“Русский мир” та українська реальність

Кінець осені – час реанімації ідеї “рускої цивілізації”, в якій Україні належить чільна роль

Кінець осені – час реанімації ідеї “рускої цивілізації”, в якій Україні належить чільна роль

Від дружби до любові – непомітний крок. Любов же з часом спонукає до возз’єднання. Тому, очевидно, що налагодження взаємин між Росією та Україною, крім створення спільних підприємств, час від часу намагаються підкріпити ще й ідеями спільності менталітетів. У середу глава Російської православної церкви Кіріл (Гундяєв) укотре згадав про концепцію “русского мира” та чільне місце у ній України. Патріарх закликав Москву, Київ, Мінськ, Кишинів та Астану до побудови “спільної цивілізації”, “від імені якої вони будуть здатні говорити на повен голос із іншими цивілізаційними полюсами світу”. Така інтеграція, на думку Кіріла, може стати прикладом “моделі співпраці нового покоління, яку братимуть за орієнтир інші народи планети”.

Цікаво, крім того, що з часом географія поширення “Русского мира” суттєво розростається. Якщо ще кілька років тому перелік країн, що належать до нього, обмежувався Україною, Росією та Білоруссією, то минулого року до них приєднали Молдову, а цього року вже згадують і Казахстан. Плацдармом для ідеологічного обґрунтування концепції часто слугують пасторські візити Кіріла у братні країни або й виступи у межах РФ, головними з-поміж яких є промови під час асамблей “Русского мира”. Із 2 до 4 листопада така зустріч відбулась уже вчетверте, і саме на її відкритті патріарх виголосив низку ідей.

Отож, спершу про підстави виокремлення “Русского мира” як окремої спільноти. Їх сконденсований варіант Кіріл озвучив під час минулорічної конференції, виділивши три опори “руської цивілізації”. Перша з них – поширення православного християнства.

Другою опорою виділяють “русскі” культуру та мову. І якщо щодо культури прийнятних аргументів у патріарха РПЦ не бракує – він її кваліфікує як “самобутні способи і форми вираження цінностей, історичного досвіду народу Русі”, то із інтернаціональною “руською” мовою ще варто попрацювати. Адже про давньослов’янську (мову Київської Русі) у цьому контексті не згадують – йдеться лише про сучасну російську мову. Зрештою, створений указом президента РФ Фонд “Русский мир” (з яким активно й співпрацює патріарх) однією з цілей ставить популяризацію та поширення російської мови у світі, й особливо на пострадянському просторі.

Третьою ж опорою об’­єднання країн у “Русский мир” є “спільна історична пам'ять і спільні погляди на суспільний розвиток”. Підстави, які наводить Кіріл є радше наслідками вимушеного співіснування, головним з яких було “сусідство” у межах СРСР. Щодо цього промовистою є тенденція руху України, означена кількома ініціативами представників чинних коаліціянтів та урядовців.

Найабсурдніша з ініціатив – встановлення пам’ятника Сталіну у Запоріжжі. Інша, не надто віддалена від цієї, – відкриття пам’ятника комсомолу у Дніпропетровську та масштабне відзначення 90-річчя місцевого осередку молодих комуністів. Згадаймо, офіційне запрошення патріарха Кіріла на інавгурацію Януковича і, що важливіше, благословення Кірілом Януковича на входження у владу. Крім того, пам’ятаймо, що існує законопроект про мови, який після врегулювання виборчих пристрастей, най­імовірніше, знову витягнуть на парламентський стіл.

Це лише вияви ідентичності очільників країни. Після розпаду Радянського Союзу їх рефлексія залишається незмінною (попри те, що кожен третій законопроект обґрунтовують “змінами (новими тенденціями) світу”). Тому й варто замислитися, наскільки можливим є інтелектуальний опір з боку сьогоднішньої влади ініціативам створення наддержавних утворень. Вступ у Митний союз Росії, Білорусі та Казахстану довго не обговорювався, оскільки не був вигідний економічно. Однак із культурною інтервенцією північного сусіда усе може розвиватися іншим шляхом, який не передбачає перспективи євроінтеграції. 

Андрій Юраш,
релігієзнавець:

– Патріарх повторив ті ідеологічні установки, з якими патріарх Кіріл виступав не раз. І це вчергове засвідчило справжню, глибинну ціль усієї церковної і, напевно, державної політики Росії – тобто максимально згорнути будь-які незалежницькі рухи та інтенції, що є в України як держави, українського суспільства як спільноти людей, в окремих українців, які намагаються сформувати та підтвердити свою окремішню національну ідентичність. У цьому контексті мені дуже пам’ятною є середина 90-х років, коли в Україні тільки розпочиналися процеси самовизначення, коли українці відірвалися від колись великого єдиного цілого і почали активно шукати інше. Адже коли людина чи спільнота відривається від чогось попереднього, вона мусить знайти щось нове, на що й має опиратися свідомість. От у цей період мені доводилося бувати на конференціях у Росії і чути тезу, яку власне у дещо зміненому вигляді й повторює патріарх сьогодні. Тоді, звертаючись до українських учасників різноманітних зустрічей російські учасники говорили: “Не треба перекодовувати українців на окремішню культуру, традицію, свідомість. Треба підтвердити те, що існує”. Те ж, що ми бачимо сьогодні у державі у зв’язку з приходом нового керівництва, свідчить про те, що почалося зворотне перекодування до того стану, який ми мали 20-30 років тому. 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
8.8467 / 4.12MB / SQL:{query_count}