пригадую дуже кумедну історію, пов’язану з моїм колядуванням в таборі. 

Це був 1979 рік, шосте січня. Уже закінчувався термін перебування в нашому таборі Євгена Сверстюка та Євгена Пронюка. Їх помістили в будиночок карцеру на карантин. Поруч із нашим бараком стояли будівлі, розділені дротом. Я вийшов зі свого барака, побачив, що їхнє віконечко відчинене, і почав колядувати в надії, що вони почують мене. Співав “Нова радість стала”. Але з’явився наглядач і наказав припинити спів та йти у барак. Щоб не перетворювати колядку на якусь демонстрацію, я перестав співати. Наступного дня викликає мене “опер” і показує рапорт про те, що я порушував режим, і з такою явною недовірою дивиться на мене. Читає: “Маринович порушував режим і в такий-то час “пел монархические песни”. Я дивлюся на нього, він – на мене, бо розуміє, що український буржуазний націоналіст не може співати “монархические песни”. А тоді до мене доходить, і я починаю реготати: той наглядач вийшов, коли я співав “Ой ти Царю, Царю, Небесний Владарю…” (Сміється.)

– А яка з колядок найулюбленіша, найближча, найдорожча?

– Я їх усіх люблю. Щоправда, не всі знаю, бо Галичина співає значно більше, ніж я. Але завжди починаю з “Бог предвічний”. Потім – “Нова радість стала”, “Дивная новина”, “Во Вифлеємі”, “Бог ся рождає”. Обов’язково співаю “Не плач, Рахиле”. Це київсько-дисидентська колядка, в ній є дуже важливі, знакові для мене слова: “Любов Вкраї­­ни – вся їх провина”, тобто провина тих, кого вбивають. Це для мене дуже гарне поєднання історії християнства, історії євангельської з нашою національною.

Дух і традиції

– Колись, як колядувати забороняли, коляди було чути звідусіль. Сьогодні ж колядників годі до­чекатися. Як ви вважаєте, чому?

– Бо колядувати не заборонено. І як тільки би нам це заборонили, Галичина знову стрепенулася б, знову згадувала б, як колядувала, знову казала б, які погані вороги, знову боролася б за нашу традицію… 

Завжди, коли є якесь протистояння, це стимулює. Згадайте колядку “Сумний Святий вечір”. Люди плакали, як її співали, бо кожен згадував своє особисте. 

Ми втрачаємо щось із того Різдва. Очевидно, треба вчитися жити своїм життям не в спротиві, а в мирі. Бачити в цьому красу. 

Коли настає Різдво, я так само трепетно сприймаю його нині, в мирний час, як і тоді. У чомусь іншому помічаю різницю. Скажімо, в таборі 20 днів голодував за право читати Біблію, а зараз не завжди читаю її увечері перед сном. Знову ж таки та сама залежність: коли не дозволяли, ти дуже того потребував, а зараз, коли воно доступне, відкладаєш на потім… Але Різдво – це трепет душі, це потреба співати. 

– Часто буває так, що ми довго готуємось до свята, і коли воно минає, нам стає шкода, що воно було не таким, як нам хотілося, наче пройшло повз нас?..

– Ми звели  це свято лише до кухонних речей, до побуту. А побут, лише побут, ніколи не дасть чару Різдва. За ним мусять стояти якісь неземні речі. Наприклад, як у мене, – відчуття єднання роду. Не хочу сказати, що для мене Різдво насичене якимись богословськими роздумами. Але разом із тим є святість цього дня. Раніше мама завжди співала різдвяний тропар, а ми із сестрою – за нею. А тепер, як уже немає їх обох, беру молитовник, відкриваю і співаю тропар, бо без нього так само не можу собі уявити Різдва. 

Зводячи свято до побутових речей, ми самі себе обкрадаємо, відбираючи святість цього дня. 

Тепер мені досить складно брати участь в літургії – через хворобу спини не можу довго стояти. І це багато що перекреслює у літургійному сприйнятті Різдва, бо не завжди будеш претендувати на сидячі місця. Тож іще гостріше відчуваю потребу в цьому богослужбовому пережитті свята.

– Дух Різдва і традиції – одне й те ж? 

– Для мене дух Різдва – це дух оновлення. В цей день викидаю старі “батарейки” і закладаю нові. І все починає працювати інакше – знову якось живо. Відродження духовних сил – ось що для мене Різдво. А традиції застілля радше, навпаки, мене добивають, бо за кілька днів свят я вже роблюся хворий від переїдання. Для мене Різдво – це щось святе, чого я торкаюся. Якби не було цього, то традиція заради традиції для мене втратила б зміст. 

Про вертеп, Жида і фарисейство

– Торік УКУ розпочав дискусію навколо вертепу, точніше щодо його адаптації до потреб часу, яка збурила суспільство. Ви були серед ініціаторів. То чи варто було її починати?

– Без сумніву, варто. Багато хто мені дорікав, навіть із доброзичливців, мовляв, чого я тим досяг. Замість того, аби стишити проблему, розбурхав її, спричинивши бурю негативних емоцій. Але я певен: це лише на користь. Коли людина ступає на шлях одужання, то іноді реакція організму є дуже сильною.  

В нормальному ж стані, коли спокійно й чесно проаналізуємо такі речі, то зрозуміємо, що знущальний образ Жида – це насправді потужний антихристиянський момент. Тому треба позбуватися своїх антипатій і політичних упереджень. Але перемагають власні образи та амбіції: от вони, євреї, такі-сякі, то чому ж я маю бути кращим? І починається бунт… 

– Коли у вас виникла ця думка – відмовитися від образу Жида?

– Уже давно. До арешту я над цим не задумувався. Але перший же вертеп, який я побачив після заслання, мене просто шокував, наче мені хто в серце ножа встромив: та ж Ісус Христос і Його Мати – євреї! Ісус Христос – як людина – походить з того роду! І перші апостоли – євреї! Чи ж ми і з них сміємося?

Я розумію, що йдеться про соціальні реалії попередніх століть, і дуже доб­ре розумію ту кривду, якої тоді зазнавали українці від євреїв. Але так само розумію, що я, українець, є негативним образом  в інших культурах – єврейській, російській, польській... То що, будемо обмінюватися негативами? Я не хочу жити в такому світі! Наскільки можу, хочу цей світ поліпшити. 

– Чому, на вашу думку, виник такий спротив?

– Багато хто не вірить, що цей порух душі – щирий і несилуваний. Ми тоді ще з отцем Борисом Ґудзяком відчули його абсолютно незалежно один від одного і з подивом дізналися, що думаємо однаково. Багатьом уявляється, що на нас тиснуть, і тому ми змушені танцювати під чиюсь дудку. І тоді виникає спротив – чому маємо коритися? Хоча мій перший заклик відмовитися від цього образу був уміщений в статті за 1988 чи 1989 рік. Ми тоді з владикою Борисом навіть не були знайомі. І ні євреї, ні міфічні “жидо-масони” на нас не тиснули.

– Як реагуєте на критику?

– Мені, звичайно, не дуже приємно, коли чую або читаю жорсткі висловлювання про себе, але критика мене ніколи не зупиняла – ані в дисидентські часи, ані тепер. Впевнений у своїй правоті, роблю це не зі зла – не тому, що хочу нашкодити Україні, зіпсувати українську культуру… Злих намірів не маю, але маю волю сумління – говорити. І говорю. Незважаючи на реакцію, сподіваюся, що через 10 – 20 років настане момент, коли це усвідомлення буде в більшості… 

– Чому для вас це так принципово?

– Для мене найбільшою проблемою в образі Жида є те, що ми собі “спростили” клопіт – реалії попередніх століть перенесли на сьогодення. У наших бідах, у тому, що нас сьогодні не пускає до святості, до небесного Єрусалиму, звинуватили Жида. Він, мовляв, підрізає нам драбину до неба. Тому ми його витягуємо, висміюємо, відштовхуємо і тоді… йдемо до святості. Виходить, що зло в нас має обриси інонаціональні, інорелігійні: зло не в нас, зло в них. А це для мене є докорінно хибна позиція, бо Ісус Христос ніколи не казав: “Бідні ми, бідні, нас Рим окупував, знущаються з нас…” В Ісуса є формула: “А що в нас є не-Боже?”, бо саме воно є причиною наших бід. Я прожив життя і творцем всіх своїх нещасть був я сам. Ніхто інший. А навіть коли хтось і був задіяний, то дуже легко простежити, як я сам брав у цьому участь і як я сам запустив цей механізм зла. 

– Торік ви оголосили конкурс на заміщення вакантної ролі щоденного соціального зла у вертепі. Який ваш варіант відповіді?

– Для мене зло – це наше небажання бути альтернативою до розбещеного, деградованого в моральному сенсі світу. Зараз у нас, як кажуть соціо­логи, сформувалась аморальна більшість, тобто більшість людей сьогодні в Україні вважає, що жити чесно, порядно – це глупота, втрата життєвих шансів. І тут є зло! Я би хотів, щоби якимсь чином це було показано у вертепі: як ми спершу начебто й готові йти до святості, але різні спокуси нас обіймають, і ми легко сходимо з нашої дороги. 

Я не хочу сказати, що ми повинні висміювати, травмувати свою українську душу, бо, мовляв, такі ми погані. Ми не гірші (й не кращі) за інших, але маємо свої вади, свої “хробачки”. Читаймо Шептицького – він це дуже добре описав, як ми вміємо руйнувати свою долю. І через вертепне дійство посміймося над цими своїми слабинками, психотерапевтично витягнімо їх на світ Божий: так, є в мене цей гріх, він мені заважає, мені соромно, що я таким буваю. 

– То вертеп має давати поштовх до зростання?

– Так. До духовного зростання. Але це не духов­не зростання, коли ми з погордою визначаємо офірних цапів, на яких і скидаємо всю провину. Це абсолютно хибна позиція – релігійна, філософська, світоглядна.

– Тут, у Галичині, ми всі дуже побожні, щирі, доб­рі… Хіба цього не досить?

– Коли читаємо Євангеліє, як ми сприймаємо всі ті пасажі, в яких ідеться про фарисеїв? Де ми, на чиєму боці? Звичайно, ми на боці Ісуса, апостолів. Ах, які ж ті фарисеї погані! Але немає жодного фарисейського гріха, який би не був властивий нам. Ми маємо усвідомити, що Ісус до нас говорить, що Його палець на нас, а не на них вказує. 

Зберегти себе

– Як ви ставитеся до “різдвяної” культури і як зберегти себе в цій навалі?

– Та навала справді страшна. І комерціалізація Різдва, яка до нас приходить із Заходу, гадаю, посилюватиметься. Зберегти себе можна, додержуючи одного принципу: кожну річ слід розглядати, чи допомагає вона мені бути доб­рим, ставати кращим. 

Якщо комерція допомагає мені в цьому – наприклад, я маю гарні подаруночки, які можу з любов’ю презентувати іншій людині, – то це добре. Наприклад, щоб одягнути ялинку, ми всі вибираємо найкращі прикраси – це ж також комерція. Але це робить дітей щасливими, нас усіх усміхненими – отже, це добре. 

Але якщо комерція відвертає мене від поняття доб­ра, не стимулює ставати на його бік, а приносить лише задоволення від харчів, напоїв, якщо вона мене від світу добра переводить у світ задоволення – це вже біда. Бо світ задоволення – це той світ, який приховує в собі велику загрозу. 

Я завжди в таких випадках розповідаю про дослід з мишами. Якщо миші показати, що, натиснувши кнопку, можна отримати задоволення (електрод у мозок посилає сигнал), то вона натискатиме її безперестанку до тих пір, поки не впаде замертво. Так і з людиною. Але коли ми робимо добро, так не буває. Ми більше збагачуємося, аніж віддаємо. Це не виснажує нас, а наповнює. Ніколи від добра не настає момент, що ви падаєте замертво, а від задоволення може настати. Комерціалізація, яка приносить задоволення, втягує нас у світ споживання.

– Сьогодні маємо багато фільмів з означенням “різдвяний”. І часто в них Різдво є лиш декорацією. Іноді доходить до абсурду. Як, наприклад, у мультику “Різдво в льодовиковому періоді”. Як ви ставитеся до цього?

– Не знаю, чи бачив усі ті фільми. Напевне ні. Напевно, є багато мішури, але для мене критерієм відбору є той самий принцип: чи наповнює цей фільм мене доб­ром, чи підносить вище? І тоді я приймаю його, не протестую проти цього означення – “різдвяний”. Якщо ж там буде якась маніпуляція, то це не для мене…

Можливо, буду не найкращим прикладом правильності в оцінках, бо майже щороку дивлюся “Сам удома”. Там знаходжу все, що мені потрібно: передчуття свята, дуже добрі сценки, зокрема зі старим дідусем. Цей фільм вчить добра. Ще дуже люблю фільм “Щасливого Різдва!”, дія якого відбувається в часі Першої світової війни – як у окопах три армії святкують Різдво. 

– Чи може бути Різдво таким, яким його показують у багатьох фільмах, – поза Церквою?

– Переді мною ніколи не поставало таке питання. Бо що тоді мені залишиться? 12 страв? А що тоді означатиме зірка? Але не думаю, що Україна дійде до того, аби ми віталися “Season’s greetings”, як американці, котрі свого часу замінили традиційне “Merry Christmas” на  “Season’s gree­tings”, тобто поздоровляють один одного зі святом пори року. 

Дух майбутнього Різдва України

– Як, на вашу думку, в часі Різдва маємо свідчити Бога, якого прославляємо в цьому святі?

– Бог є Любов. Це абсолютна істина. Тож у цей день маємо помножити в десятки разів нашу любов, яку випромінюємо чи то до старших і немічних, чи то до своїх дітей, родини, чи то до людей на вулиці, – сказати їм добре слово, усміхнутися, щиро побажати добра. Форма може змінюватися, незмінною має бути суть – випромінювати любов.

– Знаємо Діккенсові образи трьох духів Різдва. Яким вам бачиться Дух майбутнього Різдва в Ук­раїні і Дух теперішнього?

– Сьогодні ми споглядаємо спотворену картину, бо поки що торжествує Лукавий, тож маємо те, що маємо. Але я певен, це мине. Мине цей дуже втомливий період невизначеності, яку переживаємо зараз. Температура чайника не підніметься вище ста градусів, доки у ньому не википить уся вода. Зараз википає вода “гомо совєтікуса” в нашому народі. 

Я переконаний, що цей період закінчується, що на­ші культурні регіони відродять свої традиції. До речі, це була моя апеляція до харків’ян, коли вони були тут під час акції “Різдво разом”. Я їм казав: “Моя мета не в тому, аби вас заразити галицькими традиціями, щоби ви їх перенесли до себе. Ні, я знаю: Слобожанщина також святкувала Різдво. Приїдьте до своїх бабусь, розпитайте, як вони святкували, і через рік-два запросіть нас до себе, покажіть ці традиції”. 

Такою я хочу бачити різдвяну Україну, коли кожен регіон відродить свої звичаї. Я переконаний, якщо це станеться, то проб’ються ті головні аспекти Різдва – відродження, оновлення духу і підсилення, помноження любові. 

– Як святкуватимете цього року?

– Вже кілька років в УКУ не проводимо акції “Різдво разом”, бо це надто важко для наших людей. Вони були у свята на роботі, і через це потерпали їхні сім’ї, бо це передусім родинне свято. 

Удома будемо з дружиною святкувати – це точно, навіть удвох. Знаємо, що цього року не приїде з Києва наш вихованець зі своєю сім’єю. Тут, у Львові, є деякі мої родичі – племінниці, які ще не мають своїх родин, а батьків їх уже немає, то вони минулих років приходили до нас. Але навіть якщо нас буде двоє, нас буде дуже багато, бо з нами будуть всі ті, хто вже відійшов. 

– Чого побажаєте нашим читачам у цей перед­різдвяний час?

– Ісус, коли де приходив, казав: “Мир вам!” Тож напередодні Різдва  хочу побажати всім миру в душі та миру в оселях. Мир передбачає любов – без любові немає миру. Мир передбачає добро – без добра так само немає миру. Тому ця Ісусова фраза в часі Різдва є дуже цілісною і доречною. Христос рождається! 

 

0622e.jpg 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8015 / 1.81MB / SQL:{query_count}