Нові вірші війни #5

Володимир Аренєв
«Сестри»

Добре, сказала мама, як хочеш – то пофарбуй.
Зелене? Хай буде зелене. Знаєш, тобі до лиця.
Хочеш губу проколоти? То проколюй губу. 
Тільки одне напевно, люба, пообіцяй.
Коли вони знову прийдуть, як вісім років тому, 
З ними не сперечайся, про батька, чуєш, мовчи.
Яка би біда не сталась – не кидай меншу саму,
Чому я тебе навчила – і ти сестричку навчи.
Не брати чуже.
Зілля ножем
Тяти під корінь.
Спати в теплі.
Вірить землі,
Лісу і горам.
Страх перетерти на порох.
До міста зайшли під вечір – як і тоді зайшли.
Покручі на драконах, казала меншій сестрі.
Ми пересидим тихо, перебідуєм злих.
Місто їх з себе струсить, зіб’є як сніг зі стріх.
Мама не повернулась? – З нею усе гаразд.
Батьку допомагає. Щоб не спалив вогонь,
В небі над ним літає. Мила, це ж наче гра:
Батько жене драконів, ма’ – береже його.
Ти не кричи:
Зірка в ночі
Сяє й над нами.
Хлібчик доїж,
Я ж візьму ніж,
Стану над снами
Як вартова – я
замість мами.
Спали у коридорі – витримав, не підвів.
Їхали «коридором» – гуркіт, спалах, пітьма.
Дивно блукати містом, гублячи крихти слів,
Знаючи: от ти, тут ти. Та – нежива, німа.
Щоби не погубились, маркером на спині
Мама нам записала прізвище й імена.
Дбати про меншу нашу доручила мені.
Мам, ти одне забула: в мавок спини нема.
Ми без імен
Наше візьмем
В покручів-зміїв.
Ми на віки
Рідних, батьків
Спасти зумієм.
Навчені. Вмієм.

Катерина Міхаліцина

я живу на війні.
мию руки, читаю новини.
збираю у чайник воду із ринви
(раніше був сніг, за ним ми ходили до парку і двох з нас убили),
молюся про дощ наш насущний
і незвично вологу весну.
я живу на війні.
вию з псом на сусіднього місяця.
я – без жодного звуку.
він – на всю свою широку собачу душу.
йому, бідоласі, страшніше.
його можуть з'їсти – і він це знає.
а мене лише згвалтували.
тому я – тихо.
тому я – налисо.
тому я..
кому яке, зрештою, діло –
хіба мене це врятує?
я живу на війні.
мені кажуть, я божевільна.
бо ділюся крупинками замість їх одбирати.
в сойки й двох посірілих горобців.
сорока була та десь зникла.
"дура" – ляскає вітер порожніми стулками вікон.
"психічка" – шипить, догораючи, фосфор.
аби не "а глянь-ка, хохлушка" –
думаю я.
і виходжу надвечір
поклонитися крокусам,
тобто шафрану – найдорожчій приправі
до смерті.
я живу на війні.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8384 / 1.53MB / SQL:{query_count}