Право на гідне завершення життя

Ненадання знеболення для пацієнтів з хронічним больовим синдромом правозахисниками прирівнюється до тортур

фото: clubchance.org.
Щодня ми кудись поспішаємо, намагаємося встигнути якнайбільше. Щодня життя ставить перед нами нові і нові виклики, які часом здаються нам незаслуженими чи не під силу. Однак все відходить на задній план, коли в двері стукає біда. Кожна людина смертна, і хоч в молитвах просимо вберегти нас від наглої і несподіваної смерті, все ж не менш важкою перспективою завершення земного життя здається важка недуга.
Право на гідне завершення життя – одне з невід’ємних прав людини у сучасному світі. Донести це до медиків, пацієнтів, їх родичів та близьких, зрештою всього українського суспільства, ставить за мету Всеукраїнська  інформаційна кампанія #ЗнімайРожевіОкуляри, яку ініціювала програмна ініціатива “Громадське здоров’я” Міжнародного фонду “Відродження” спільно з правозахисними організаціями. Нещодавно презентація цієї кампанії відбулася і у Львові.

Знеболення – право кожного

Зі слів Ксенії Шаповал, менеджера програмної ініціативи “Громадське здоров’я”, нині у нашому суспільстві необхідно роз’яснювати, що кожен пацієнт має право на належне лікування, знеболення та гідну смерть. А при правильному застосуванні протоколів лікування смертельно хворих, якість життя людини може значно покращитися.
Питання забезпечення адекватного знеболення пацієнтів як права на доступ до життєво необхідних лікарських засобів та гідне завершення життя, на сьогодні потребує негайного вирішення. Активісти продовжують фіксувати непоодинокі випадки лікування без знеболення, а двоє з трьох паліативних пацієнтів в Україні не отримують адекватної допомоги, хоча  ненадання знеболення для пацієнтів з хронічним больовим синдромом правозахисниками прирівнюється до тортур. “Не призначати адекватне знеболення – це лікарський злочин. Це тортури та жорстоке ставлення до людини. В Україні лише від 5 до 15% пацієнтів з больовим синдромом можуть досягнути рівня життя “без болю””, – каже Андрій Роханський, директор громадської організації “Інститут правових досліджень та стратегій”.
Ірина Сергієнко, представник департаменту Національного превентивного механізму Офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, порівнює ненадання знеболювальних препаратів у достатній кількості з катуванням: “Катування — це будь-яка дія, якою навмисно заподіяний біль або страждання (фізичне чи психологічне). Якщо хтось із родичів після смерті члена своєї родини доведе у суді, що лікарі з мовчазної згоди доводили до страждань пацієнта, то це буде перше рішення, яке покладе початок наступним подібним. Люди можуть дійти і до Європейського суду з прав людини”. Вона закликає лікарів не боятися призначати знеболювальні препарати, а боятися того, що люди будуть страждати через їхню бездіяльність.

До стандартів ще далеко

Основні порушення, з якими стикають монітори Національного превентивного механізму Офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини при перевірці закладів паліативної допомоги:
– заклади (відділення) паліативної допомоги виконують виключно соціальні функції;
– неналежно надають медичну допомогу;
– відсутні фахівці мульти­дисциплінарної команди, як правило – соціальний працівник, психолог або юрист;
– відсутні ліцензії на право провадження господарської діяльності з медичної практики та на придбання, зберігання, перевезення, знищення, використання наркотичних засобів, психотропних речовин, прекурсорів;
– відсутні сейфи, металеві шафи та приміщення, в яких зберігаються препарати наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;
– наявні у недостатній кількості або відсутні знеболюючі препарати;
– формалізм у наданні рекомендацій при виписці пацієнта для подальшого знеболення за місцем проживання;
– відсутній наступний супровід пацієнта, який потребує знеболення, за місцем проживання.
Також експерти фіксують, що ліжковий фонд та матеріально-технічне забезпечення хоспісів та паліативних відділень не завжди відповідають міжнародним і національним стандартам.
Водночас дані досліджень свідчать, що останніми роками на Львівщині лікарі почали більше призначати таблетовані форми морфіну й трамадолу  замість виключно внутрішньом’язової ін’єкції для знеболення пацієнтів, що є показником більш гуманного ставлення до пацієнта.
Основними факторами, які створюють бар’єри в отриманні пацієнтом адекватного знеболення, зі слів Людмили Андріїшин, завідувачки виїзного консультативного відділення Івано-Франківського обла­сного клінічного центру паліативної допомоги, є: недостатні знання медичного персоналу; некомпетентна оцінка болю; сумніви щодо контролю над обігом опіоїдів; страх залежності у пацієнта; страх щодо негативної дії анальгетиків; страх, що пацієнти стануть несприйнятливі до дії анальгетика.

Вдома чи в лікарні

Як зазначив “Львівській Пошті” Ярослав Чуловський, головний лікар комунальної 4-ї міської клінічної лікарні м. Львова,  головний позаштатний спеціаліст Департаменту ОЗ ЛОДА з організації паліативної і хоспісної допомоги, паліативна допомога у Львові є на достатньо високому рівні.
“У нас є хоспіс на 30 ліжок, комунальне підприємство, наша 4-та лікарня має відділення на 25 ліжок та відділення на 25 ліжок є у Шпиталі імені митрополита Андрея Шептицького. Цього недостатньо, але це значно більше ніж у багатьох містах України розміру Львова. Проводяться навчання медперсоналу, зокрема є співпраця з Медичним училищем “Медик” та Львівським медичним коледжем післядипломної освіти, де ми двічі на рік проводимо підготовку медичних сестер цієї галузі медицини для цілої України. Наші працівники проходять стажування на робочому місці у Польщі. З нашої лікарні навіть санітарки мали змогу здобути досвід і навички роботи з важкохворими за кордоном. Співпрацюємо з міжнародними фондами, як-от Фонд Генрі Ноумена в Україні, який нам надає допомогу, з зеленим хрестом міста Падуя в Італії. Налагоджена співпраця з подібними закладами у багатьох містах Європи”, – розповідає Ярослав Чуловський.
З його слів, у деяких поліклініках організований стаціонар вдома. Якщо людина потребує тільки знеболення то може перебувати і вдома. “Ми використовуємо всі можливості українського законодавства: виписуємо рецепти, хворий чи його родич має змогу сам отримати ліки, усвідомлюючи всю відповідальність, яку бере на себе. Коли ж лікування вдома недостатньо, або немає належних умов, то звертаються до нас. Якщо людина самотня, то це абсолютний показ до шпиталізації в лікарню. Самотня важкохвора людина, переважно це онкологія, не може забезпечити собі всі потреби – приготувати їсти, помитися, перестелити ліжко. Це соціальні показання до шпиталізації. І тут немає строго визначення, хто скеровує у лікарню, щоб не обмежувати права людей. Нас перевіряв Офіс Уповноваженого з прав людини і ми погодили всі ці речі. До нас може звернутися сам хворий, якщо він ще в стані, родичі хворого, офіційно затверджені представники хворого, може скерувати й соціальний працівник чи дільничний лікар, волонтер, який допомагав цій особі”.
Приймаючи важкохворого у паліативне відділення чи хоспіс, зважають передусім на два аспекти: чи можливо тут надати людині необхідну допомогу та чи не є вона соціально небезпечною для себе чи для оточуючих, тобто чи не має важких психічних розладів чи інфекційних хвороб, аби не завдати шкоди і не заразити інших хворих. Якщо, наприклад, у хворого кровотеча, то це хірургічна патологія, в паліативному відділенні надати адекватну допомогу немає можливості, тож хворого скеровують у відповідне відділення. А після того, як кровотечу зупинено, то вже йдеться про те, щоб перевести в паліативне відділення.

Знеболення – безкоштовне!

Згідно з міжнародними вимогами знеболення є безкоштовним. І як розповідає головний позаштатний спеціаліст Львівщини з організації паліативної і хоспісної допомоги процедура його отримання останніми роками була значно спрощена. Якщо людина перебуває у відділенні, то тут і отримує знеболення. Якщо вдома, то виписується два рецепти: один – на отримання ліків, другий – підтвердження на безкоштовне отримання.
Звернутися за таким рецептом до дільничного чи сімейного лікаря може як сам пацієнт, так і його родич чи офіційний представник. Раніше потрібно було рішення комісії з трьох лікарів, тепер лікуючий лікар одноосібно має право призначити знеболювальні ліки і виписати рецепт на них. Якщо хворий звертається сам, то лікар його оглядає і видає рецепт, якщо ж не може прийти, то на слова опікунів не покладається, а оформляє виклик, йде додому, оглядає і призначає рецепт.
І якщо раніше такі ліки можна було отримати лише за місцем проживання, то тепер в будь-якому місті України пацієнт чи його представник або родич може звернутися з рецептом та паспортом і отримати їх.

Адекватна допомога

Зі слів лікаря, в онкологічних хворих домінуючою ознакою є надзвичайно сильний біль (при інших недугах це питання не стоїть так гостро, людина може бути важкохворою, але не відчувати болю).
“Цей біль настільки сильний, що його неможливо витримати. Його можна порівняти хіба що з відчуттями, коли запхати руку в окріп. Коли у нас болить зуб, ми якнайшвидше звертаємося до стоматолога і знаємо, що все скоро минеться. А тут людина розуміє, що це вже пожиттєво. Постає питання суїциду або знеболення. Тому дуже важливо надати адекватне знеболення, тобто не відмахнутися – ось тобі таблетка анальгіну і відстань. Знеболення має бути адекватним. Коли застосовується адекватне знеболення, людина повертається, наскільки це можливо, до звичного життя і її починають турбувати інші проблеми: майбутнього сім’ї, дитини, особисті питання. А коли є біль, то це така сильна домінанта, що ніщо інше вже не цікавить, все відходить на задній план. Завдяки останнім законодавчим та нормативним актам, знеболення стало значно доступнішим. Якщо лікар бачить потребу знеболення, він має достатній арсенал засобів, зокрема і таблетований морфін, зараз зареєстрували дитячу форму сиропу морфіну”, – наголошує Ярослав Чуловський.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7267 / 4.46MB / SQL:{query_count}