На перше – “Чай”, на друге – “Ромбамбар”

Олег Джон Сук, музикант, про нові проекти

Олег “Джон” Сук, музикант, про нові проекти “Tea Fan Club” і “Ґорґішелі”

Однією із найцікавіших музичних подій травня стало “возз’єднання” колективу, який ще добре пригадують справжні львівські меломани 1990-х – “Клубу шанувальників чаю”. Тепер під назвою “Tea Fan Club” незмінний вокаліст та фронтмен Олександр Ксенофонтов, гітарист Володимир Дебрянський, басист Олег “Джон” Сук та барабанщик Андрій П’ятаков, клавішник Олег Розумовський – презентували в Києві свій кліп на композицію “Give me a scream”, яка вже доволі давно є в ротації більшості українських FM-станцій. 

А на початку червня і також у столиці відбулася презентація “Ромбамбару” – нового альбому львівської групи “Ґорґішелі”, до якої “Джон” також безпосередньо причетний уже як клавішник. Підсумувати обидві події і не лише “Пошта” вирішила в особистій розмові з музикантом.  

– Чи можна після успіху синглу “Give me a scream” невдовзі сподіватися й на “повнометражний” диск “Tea Fan Club”?

– Наразі не бачу сенсу записувати повноцінний і повнотиражний альбом хоча б тому, що CD зараз узагалі погано продаються. І не лише в Україні. Навіть у Мадонни впали продажі, чи в “Radiohead”, які тому й виклали майже одразу свою роботу в інтернет для безкоштовного скачування.

Ми ж наразі будемо просуватися музичним світом синглами – step by step, пісня за піснею. Зараз на багатьох FM-станціях, а також на музичному телеканалі М1 в активній ротації вже є композиція “Give me e scream” (“Дай мені крик”), готуємо наступну – вже відмастерований трек на нью-йоркській студії “Sterling Sound”. Досвід свідчить, що пісня нормально “відстоюється” в ротації на радіостанціях місяців два-три. Рухатимемось поступово ще й тому, що буває проблематично зібратися разом: Сашко Ксенофонтов у Києві, я у Львові, Володя Дебрянський – в Америці.

– Чи можна сказати, що пісня “Give me e scream” вже “відстоялася” в ротації? І яку роль, на Вашу думку, в цьому відіграв відеокліп на неї, де використали – вперше на території пострадянських країн – таку актуальну сьогодні техніку фризлайту (буквально перекладається як “заморожене світло”, а фактично означає малювання світлом та зйомку результатів на великих витримках – “Пошта”)?

– Так, пісня вже справді “відстоялася”, і кліп відіграв у цьому не останню роль. Особливо для медіа, що завжди шукають у події якусь фішку.

Ще однією фішкою в нашому випадку стала й участь Сашка. Деякі менш компетентні видання навіть написали, що “чоловік Руслани заспівав”. Хоча насправді співає Олександр Ксенофонтов ще з року десь так 1986-го – і не лише в “Клубі шанувальників чаю”. Нагадаю, що він кілька років поспіль співав навіть у хорі Львівської опери. Особисто вважаю, що в нього дуже цікавий голос, який позитивно відрізняється у тому мотлосі, що нам його нині загалом пропонують FM-станції та музичні телеканали.

– Не знаю, чи була у вас можливість зняти кліп 15 років тому, оскільки тоді цей жанр був ще не надто розвиненим. А зараз самим сподобався процес зйомок “Give me e scream”?

– П’ятнадцять років тому ми також щось знімали чи принаймні робили відеозаписи з концертів, хоча й, справді, назвати це кліпом було б важко. Тепер же ж отримали задоволення передовсім від того, що працювали над кліпом із високопрофесійною командою москвичів і киян (київський режисер Дмитро Трусов). Вразило також, що під час зйомок була тиша, спокій, злагодженість.

– Плануєте знімати і відеоверсії наступних композицій?

– Плануємо, причому вже невдовзі.

– Чи збережете свій, уже майже “фірмовий”  фризлайтовий стиль?

– Ні, така фішка “стріляє” лише один раз. Як мітла (сміється). Буде щось інше, але не менш цікаве. “Чайників” часто запитують – чому зібралися саме зараз, чому саме так? Ми не хотіли здивувати світ так само, як і світ уже давно не дивує нас: нам просто хотілося випустити пару. Адже “колишніх” музикантів не буває: хто раз це спробує, вже ніколи не зможе займатися чимось іншим. Тому навіть люди, котрі вже давно стали успішними у бізнесі, але колись були музикантами, обов’язково тримають у себе в кімнаті барабани чи гітару і користуються будь-якою нагодою, щоб знову пограти. Як у фільмі “Забута мелодія для флейти”, знаєте…

– На початку нашої розмови Ви сказали, що випускати диски сьогодні певною мірою не рентабельно. Тим не менше, ще один проект, у якому Ви задіяні – група “Ґорґішелі” – нещодавно видала на-гора новий альбом “Ромбамбар”...

– Якщо виникне зацікавлення – а наразі, бачу, зацікавлення “Ґорґішелі” є – то, можливо, альбом і матиме комерційний успіх. Ми маємо зобов’язання згідно з контрактом, тому не можемо наразі викласти його для безкоштовного скачування в інтернет.

– Крім “Ґорґішелі” та TFC, ви майже від початків граєте і з “Мертвим півнем”. Також двічі – в 1995-му та 2005-му – репрезентували великі авторські проекти. Зараз не виникає бажання більше зайнятися індивідуальною творчістю, власними проектами?

– Авторські проекти дуже виснажують. Зрештою, як і останні спільні проекти із TFC.

– Скільки ще шанувальників, за Вашими приблизними розрахунками, пам’ятають “Клуб чаю” і чекають на його повернення?

– Тих, хто чекає, можу лише розчарувати – вони почують зовсім інших “чайників”. Тобто, часи арт-року і композицій по 15 хвилин минули. Зараз, схоже, сам час став більш спресованим: інформація, інтернет, МР-3. Тому це не могло не вплинути і на наші роботи. Якісь елементи тієї музики, яка була в 1990-х, перейдуть і в новий альбом, але він буде лаконічнішим, можливо, навіть доступнішим, легшим, більш комерційним... Час ставить свої вимоги і до формату.

– Ви слухаєте те, що сьогодні роблять і ветерани року в своїх реюніонах, і сучасні виконавці? Стежите за трендами? І якими вони складаються у Вашій уяві?

– Відверто кажучи, зараз я з ранку до ночі слухаю тільки ту музику, над якою працюю, яку сам роблю. Тому ввечері, відпочиваючи, волію вже краще щось подивитися на екрані, можна навіть і без звуку (сміється). А тренди, формати... Не буду оригінальним, якщо скажу, що музика, яку сьогодні називають популярною, схожа на одну довгу жуйку. Вона безлика й аморфна. Якщо в період розквіту кожна людина, котра її робила, була насправді видатною особистістю – як Мік Джаґґер чи Роберт Плант, то сьогодні музику роблять ляльки в руках продюсерів. Це навіть не зірки, я їх називають “порохи на телескопі”. А як тільки така маріонетка починає виявляти індивідуальність і ставити якісь власні вимоги, її автоматично викидають із цієї “машини” і їдуть далі. Всі ці недоліки, які ми нині так критикуємо: уніфікація, глобалізація, відсутність смаку – це передовсім наслідки роботи бездушної продюсерської машини.

– А коли б вам як музиканту запропонували взяти участь у такому суто комерційному “ляльковому” проекті, але за великі гроші – погодилися б?

– Не знаю. Нехай, може, для початку й справді запропонують...

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7791 / 1.61MB / SQL:{query_count}