Як це було...

З приватних щоденників Майдану 2004-2005

З приватних щоденників Майдану 2004-2005

 

"Ми крок за кроком відвойовували столицю..."

Юля Рубашна,
львів'янка, учасник Помаранчевої революції

...Перший тиждень був справді небезпечним. Тиждень, коли ми могли стати живим м'ясом. Живі ланцюги з людей, які зупиняли собою техніку. Це незабутнє відчуття: коли тримаєш за руки незнайомих людей, і вони у цей момент тобі найрідніші.

Так ми відвойовували крок за кроком столицю. Напружений і небезпечний тиждень, коли ще не було чаїв і валянків, а була лише небезпека.

...Якось ми поїхали на вокзал, де влаштували нічліг для революціонерів. Різали хліб і мастили канапки. І так цілий день до мозолів, тисячі бутербродів. Люди підходили, набирали собі їжі, десятки, сотні замурзаних, але таких добрих і чистих серцем людей.

...На площу їхала бронетехніка, і казали, що будуть бити всіх. Наші хлопці хотіли йти туди, а нам, дівчатам, заборонили. Я тоді стояла на пошті і плакала. Бо туди, під колеса, пішов той, чиєю дружиною я незабаром стала, і я не знала, чи ще колись його побачу. На щастя, Бог нас почув...

...А яким яскравим було метро, коли вниз і вгору, назустріч одне одному їхали "помаранчеві" люди зі стяжками і шаликами. І голосно вітали одне одного знайомими всім гаслами.

...Я пам'ятаю хлопця, що усі дні простояв біля підвищення навпроти Головпошти, поблизу будинку профспілок, усі дні, коли був мороз, він стояв і подавав руку всім, хто хотів спуститися. Він говорив кожному: "Осторожно! Здесь скользко!" і подавав руку. І якби не він, то дуже багато людей могли б покалічитися. Він усвідомлював свою важливість, адже, якщо він піде, то хтось із людей, його братів, може посковзнутися, упасти і поламати руку чи розбити носа. І, я б сказала, що на ньому трималася революція...

...Якось ми йшли вулицею і до нас підійшла тітка й дала нам пакунок з пиріжками. А ще якось чоловік дав нам сто гривень і попросив кинути в скриньку на Майдані. О, ви не повірите, шановні скептики, - ми кинули ці гроші в скриньку.

...Мені шкода людей, які кажуть, що все було даремним. Адже ці дні були найкращими у всій історії України. І не справа в обличчях, не в тих, у кого ми вірили, і хто начебто нас зрадив. Кожна людина є самодостатньою. І тому це - їхня справа.

...Скільки б не минуло часу, революція залишиться для мене одним із найсвітліших, найяскравіших спогадів. Я ні про що не шкодую. Це був час кришталево чистих сердець і святої віри. Незалежно від того, скільки багна потім на неї вилито. І якими лукавими є люди, які маніпулюють нею. Ідеали впали і герої того часу теж. Було немало зрад і розчарувань. І зараз, звичайно, сумно дивитися, у що перетворилися колишні вожді.

Але, незалежно від того, якими ми є зараз чи станемо пізніше, я запам'ятаю всіх своїх друзів такими, якими вони були тоді: фантастичними Людьми з великої літери. І на це не вплине час.

"Я повернулася б на Майдан знову"

Оксана Бенях,
львів'янка, учасник Помаранчевої революції

...Тоді все було на одному подиху. До Києва їхала з сестрою та колежанкою. Прийшли увечері на проспект Чорновола, звідки, як ми чули, відправляються автобуси на столицю. Проте раптово опинилися у групі, яку завезли в аеропорт, і до столиці ми потрапили... літаком. Виявилося, що чартерний рейс був напівпорожній, тому, так би мовити, на потреби революції і віддали вільні місця. Я тоді, до речі, летіла уперше. Було дуже страшно, бо боялася військових дій...

...У Києві нікого й нічого не знали. Дуже хотіли спати та їсти. Зайшли у якийсь магазин, купили шоколадний батончик, трохи подрімали на сходах... Була ніч, дуже хотілося спати, тож пішли між автобусами питати, де можна було б переночувати. Якісь старші дядьки поклали нас спати просто в автобусі. Вже наступного дня пішли на Майдан, в Український дім.

...Як і всі, ми ходили потім кожен день на Майдан. А жити випадково потрапили до інтелігентної та заможної родини. Нас туди "зісватав" хлопець, який сам ночував десь у спальнику на підлозі. Та родина прийняла нас, як рідних. Вони навіть увечері на Майдан за нами приїжджали, дзвонили, якщо ми десь затримувалися...Люди справді за нас переживали. Запам'яталося, як прокинулися у тих господарів першого ранку: наші бруднющі, мокрі з попереднього дня чоботи стояли начищені до блиску...

...Ми й досі з ними підтримуємо стосунки. У жодному разі не шкодую, що тоді поїхала. Звісно, розчарування є, але якби повернути час, без сумніву, поїхала б на Майдан знову.

"Иду на Майдан. Могу всех взять с собой..."

Оля Сало,
львів'янка, учасник Помаранчевої революції

...Ми, маю на увазі "Пору", були на той час учасниками тієї системи, яка відповідала за впорядкованість. Ми намагалися впорядкувати людей, які хотіли вийти на Майдан, довести свою спроможність дій, натомість не знали, як доїхати та де жити. Офіс перетворився на мобілізаційний центр і постійно був переповненим. Я "сиділа" на телефоні і відповідала за поселення, увесь час дзвонили люди, які готові були прийняти до себе мітингувальників. Деякі дзвінки були дуже зворушливі. До прикладу, дзвонила дванадцятирічна дівчинка, яка сказала, що може прийняти у себе 20 людей. Я її запитую: "А як до цього ставляться батьки?" Вона відповіла, що спокійно, батьки - лікарі, вони якраз на роботі. Стало трохи страшно, бо могли прийти різні люди... Або ще один дзвінок вже від старшої жінки, яка російською мовою випалила у слухавку: "Значит так, у меня муж амбал "два на два", большая собака и камера. Иду на Майдан. Могу всех взять с собой..."

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
3.0883 / 4.14MB / SQL:{query_count}