Перемоги наших, але не наші

Українські спортсмени продовжують приносити нагороди іншим країнам

Українські спортсмени продовжують приносити нагороди іншим країнам

У четвер на чемпіонаті Європи з фігурного катання, який триває в Хорватії, був розіграний перший комплект нагород у змаганнях спортивних пар. Перші два місця посіли українські спортсмени, однак це навряд чи втішило вітчизняних уболівальників, оскільки під час церемонії вручення нагород синьо-жовтого прапора так і не було. Так вже колишня українка Тетяна Волосожар , яка разом з Максимом Траньковим представляє Росію, стала чемпіонкою Європи. А інша наша співвітчизниця Олена Савченко зі своїм партнером Робіном Шолкови принесли срібну нагороду Німеччині.

А ось  Юлія Лаврентьєва та Юрій Рудик, які зараз виступають за Україну, у підсумку посіли лише дев’яте місце.

Тож поки ми всі чекаємо, коли настане “покращення” не тільки в чиновників та депутатів, але й у звичайних українців, наші спортсмени приносять медалі іншим країнам, й виступають під чужими прапорами.

Фігурне щастя за кордоном

Вже дворазова чемпіонка Європи Тетяна Волосожар народилася в Дніпропетровську. Тетяна почала займатися фігурним катанням в 5-річному віці в СК “Україна”. Першим її тренером був В’ячеслав Ткаченко, першим партнером – Петро Харченко.

У 2004 році вона стала в пару зі Станіславом Морозовим. Разом вони чотири рази перемагали на чемпіонаті України, брали участь у двох зимових Олімпіадах. Кілька разів зупинялися за крок до нагород європейської першості. 

Після Олімпіади-2010 партнер Тетяни оголосив про завершення кар’єри, та гідної заміни для Волосожар в Україні не знайшлося. І вона вирішила кататися з росіянином 26-річним Максимом Траньковим. З новим партнером вона зробила значний прогрес двічі виграючи першість Росії, двічі ставала віце-чемпіонкою світу, та вдруге піднялася на найвищий п’єдестал чемпіонату Європи.

А ось уродженка Обухова (Київська область) Олена Савченко з 2004 року представляє Німеччину. Серед її численних досягнень – звання триразової чемпіонки світу з фігурного катання, чотириразової чемпіонки Європи та бронзова медаль зимових Олімпійських ігор у Ванкувері (2010). Причина зміни Оленою громадянства доволі банальна. “Навіть коли я стала чемпіонкою серед юніорів, федерація не допомогла мені винаймати квартиру в Києві, а батьки не могли собі такого дозволити”, – розповідала Олена в одному з інтерв’ю. – “Саме проблеми з житлом, а також розуміння, що, виступаючи за Україну, мені навряд чи вдасться стати чемпіонкою, нас із моїм партнером судді “відсували” на десяті місця, й стали причиною того, що я поїхала до Німеччини”. У тому ж інтерв’ю фігуристка зізналася: “Я не хочу повертатися в Україну: мені страшенно шкода людей, які, важко працюючи, мало що можуть собі дозволити. Тут є жменька багатих людей, а решта – дуже бідні”.

Командний дух під чужим прапором

Напевно найприкріша ситуація зі спортсменами у командних видах спорту. Вже котрий рік на Олімпійських іграх українські збірні в командних змаганнях не беруть участі. І це при тому, що за часів СРСР у різноманітних збірних було дуже багато представників України. Так, протягом 1970-1980 років у жіночій Олімпійській збірній з гандболу з 14 спортсменок 10 – 12 було з України, майже половину збірної СРСР складали наші волейболісти, баскетболісти. 

Нині ж українці воліють більше виступати за інші збірні , аніж удома. Так, за чоловічу гандбольну команду Росії виступають запорожці Євген Бутко та Сергій Шельменко. За волейбольну збірну Азербайджану – донеччанка Наталія Маммадова (Сказка) й запоріжанка Лідія Максименко, за збірну Казахстану – вихідці з Запоріжжя Ольга Дробишевська й Олеся Сафронова. Кандидатами до  російської волейбольної команди є харків’янка Катерина Кривець, одеситка Марина Манюк, запоріжанки Анна Макарова та Валерія Гончарова. 

Призер Олімпійських ігор в Лондоні, один з лідерів чоловічої баскетбольної збірної Росії Віктор Хряпа виїхав до Росії в 16-річному віці. Колишній киянин – чемпіон Європи-2007, бронзовий призер Євробаскету-2011, чемпіон Євроліги-2007/08, шестиразовий чемпіон Росії в складі московського ЦСКА. 

Двох олімпійських чемпіонів Лондона виховала Україна для російської чоловічої волейбольної збірної. Тарас Хтей (уродженець села Забужжя Сокальського району Львівської області) виїхав до Росії в 16 років й одразу, одружившись з москвичкою, взяв російське громадянство. В російській збірній Тарас у 20-річному віці став віце-чемпіоном світу-2002, а через два роки виграв “бронзу” Олімпіади-2004. У 2005-му Хтей разом зі збірною Росії став срібним призером чемпіонату Європи, а в 2011-му виграв Кубок світу. 

Дмитро Мусерський перебрався з рідної Макіївки на Донеччині до основного волейбольного центру України – Харкова у 14-річному віці. Позаймавшись у школі місцевої “Юракадемії”, Мусерський, як і десятки інших вихованців харківського волейболу, подався до сусіднього російського Белгорода. Вже в 2006-му році Мусерського почали підпускати до основи команди “Бєлогор’є”. А згодом він закріпився і в національній команді.

Зрештою, розбазарювання талантів на українській волейбольній ниві – то тема окремої розмови, а бездіяльність керівництва українських спортивних федерацій потребує дуже прискіпливої уваги та серйозних оргвисновків.

У пошуках кращих умов

Причини, через які спортсмени покидають нашу країну, звісно різні. Одні через певні конфлікти з керівництвом федерацій, як скажімо, біатлоністка Олена Зубрилова, яка свого часу перебралася в Білорусь. Або через недалекоглядність тих самих чиновників, як в ситуації з борчинею Марією Стадник. Львів’янка залишила Україну в 2007-му. На той час вона ще відбувала дискваліфікацію, отриману через позитивну допінг-пробу на чемпіонаті Європи-2006, на якому Марія стала чемпіонкою, але згодом медаль у неї відібрали. На азербайджанський варіант Стадник пристала, бо вважала, що вдома її штучно не випускають з тіні олімпійської чемпіонки Ірини Мерлені (обидві борчині представляють категорію до 48 кг). У підсумку Ірина і Марія стали на Олімпіаді-2008 бронзовими призерками, а на п’єдесталі не подали одна одній руки. Після цього Марія стала чемпіонкою світу-2009, чемпіонкою Європи-2008 і 2009 років.

У 2012 році Мерлені зумисно повернулася в спорт після народження дитини, аби не дати Стадник здобути олімпійське “золото” в Лондоні. У підсумку у півфіналі Ірина поступилася саме Марії, щоправда колишній львів’янці здобути “золото” теж не вдалося.

Але найголовніші причини – фінансові та умови для тренування. Саме через це Україну покинуло чимало спортсменів. А найпопулярніший шлях, що вони вибирають, це Росія або Азербайджан. Так, за закавказьку команду виступають призерка чемпіонату Європи у важкій атлетиці одеситка Юлія Довгаль, а також дворазова чемпіонка континенту з боротьби Надія Семенцова з Донецька. 

Веслувальник на каное Валентин Дем’яненко поїхав до Азербайджану як чемпіон світу-2005 року на каное-одиночці (200 м). Під азербайджанським прапором Валентин на тій же дистанції став чемпіоном світу і Європи в 2009-му й 2011-му роках. Крім того, на Євро-2011 виграв “золото” на 500-метрівці. 

Ще одна пара веслувальників Сергій Безуглий/Максим Прокопенко, ставши азербайджанцями, на каное-двійці на дистанції 1000 метрів незмінно поверталися з медалями всіх трьох чемпіонатів світу міжолімпійского періоду. У 2010-му вони стали чемпіонами Європи. 

Останнім “перебіжником” став перший номер чоловічої збірної України зі спортивної гімнастики Микола Куксенков, який з цього року виступатиме за національну команду Росії.

Куксенков на Олімпійських іграх в Лондоні зупинився за крок від медалі в абсолютній першості. Також він успішно виступив у командному багатоборстві, в якому українці посіли четверте місце.

Російська команда показала 6-й результат. Єдиним представником чоловічої збірної Росії з гімнастики, якому вдалося завоювати олімпійські нагороди, став Денис Аблязін, який був другим в опорному стрибку і третім у фіналі вільних вправ.

Державний тренер російської збірної Валентина Родіоненко свого часу зазначала, що у  Куксенкова російське коріння, і його завжди тягнуло до збірної сусідів: “Микола хотів переїхати ще чотири роки тому, але оскільки його батько очолює чоловічу збірну України, він залишився там”.

Тренер наголосила, що сама збірна Росії не робила жодних спроб переманити  Куксенкова з української команди, адже у спортсменів є громадянські права і Микола переходить, бо вважає себе росіянином.

Звісно, є й інші українці, що виступають не за рідну країну. Останнім часом процес зміни українськими спортсменами громадянства набув тотального характеру. Тож, якщо українські спортивні чиновники так і будуть сидіти склавши руки, український гімн буде все рідше звучати на спортивних аренах світу, навіть попри те, що на п’єдесталі пошани будуть стояти наші вже колишні співвітчизники. 

ДО ТЕМИ

Притулок росіянці

Як вже повідомляла “Пошта”, біатлоністка Марія Панфілова (у дівоцтві – Садилова) відтепер буде виступати за збірну України. За інформацією газети “Известия”, в середу Панфілова весь день провела в Центрі спортивної підготовки в Тюмені і оформила звільнення. Особистий тренер біатлоністки Леонід Гур’єв уже підтвердив розставання з підопічною.

Марія Панфілова – молода перспективна спортсменка, якій готували вступ в основний склад збірної Росії. Свою єдину гонку на етапі Кубка світу вона провела в грудні 2009 року, посівши у спринті 75-е місце. Крім “золота” Універсіади, в активі біатлоністки також “срібло” естафети на чемпіонаті Європи 2009 в Уфі. Після цього було зроблено перерву, пов’язану з декретною відпусткою. А коли Панфілова знову потрапила в сферу інтересів збірної Росії і була запрошена на грудневий етап Кубка IBU в Отепя, спортсменка відмовилася від пропозиції.

У біатлон Панфілова прийшла в 2007 році, до цього виступала в лижних гонках.

 


коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7736 / 1.65MB / SQL:{query_count}