“Піаром медичної реформи не зробиш!”

Зоряна Черненко, доцент, заступник декана факультету правничих наук Києво-Могилянської академії, – про реформу надання медичної допомоги в Україні

Хоча в Україні й стартувала медична реформа, втім як у пацієнтів, так і в медиків питань більше, аніж відповідей. У грудні 2017-го Президент України підписав ухвалений парламентом Закон “Про державні фінансові гарантії надання медпослуг та лікарських засобів”, що дав старт медичній реформі, про принцип “гроші ходять за пацієнтом”, про який мало не щодня говорять представники Міністерства охорони здоров’я України. Як це буде насправді для самого пацієнта, ще побачимо.
Аби скористатися програмою гарантованих безоплатних медичних послуг, потрібно ще підписати зі сімейним лікарем декларацію, яку мали б зареєструвати в електронній системі E-Health. Як це відбуватиметься на практиці, покаже час. Однак ні у Львові зокрема, ні на Львівщині загалом якоїсь інформаційної кампанії щодо цього наразі немає.
Перше і ключове – забезпечити якісне функціонування екстреної медицини
Про те, з чого ж варто було б розпочинати реформу надання медичної допомоги в Україні, “Львівська Пошта” говорила з доцентом, заступником декана факультету правничих наук Національного університету “Києво-Могилянська академія” Зоряною Черненко (на фото). Наша співрозмовниця у Школі охорони здоров’я викладає курси під назвами “Правове регулювання охорони здоров’я” та “Медичне право”. Свого часу вона працювала головним експертом з медреформи “Реанімаційного пакету реформ” і головою Комісії з питань реформування системи охорони здоров’я Громадської ради при Міністерстві охорони здоров’я України.
На запитання, коли українцям варто чекати реальних змін у медицині, Зоряна Черненко відповідає: “Якщо будуть впроваджені ефективні кроки, а не лише все обмежуватиметься словами й піаром Міністерства охорони здоров’я, то перші відчутні зміни у системі будуть через три-п’ять років”.
– Як ви оцінюєте роботу системи надання медичної допомоги в Україні? Скажіть, будь ласка, в яких закладах, якщо потрібно, лікуєтеся ви і ваша родина – державних чи приватних?
– Картина сумна, але… Пацієнт хоче жити! А коли пацієнт дуже хоче жити, то житиме! Ось так оцінюю систему загалом. Певна, що лікарі за покликанням, фахові не дадуть можливості загнутися системі цілком. На них система надання медичної допомоги насправді й тримається. Інша річ, що цього ніхто не цінує, а лише ганить… Не всі ж лікарі хабарники!
А щодо мене, де я лікуюся, то переважно в державних закладах. Зазвичай іду до знайомих і перевірених лікарів. Скажімо, до сімейного лікаря звертаюся не за місцем проживання, а до того, кому довіряю. До лікарів різних напрямків також звертаюся за рекомендаціями знайомих мені медиків.
– Звертатися до медиків за рекомендаціями – як вважаєте, це правильно?
– Загалом для характеристики системи – ні. Водночас це означає, і це критична ситуація, що загалом до системи охорони здоров’я зараз немає довіри громадян. Соціологи стверджують, що медикам довіряють менше 30 відсотків громадян. Це досить низький рівень довіри. І це, зокрема, було пов’язане з недостатнім фінансуванням медичної допомоги в Україні. Багато років поспіль наша держава виділяла на медицину кошти за залишковим принципом: тим дала, тим дала і лише потім – на медицину та освіту…
– Як на мене, пріоритетом у державі має бути фінансування саме медицини й освіти.
– Так. На словах Міністерство охорони здоров’я в пріоритеті… Про це завше чуємо від прем’єра Гройс­мана.
– А на ділі?
– Все залишається так, як було. Багато є меседжів по телебаченню, у соцмережі Facebook про красиве майбутнє української медицини, а насправді… Насправді не все так красиво, як розповідають посадовці.
– Як ви особисто оцінюєте роботу виконувача обов’язків міністра охорони здоров’я Уляни Супрун? Вірите в ефективність реформ, про які вона говорить?
– Приїхавши зі США і погодившись на цю посаду, її бажання глобально були патріотично правильні. Але щоб усе це далі рухалося і мало для громадян ефективні результати, потрібно мати сильну та ефективну команду. Кажу не про команду лояльних, а про людей, які добре обізнані в проблематиці.
Замість того, аби якісно, детально розібратися, вдалися до різних інформаційних заяв. Скажімо, одна з перших заяв була про парамедиків. Ба більше, у багатьох українців є думка, що в Україні вже запровадили парамедичну службу. Але ж це не так!
Соціологи стверджують: медикам довіряють менше 30 відсотків громадян. Це досить низький рівень довіри. І це, зокрема, було пов’язане з недостатнім фінансуванням медичної допомоги в Україні
Чомусь належно не вивчається та чи інша проблематика, зокрема, що є, чому так, а чуємо лише солодкі обіцянки. А де ж менеджерський підхід? Ми не бачимо і не чуємо обґрунтувань, аналітики, фінансових обрахунків, які супроводжували б відповідні заяви. В самому уряді не мають відповідей на запитання щодо медицини. Що ж тоді говорити про ситуацію та розуміння так званих медичних реформ на місцях, тобто в регіонах.
– Тобто сьогодні присутній лише акцент на піар?
– На жаль, так. Піар, піар і ще раз піар. Та повернуся до парамедиків. Це може бути хороша історія, якщо в нас є якісні дороги, машини і головне є куди везти пацієнта. Кажу про лікарні, в яких мають бути необхідних спеціальностей фахівці, ліки в достатній кількості,  реанімаційне та операційне обладнання.
Лікарень швидкої допомоги – таких, як у Львові та Києві – одиниці на всю державу. Потребу лікарні швидкої допомоги закривають переважно кілька лікарень. Виходить, що нам розповідають про парамедиків, а мережі, інфраструктури, системи немає! Гарні гасла – це просто піар.
Що цікаво, у 2019-ому президентські й парламентські вибори, і всі ці гасла, які виголошували, мали б уже почати втілювати… Де там… І знову ми в 2018-ому почуємо багато розмов, скажімо, про дорожню карту впровадження медичної реформи, а не саму реформу.
– Нас знову годуватимуть обіцянками? Здоров’я пацієнта – в руках самого пацієнта!
– Однозначно! І щодо обіцянок також погоджуюся. Мене дивує, що виконувач обов’язків міністра охорони здоров’я під час поїздок регіонами має зустрічі зі студентами, а не з тими, що впливають на функціонування системи надання медичної допомоги. Студенти – це зручна, комфортна аудиторія. Бо головні лікарі та завідувачі відділень лікарень можуть ставити незручні запитання. Це ж неправильно!
В Україні бракує та бракуватиме сімейних лікарів
Повернімося до так званої медичної реформи. Скажімо, реформу первинної ланки медицини запускали з 1 січня 2017-го, з 1 липня 2017-го, з 1 січня 2018-го… Тепер, очевидно, вона буде з літа 2018-го. Чому вже стільки разів переносили? Чому кожного разу “свої історії”. Та в нас досі (!) не у всіх медзакладах є комп’ютери. І це в 2018 році! А тим часом стільки розмов точиться про запуск в Україні комплексної електронної системи E-Health (інформацію про лікарів, лікувальні заклади та пацієнтів мали б вводити у цю систему і вона мала б запрацювати в Україні повноцінно з 1 квітня 2018-го.“Львівська Пошта”), про електронні рецепти.
Уявіть, що до сільської  бабці прийде лікар з планшетом… Яка подальша доля електронного рецепта?! Це навіть не смішно, це сумно. Адже в Україні є цілі райони, які не беруть участі в програмі “Доступні ліки”, а як тоді з електронними рецептами буде?.. А скільки українці наслухалися про договір, який пацієнт мав би підписати з лікарем? Хтось докладно пацієнтам та медикам пояснив, що, коли і як? Ні, а закон, який набуде чинності 30 січня, закріплює необхідність укладення декларації, а не договору.
– Виникає враження, що розрекламована медична реформа – фікція?
– У всіх цивілізованих країнах до соціальних та медичних реформ ретельно готуються, прораховують та аналізують всі варіанти й ризики. А в нас ті ризики хтось аналізував? Ні. Питання аналізу є ключовим у державній політиці! На жаль, аналіз тут відсутній.
– У яких європейських країнах медицина на досить високому рівні?
– Хороша у Австрії, Німеччині, Іспанії, Франції та Англії…
– ... куди їздять на лікування наші посадовці та заможні люди.
– З чого, на вашу думку, варто було б розпочинати реформу надання медичної допомоги в Україні?
– Наприклад, з налагодження дієвої та професійної екстреної медичної допомоги. Якщо вона буде, то матимемо гарантію збереження життя пацієнта. Нині не закінчена реформа екстреної допомоги. Скажімо, я сама тричі за ніч викликала “швидку” для свого діда. На лінії у відповідь кажуть: “Чекайте, карета “швидкої” їде”. Питаю: “Що мені робити?”. А там… кидають слухавку.
 
  фото: wb.moz.gov.ua
За кордоном диспетчер розповідає, як діяти, допоки приїдуть на виклик медики. В Україні багато чого для потреб диспетчерських було закуплено, підготовлено. Є області, які намагаються цей процес запускати. Цей процес потрібно завершити, централізувати!
Екстрена медична допомога має хороші машини, в гіршому стані машини невідкладної допомоги. Акцент має бути й на хороші диспетчерські.
До слова, депутати обл­рад та міських рад на запитання, хто є власником більшості лікарень в Украї­ні, відповідають: держава, МОЗ, уряд. І рідко коли – місцева влада. Більшість закладів охорони здоров’я перебувають у комунальній власності. А це означає, що кожен, хто стає депутатом облради, повинен розуміти, що він відповідає і за лікарні також. А що таке “відповідає”? Шукає гроші, шукає інвесторів. Депутати виділяють гроші, сумлінно ставляться до виборів головного лікаря. Незнання приводить до хаосу й балаканини!
Отож, перше і ключове – забезпечити якісне функціонування екстреної медицини. Також, аби зберегти життя громадянину, вигідніше будь-яку недугу “ловити” на самому початку. Тобто потрібно, щоби сімейні лікарі, так звана “первинка”, мали частіші контакти з пацієнтом. Кажу про профілактику захворювань. А ще лікар має попереджати про шкідливість куріння, його наслідки для здоров’я, про шкідливість алкоголю.
Крім того, сімейний лікар повинен наголошувати на правильному і здоровому харчуванні, на важливості спорту й здорового способу життя. Скажімо, в Польщі висіли білборди про важливість вживання молока. А що, в Україні такого не можна зробити? Можна! Було б бажання.
Ефективність програми “Доступні ліки” оцінюю на 30-40 відсотків
А якою важливою є тема здорового харчування у школах! Про це говорить лише Міністерство освіти і ви, журналісти. А де ж МОЗ? МОЗ переживає за це? Ні. МОЗ перевіряє це? Ні. Але ж з дитинства починаються проблеми зі здоров’ям… А що у нас із фізкультурою у школах та вишах? Аби не було проблем, просто взяли і мінімізували. Але ж рух – це життя!
В Україні велику увагу треба приділяти профілактиці й запобіганню інсультів та інфарктів. Саме від серцево-судинних недуг найчастіше помирають українці.
Однак все це залежить від серйозної проблеми – в Україні бракує та бракуватиме сімейних лікарів. Чому? Бо не кожен терапевт має знання педіатра, не кожен терапевт хоче мати справу з дітьми. Передусім тому, що не хоче брати на себе відповідальність. Треба казати людям правду, а не розповідати, що сімейних лікарів в Україні достатньо. Це не так. При цьому влада не має стратегії щодо забезпечення медичними кадрами.
– Що думаєте про програму “Доступні ліки”? Чи правильний тут алгоритм дій медиків-посадовців?
– Реімбурсація – це насамперед не економія коштів, а збільшення доступу пацієнта до ліків. Мали б бути три аспекти доступності: економічний, фізичний і географічний. Економічний – те, що ти можеш собі дозволити, фізичний – що такі ліки є в наявності, географічний – що тобі не потрібно їхати в обласний центр за пігулками.
Програма “Доступні ліки” – це показник, які ліки вживають пацієнти. Ця програма також мала на меті те, що до лікаря почнуть ходити пацієнти, а не лікуватися самі тими препаратами, які рекламують. У такий спосіб лікар побачить більше, ніж пацієнт, наприклад, високий тиск, і допоможе запобігти більш серйозну недугу.
Аби зберегти життя громадянину, вигідніше будь-яку недугу “ловити” на самому початку. Потрібно, щоби сімейні лікарі, так звана “первинка”, мали частіші контакти з пацієнтом
Ефективність програми “Доступні ліки” оцінюю на 30-40 відсотків. Ті, що лікувалися і ходили до лікаря, дійсно мають економію коштів. А ті, що не ходять до лікаря, мають запущений стан і не лікуються, програмою скористалися по мінімуму. Зменшення видатків з кишень тих, що лікувалися, відбулося. Ті, що не лікувалися (а це основна функція реімбурсації), так до лікаря і не прийшли.
– Охочих вступати до медуніверситетів у державі дуже багато, водночас знайти доброго лікаря, лікаря від Бога, не так вже й легко. Чому?
– Медична професія – це покликання. Має бути і висока емпатія – любов до людей. Я мала досвід спілкування з великим колом студентів. На жаль, у них дуже низький рівень емпатії. Хтось вчиться, бо батьки хотіли, аби дитина стала лікарем, хтось наче й хотів стати лікарем, але не любить цієї професії. Ось і маємо те, що маємо. Значна кількість випускників в системі надання медичної допомоги не залишається.
– Маємо ще одну проблему – українці їздять на операції та консультації за кордон? Хтось у Італію чи Австрію, хтось у Білорусь. На вашу думку, невже українські лікарі не мають достатньо знань, аби проводити певні оперативні втручання?
– Є різні ситуації: хтось їде за кордон, бо йому потрібен сервіс, бувають захворювання, з якими пацієнту дійсно краще їхати за кордон, бо там нададуть більш кваліфіковану допомогу і прооперують. А щодо онкології, то їдуть до Ізраїлю або Німеччини. Також з цією недугою українці їдуть на лікування в Білорусь. Там рівень технології лікування аналогічний, як у Німеччині та в Ізраїлі. Сервіс у білорусів, звісно, не такий, тому лікування обійдеться дешевше, аніж у двох згаданих країнах. Українські лікарі, звичайно, теж мають добру підготовку та бажання проводити високоспеціалізовані медичні втручання, однак для цього потрібна значна фінансова підтримка держави, якої, на жаль, немає.
Розмовляла Ірина Цицак
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7692 / 4.51MB / SQL:{query_count}