«Маркування простору – це ідеологія. Вона виховує»

Мар’яна Долинська, професорка Українського католицького університету, – про виникнення назв вулиць Львова, їх перейменування та його засади

фото: Львівська обласна рада
Упродовж останніх кількох місяців у межах деколонізації в Львівській МТГ у кілька етапів перейменували 53 вулиці, зокрема майже 40 у самому Львові. Тепер у нашому місті замість вулиць на честь представників російської культури і радянського режиму є вулиці Ірини Калинець, Кардинала Любомира Гузара, Івана Вакарчука, Мирослава Скорика, Патріарха Димитрія Яреми, Ігоря Білозіра, Василя Кука та багатьох інших визначних українців, а також новітніх героїв – Юрія Руфа (Юрія Дадака), Тараса Бобанича «Хаммера», Героїв Маріуполя. 
Цьому перейменуванню передували гарячі дискусії, адже попри те, що всі сходилися на тому, що потрібні нові назви, пропозицій було в рази більше, аніж самих об’єктів, і кожен варіант мав своїх прихильників. Тож, звісно, задовольнити всіх не було змоги, але це ще раз показало, скільки ми маємо знакових людей, гідних того, аби увічнити пам’ять про них у назві вулиці, Зрештою, для багатьох навіть сама дискусія стала стимулом більше довідатися про ту чи ту особу.
Це перейменування мало б остаточно позбавити Львів російського-радянського спадку в назвах вулиць і площ, який ще залишався після зміни більш ніж 550 назв на початку 90-их років. 
Отже, щоби більше довідатися про маркування міського простору Львова, перейменування вулиць і площ та його засади, «Львівська Пошта» запросила до розмови професорку Українського католицького університету Мар’яну Долинську – історикиню, яка займається вивченням міської топоніміки Львова, учасницю робочої групи з перейменування у 1990-их.

Про виникнення назв

Міський простір почали найменувати, коли виникали міста, бо треба було якось орієнтуватися, а згодом вести різноманітні реєстри, зокрема про сплату податків, які і є вагомими джерелами для вивчення давніх назв. Найбільше джерел щодо давніх назв в нашому місті маємо з часів Магдебурзького права, яке у Львові було запроваджене з кінця ХІІІ століття. Збереглися документи з кінця ХІV століття, з яких довідуємося про те, що елементи простору мали назви. 
Нині такими елементами є передовсім вулиці, але, як видно з пізньосередньовічних і ранньомодерних документів, тоді вони не мали такого першорядного значення. Спершу те чи те місце окреслювали за особливостями природних елементів, які могли пояснити, де саме є той чи той об’єкт, або за власником нерухомості – ділянки чи забудови, тобто посілості, від чого ці назви називають посесивними. 
До половини ХVІІ століття ці назви змінювалися. Важливими елементами простору Львова, до якого належало не тільки середмістя, а й у рази більше передмістя, були пагорби, які називали горами. І часто ці гори отримували назву від імені особи, в посілість якої входила та гора чи більша її частина. Змінювався власник, змінювалася й назва гори. 
На зламі ХVІІ – ХVІІІ століть назви почали стабілізуватися. Це дуже добре помітно в назвах кам’яниць у середмісті. В податкових записах вже зазначено «кам’яниця така-то», «власник такий-то». І переважно це вже інша особа. А потім, до останньої третини ХVІІІ століття, власники змінюються, а назва вже стабілізувалася. Згодом ці назви використали на табличках, які є в центральній частині Львова. Так само і щодо інших назв, проте на ділянках без забудови чи з дерев’яною забудовою це дуже важко простежити. 
Щодо природних об’єктів, які мали б бути константою і на які можна було б орієнтуватися, то і потоки, і гори змінювали свої назви не тільки від власників землі, а й через зміну рельєфу або природних ресурсів: змінилося русло потоку, розкопали пагорб, вирубали діброву... Наприклад, один із горбів на нинішній Цитаделі спершу називався Юргашова гора, потім на якийсь час став Кам’янкою, відтак тривалий час був горою Шембека (Шембрека), а з початку ХІХ ст. починає називатися гора Вроновського – на честь мецената, юриста, польського патріота австрійсько-польського періоду. 
Проблема в тому, що всі ці назви є традиційними. На відміну від теперішнього часу їх не затверджував жоден офіційний орган. І лише з 1870 року всі назви вулиць почали обговорювати, викликаючи шквал дискусій, а потім їх затверджувала міська рада. 
Однак традиційні назви існують донині. Ними люди окреслюють певне місце в міському просторі. Причому одне й те ж місце може мати кілька назв, різні покоління можуть по-різному його називати. Мої студенти робили такі дослідження в своїх мікрорайонах. Скільки я тоді довідалася, навіть про свої околиці! Такі назви швидко змінюються, адже з’являються нові об’єкти, які привертають увагу людей, навіть назви, пов’язані з водними об’єктами, в міському просторі не є такими сталими, як у топоніміці загалом.

Про офіційне найменування

Тоді ж, у 1870 році, були напрацьовані засади: парна сторона – права, а непарна – ліва від початку. Що початок вулиці той, який ближче до площі Ринок (це добре працювало щодо радіальних, але погано щодо інших вулиць), а на площах нумерація по колу. На площах таблички були овальні, а на вулицях прямокутні, кожна мала облямівку певного кольору, щоби відразу можна було зорієнтуватися, в якій дільниці перебуваєш. Наріжні будинки мали дві адреси, якщо ж сходилися три вулиці, то навіть три. А, наприклад, «вивихнутий» будинок, де зараз банк, мав колись чотири адреси: з усіх боків. Позаду нього була вулиця Кравецька, на якій не було жодної адреси, окрім цього будинку – Кравецька, 2, що навіть не мав виходу на цю вулицю. Але коли я шукала відомості про цей будинок у архіві, то знайшла саме за нею. 
Тоді ж відбулося офіційне закріплення деяких традиційних назв, а водночас вперше застосовано ідеологічний підхід до маркування міського простору у Львові. За Австро-Угорської імперії в міській раді абсолютну перевагу мали поляки, було ще два чи чотири євреї, які також полонізувалися. Ця міська влада намагалася створити державу в державі. Після двох антиросійських повстань за відновлення Польщі були намагання робити це культурним, мирним шляхом. І власне тоді Львову почали надавати польського обличчя. Це проявлялося і в пам’ятниках, і в назвах вулиць. Хоча на звернення української громади в місті з’явилася перша вулиця Тараса Шевченка (нинішня, якщо не помиляюся, Рибальська – тупичок від сучасної Костя Левицького до ветеринарної академії). 
Тоді ж з’явилася і псевдоісторична назва – гора Святого Яцека, що між нинішніми вулицями Влоська, Шота Руставелі, Людкевича і Архипенка. На честь покровителя домініканців (поширював цей орден на території Русі у ХІІІ столітті, кажуть, що й у Львові) назвали одну з прокопаних у пагорбі нових вулиць. До речі, місто тоді сильно розросталося. Згодом назва поширилася на всю гору, хоч офіційно ніколи не була закріплена. До того цю гору називали Вовча, проте й сьогодні чимало краєзнавців вживають назву гора Святого Яцека як історичну. Тут маємо справу з таким явищем, як іррадіація, себто поширення назви на суміжні об’єкти. Подібно спершу була Стрийська вулиця, відтак постав ринок, а в 50-их роках минулого століття так назвали парк, який до того був парком Кілінського. 
Варте уваги й те, що назва Старий Ринок теж з’явилася у 1870 році. Перед тим ані про Старий Ринок, ані про ринок на цьому місці згадок немає. Хоча є згадки про Песій Ринок у іншій частині міста (мені дуже подобається ця назва), про розташування якого, як і щодо походження назви, є лише гіпотези. Це мала бути площа, бо є чотири частини, правильне планування, як і на самому Ринку. Традиційно його поміщають біля академії ветмедицини (який збіг!), але я відсотків на 90 впевнена, що то теперішня площа Митна перед тим, як почали будувати костел бернардинок (клярисок) на початку XVII століття. Бо та частина нинішніх площі Соборної, початку вулиць Франка і Винниченка ще на картах XVIIІ століття називається Широка. А цю назву згадують як суміжну з Песім Ринком. У багатьох містах на Магдебурзькому праві фігурують подібні назви, як-от Козячий Ринок у Вроцлаві. Гадаю, не було сенсу торгувати тут псами, навряд чи в місті було аж так поширене полювання, щоби влаштовувати окремий ринок. Ймовірно, то був у передмісті такий собі альтернативний ринок, де торгували чимось гіршим, ніж на ринку в середмісті, або ж для тих, що не хотіли платити податок при в’їзді до міста, тим паче що там проходив основний шлях із півдня, так званий Волоський (тепер початок вулиці Франка та Зелена). Але то лише моя здогадка, наразі нічим не підтверджена.

555 назв за три роки

Найдавніші відомості маємо про вулиці Галицька, Руська, Краківська та Шевська. Проте в давніші часи вулиці були не так лінійними об’єктами, як ми нині зазвичай їх сприймаємо, як певними територіями, тобто площинними. І через це виникало чимало труднощів, коли на початку 1990-их ми намагалися позбутися радянщини і повернути цим вулицям їхні давні назви. 
Власне тоді я як депутатка Львівської міськради першого демократичного скликання та голова комісії з національного і духовного відродження брала участь в засіданнях депутатсько-громадської комісії з перейменування, де на громадських засадах працювали такі дуже знані, а головне обізнані з проблематикою, львівські дослідники, як Володимир Вуйцик, Орест Мацюк, Роман Крип’якевич із тодішнього старшого покоління та Богдан Якимович, Іван Сварник, Ярослав Сватко, Андрій Дорош – із молодшого. 
Перейменовувати вулиці тоді було доволі сміливою справою, але було розуміння, що це треба робити. Особисто я це гостро відчула ще в 1990 році, коли ми мали намір забирати музей Леніна з музею Леніна і почали шукати, кому той музей належить. Я була як представник депутатської комісії в обласному архіві і натрапила на документ, який мене тоді вразив: перші перейменування вулиць Львова з німецьких і польських у центрі міста почалися вже у серпні 1944 року, а 27 липня було чергове «визволення». Це нині мені дуже відгукується, наскільки ідеологічно важливо перейменовувати вулиці. 
То був дуже цікавий процес. Група напрацювала низку засад, бо, як показує досвід, у нас кожен є фахівцем з перейменування однієї окремої вулиці. Він може мати рацію, а може й не мати. Але важливо підходити до перейменування комплексно, робити це на певних ідеологічних та практичних засадах, особливо якщо мовиться про перейменування кількох десятків, чи як тоді у нас – кількох сотень, вулиць. Тоді за три роки змінили назви понад 550 вулиць і площ. 
Однією з засад було максимально відновити старі назви. Це виявилося дуже важко, бо постало питання, які саме. І хоч тоді вже був довідник з перейменування вулиць, але він слугував радше вихідною точкою в пошуку рішення, бо не враховував теоретичних засад, зокрема, що, як уже мовилося, вулиця – це лише один із елементів міського простору й необов’язково лінія з фасадами з одного та другого боку. На практиці вулиці – це часто площинне утворення, яке, особливо в передмістях, набувало доволі несподіваних конфігурацій. Водночас деколи один і той же відрізок чи площу навіть у той самий час називали по-різному або по-різному записували. Ще була проблема, що переходили з латини на німецьку, а відтак з німецької на латину, потім на польську. Є дуже багато неточностей, тому труднощів не бракувало. Але в жодному разі це не мали переваги назви, які шовіністично впроваджували 1870 року. 
Також постало завдання збільшити кількість українських прізвищ у назвах, передовсім відомих львів’ян, бажано з прив’язкою до місця проживання. Але тут теж виникли проблеми, бо вони переважно жили у сусідстві. Ба більше, ще потрібно взяти до уваги масштаб постаті та певної вулиці чи площі, щоби не нівелювати авторитет тієї особи, щоби не було так, як із першою вулицею Шевченка. Ми з Андрієм Дорошем пройшли величезну кількість вулиць, щоби побачити, чи пасує назва тій чи тій вулиці, чи співвідносна вона з постаттю, на честь якої є пропозиція назвати вулицю.
Із практичних засад: не розривати й не об’єднувати вулиці, не змінювати нумерацію будинків, не називати тим самим іменем площі та вулиці, як це, наприклад, було з площею та вулицею Міцкевича. Були й винятки: у Львові є вулиця родини Крушельницьких і вулиця Соломії Крушельницької. Але виходу не було, бо це дві різні гілки знаної родини, і не мати у Львові вулиці на честь Соломії Крушельницької було б ганьбою, як і не мати вулиці сім’ї Крушельницьких. Часом самі львів’яни, не кажучи вже про приїжджих, не можуть потрапити, куди їм треба. Однак тепер є GPS, а в ті часи не було. Понад те, було багато кореспонденції, яка часто потрапляла не на ту адресу. Окрема історія з вулицею та проспектом Шевченка. Спочатку мовилося про перейменування вулиці на Янівська, але поки ухвалювали рішення, там встановили меморіальну дошку, тож назву залишили.
Щодо площі Франка, колишній пляц Пруса, то це радше формальна назва, бо на ній немає жодного будинку: всі вони належать до вулиці, тож такої плутанини не виникало. 
Іще принципово було назвати хоч кілька вулиць іменами діячів світового рівня. Так у Львові з’явилися вулиці Вашингтона, Лінкольна, Колумба. З вулицею Джона Леннона окрема історія. До нас на комісію надійшла заява назвати так одну з нових вулиць. Якийсь час вона пролежала, аж тут нова вулиця на два тоді будинки. Є одна вулиця без назви і одна заява, то і нехай. Чесно кажучи, я тоді мала якісь свої клопоти і це ім’я співвіднесла з зовсім іншою постаттю з іншого часу. Але ніхто не заперечував, назву затвердили. Аж згодом мені почали ставити питання, на які я відповідала, що Леннон – не Лєнін, нехай буде.
Деякі вулиці з некритично радянськими назвами залишали тоді як резерв, наприклад проспект 700-річчя Львова. І це стало в пригоді, коли виникла потреба увічнити в нашому місті пам’ять В’ячеслава Чорновола. 
Радянська влада дуже затерла традиції маркування простору, п’ять сусідніх будинків у одному мікрорайоні можуть мати різні адреси, причому немає якогось перехрестя. І навпаки: за одною назвою вулиці можуть бути будинки з якоюсь абсолютно нелогічною нумерацією. 

Щодо проблемних назв

Водночас ще є багато питань, які потребують роз’яснення. Немає нічого поганого в назві Кастелівка, однак багато людей чомусь вважає, що комунальні служби зробили помилку, мовляв, то від слова «костел», але ця назва походить від прізвища Кастеллі, громадян міста Львова XVII – XVIIІ століть, там був їхній фільварок. 
Багато хто донині вживає назву Академічна і переконаний, що треба її повернути. Однак ця вулиця так називалася аж із 1871 року, з прив’язкою до університету. До того вона була вулицею Святого Яна, там була його статуя на місці, де зливалися два потоки в Полтву, а ще перед тим там була вулиця Гарбарська. 
Цікава ситуація виникла із сучасною вулицею Сербська, якій нині хочуть начебто повернути назву Шотландська. Але такої назви ніколи не було! Це Денис Зубрицький на початку ХІХ століття, пишучи свою працю про Львів, натрапив на назву Скотська. Але ж по-польськи «шкот», а не «скот». Можливо, що було написано Шкотська, бо писалося по-різному (замість «цех» можна прочитати «чех»). І розробив цілу теорію: якщо у Львові жили інші народи, то чому б не шотландці? А в найдавніших документах латиною ця вулиця згадана як Перкорум, від латинського percus – худоба. Чому переклали як «скот» (а не по-польськи «бидло») і відповідно – Скотська, важко сказати. Може, це традиційна назва, яка є ще одним свідченням, що Львів був не настільки польським, як нам це хочуть представити. 
Коли на початку літа перейменовували Хуторівку (до речі, її всупереч засадам розділили на дві), у фейсбуці почалися виступи на кшталт «Руки геть від Хуторівки, це історична назва». Так, історична, але з 50-их років ХХ століття, коли цей район почали забудовувати. І це була гарна назва, яка відповідала дійсності. Але це недавня назва, це ще один приклад іррадіації – поширення назви вулиці на весь мікрорайон. 

Нинішня деколонізація

Ще тоді, у 1990-их, я мала переконання, що в назвах наших вулиць забагато імен діячів російської культури. Але мене тоді ніхто в цьому не підтримав, мовляв, що поганого зробив Чехов чи Некрасов? Тепер справа зрушила з місця, проте не без дискусії, чи повністю, чи ні відмовлятися від них. Що мені подобається в цій ініціативній групі, яка звернулася до міської ради, що вона виробляла якісь засади й підходи. І це радше ідеологічні засади, але якщо є засади, це вже добре. В останньому перейменуванні я не брала активної участі. Один раз була на круглому столі з обговорення, наскільки то варте, і старалася сказати про засади, які тоді наша комісія напрацювала. 
Як на мене, вони зробили кілька хибних кроків. До ідеологічних речей не маю застережень, але з практичного огляду вважаю, що недобре було ділити вулицю Чайковського на дві частини, хіба що залишити стару нумерацію на Цитадельній, але це буде смішно, якщо вулиця починатиметься з 30-го чи 40-го номера. А якщо змінювати нумерацію, то дуже незручно, та й бюрократичні проблеми можуть виникнути. Окрім того, з утилітарного підходу я не в захваті від ідеї називання вулиць з використанням слова «героїв», бо, знаючи наші комунальні служби, не певна, що не напишуть «Г.». Уже тисячу разів говорилося, що треба писати Володимира Великого, а не В. Великого, бо якщо П. Мирного чи Л. Українки ще можна зрозуміти (хоч зі школи знаємо, що псевдоніми не скорочуються), то В. Великого і К. Романа – це нонсенс. А їх тепер щонайменше три: Героїв УПА, Героїв Майдану та Героїв Маріуполя, може, ще є. 
Щодо назви вулиці на честь Мирослава Скорика, то вважаю, що це добрий вибір. Хоча Барвінський, якого теж пропонували, було багато прихильників цього варіанта, не менш, а може, й більш достойний. Але вже маємо у Львові вулицю Барвінських, тож із практичної точки зору це правильний підхід. І в наші часи була майже війна між прихильниками двох лікарів – Панчишина і Озаркевича.
Звісно, в будь-якому разі будуть незгідні. Хтось був прихильником думки, яку не підтримали, хтось мав особистий досвід – і не завжди позитивний, спілкування з людьми, на честь яких назвали вулицю, адже багатьох із них ми знали особисто. Але навіть святі не були безгрішними, тому маємо оцінити постать з дальшої перспективи, що він (чи вона) зробив для поступу нас як нації. Приміром, хтось не має пієтету до професора Івана Вакарчука, але вважаю, що він був одним із кращих міністрів освіти, і вже те, що спробував змінити корупційні схеми вступу до вишу (спершу в ЛНУ), а ставши міністром, запровадив ЗНО, має бути достойно пошановане. 
Перейменування на початку 1990-их змінило обличчя Львова докорінно. Тоді перейменували 555 вулиць та площ. І коли наприкінці 90-их років я опинилася на сході України в якомусь райцентрі на площі Карла Маркса, побачила вулицю Жданова і пам’ятник Леніну, то відчула, наче потрапила в минуле, і зрозуміла, як було добре зроблено у Львові. 
Бо маркування простору – це ідеологія. Вона виховує. І тоді, і тепер було правильно позбутися старих назв, повернути давні або дати нові. І навіть якщо людина не до кінця знає, хто є хто, це на неї має вплив. Зараз не проблема довідатися: досить набрати в пошуковику ім’я, аби було бажання. Таке маркування й створює українське середовище, відчуття свого, розуміння, хто ти є в національній системі координат.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8119 / 1.75MB / SQL:{query_count}