Страх

Якоїсь зими я проблукав цілу ніч чужим засніженим і безлюдним містом, і відтоді мені так уявляється страх. Як лабіринт вулиць із невисокою забудовою, як відсутність запахів і будь-яких орієнтирів - хоч би вогнів телевежі чи гудків тепловозів, чи шуму ріки.

Якоїсь зими я проблукав цілу ніч чужим засніженим і безлюдним містом, і відтоді мені так уявляється страх. Як лабіринт вулиць із невисокою забудовою, як відсутність запахів і будь-яких орієнтирів - хоч би вогнів телевежі чи гудків тепловозів, чи шуму ріки.

То була болгарська Софія, місто, яке я непогано знав, але тієї ночі не міг його впізнати, я ніколи не бачив це місто в глибоких снігах, такі сніги - надзвичайна рідкість для тамтешнього клімату. Все виглядало так, ніби хтось забув змінити декорації і почав ставити на сцені якийсь скандинавський сюжет, але без дійових осіб, із самим лише снігом, вихорами, які крутилися у світлі. Єдиними людьми, які мені траплялися тієї ночі, були невиразні фігури в салонах поодиноких авт, але вони мали свій власний клімат і маршрут, я для них не існував.

Ближче до ранку я нарешті почав упізнавати малюнок вулиць, на якомусь розі вже відкрився хлібний магазин, у "Макдональдсі" мили підлогу і знімали зі столів стільці, весь світ, що вночі був перекинутий догори ногами, вертався на своє місце. Я стояв кілька хвилин перед зачиненими скляними дверима з подвійною великою буквою М, за якими вже відбувалося звичайне життя. Стояв, ніби герой трилера, який щойно повернувся з іншого, моторошного світу, ще присипаний тамтешнім попелом. Точніше, тамтешнім нічним лапатим снігом, якого не буває вдень.

Я був щасливий. Бо страх - це завжди страх нескінченності, усвідомлення, що так, як зараз, триватиме вічно, аж до самої смерті, за якою - ще одна глуха нескінченність. Кульмінація страху настає в мить, коли бачиш черговий закрут коридору там, де сподівався побачити вихід. Лабіринт, знаки, які вказують один на одного, довжелезне безсоння, коли нема надії заснути - все це найточніші метафори страху. Так само й день або ніч, які не мають кінця, - тому не дивно, що далеко не всі можуть жити у північних країнах, що деякі там з'їжджають з глузду.

Переді мною лежить альбом світ­лин нічного міста. Це Берлін, одне з моїх улюблених міст, одне з найфантастичніших міст цього світу, фотографії походять з різних часів, найраніші - з 10-х років минулого століття, найпізніші - із 70-х. Усі чорно-білі. Двадцяте століття варилося в цьому місті, звідси воно розходилося колами, і тут, у цьому альбомі - вся його історія у вуличних вогнях і відблисках, у світлах фар, вивісок і телефонних будок. Через якусь історичну іронію чи, може, своєрідну іронію укладачів поряд опинилися дві світлини - перша з 1936-го, на ній зафіксовано кульмінацію балу в міській опері: статечний ряд кавалерів і білі сукні, усе в русі, обличчя спокійні й залиті електричним світлом; друга - з 1945-го, хвилини після нічного бомбардування, люди з клунками і поперев'язуваними шнурком валізами йдуть кудись у темряву, яку смикає полум'я з поодиноких вікон. Власне, видно тільки їхні спини, і лише одна постать повернута обличчям - кількалітня дівчинка, яка озирається туди, звідки всі тікають. Це єдине в усьому альбомі обличчя страху, обличчя, на якому лежить його печать. Страх тут у своїй стихії: для цих людей відмінено час, вони ніби у жахливому вічному тепер. У вічності, яка несподівано виявилася розгромленою берлінською вулицею, безконечним бігом з вогню у темряву.

Страх викликаний вірою в абсолютні речі. Тому не варто вірити, коли хтось каже вам про абсолютний крах чи поразку, коли часто вживає слова "все" і "завжди". Він хоче, щоб ви боялися, він хоче бути сильнішим за вас.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8265 / 1.56MB / SQL:{query_count}