“Вірші не потрібні нікому, саме тому вони – найголовніше”

На 82-ому році життя відійшов у вічність Іван Драч

фото: litgazeta.com.ua
Два дні тому, а саме 19 червня, на 82-ому році життя після важкої хвороби легенів відійшов у вічність класик української літератури, шістдесятник, поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч, Герой України Іван Федорович Драч.
Він народився 17 жовтня 1936 року в селі Теліжинці Тетіївського району на Київщині. Навчався у Київському університеті ім. Т. Шевченка, з якого його виключили за творчі політичні погляди. У вересні 1961-го зміг відновитися на заочному відділенні. Закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Працював у газетах “Літературна Україна” і “Батьківщина”, на Кіностудії ім. О. Довженка. Обирався секретарем Національної спілки письменників України, очолював Київську організацію НСПУ, був головою Народного Руху України, Світового конгресу українців та Конгресу української інтелігенції, обирався депутатом Верховної Ради України. Нагороджений орденами і медалями. Лауреат Державної премії України та багатьох літературних премій.
Іван Драч – автор книжок: “Соняшник”, “Протуберанці серця”, “Поезії”, “Корінь і крона”, “Дума про вчителя”, “Сонячний фенікс”, “Сонце і слово”, “Американський зошит”, “Драматичні поеми”, “Київський оберіг”, “Григорій Сковорода” (у співавт.), “Твори” (в 2 томах), “Чорнобильська мадонна”, “Храм сонця”, “Лист до калини”, “Вогонь із попелу”, “Антологія блискавки” (2002 р.), “Противні строфи” (2005 р.), “Берло” (2007 р.), “Слово” (2009 р.) та інших. Автор сценаріїв фільмів: “Криниця для спраглих” (1964 р.), “Камінний хрест” (1968 р.), “Іду до тебе” (1971 р.), “Пропала грамота” (1972 р.), “Дід лівого крайнього” (1974 р.), “І в звуках пам’ять відгукнеться...” (1986 р.).
Україна завжди пам’ятатиме свого Героя, поета, яскраву особистість, одного з чільних представників українського національного відродження ХХ століття, сценариста знакових кінофільмів, які відкрили нову епоху в українському кінематографі.
Впродовж двох днів чимало відомих людей висловили свої співчуття родині Івана Драча і розповіли, що змінилося в їхньому житті завдяки знайомству з ним та його творчістю.
“Львівська Пошта” також висловлює співчуття
рідним і близьким покійного
та пропонує спогади
про нього відомих людей.


Борис Ґудзяк,
владика:
– Іван Федорович Драч став для багатьох символом цілої епохи: складних виборів та важких рішень. Честь познайомитися і спілкуватися з Покійним я мав наприкінці 80-их, проте опісля лише зрідка ми бачилися в незалежній Україні. Лишаюся вдячний за гостинність родини Драчів, яку мені виявили в буквально перших днях мого проживання в Україні.  Блискучий багатогранний поетичний талант і невтомна жага творчості Івана Драча вражала. Його іскра не згасала. Іван Драч продовжував творити, навіть коли вже можна було спокійно спочивати на лаврах. Мабуть, не кожен молодий українець, що захоплюється новаторством та неординарністю фільму “Пропала грамота”, знає, що саме Іван Драч був його сценаристом. Він не лише сам творив, а й активно та щиро цікавився творчістю значно молодших за себе поетів і письменників. Він цікавився і любив життя. “Я дуже мало досяг”, – сказав Покійний у одному зі своїх інтерв’ю. – “Жалкую, що багато сил, волі, енергії витратив на політичні справи. Вони мало дають поживної людської радості. Якби я більше працював у літературі, то вона дала б мені більше радості”. В цих словах стільки ж гіркоти, скільки й сміливості. Сучасні політики можуть по-різному оцінювати чин своїх попередників – поетів, письменників, митців, що ввійшли до першого складу вільної Верховної Ради України. Ми вже тепер ніби усі розумніші, знаємо, що відбулося. Вони не знали і з цим незнанням сміливо та відчайдушно кинулися будувати перші інститути незалежної держави. З романтикою і максималізмом. Дякую Покійному за його добрі діла для України, для нас усіх. У згаданому інтерв’ю Іван Драч на запитання, що б він сказав Богові при зустрічі, відповів: “Я би вибачився за те, що я такий”. Сьогодні він із Ним зустрівся, побачив обличчям до обличчя. Сказав і отримав відповідь і всі відповіді на всі свої запитання.
Нехай сьогодні Господь прийме до Себе душу новопреставленого Івана і оселить її там, звідки втекли усі недуги, печалі та зітхання.

Іван Малкович, 
поет:
– Не стало Івана Драча – одного з найвидатніших український поетів ХХ століття, визнаного лідера шістдесятників, що з натхненням жонглера закручував в одну поетичну орбіту і золоту цибулину, і теорію відносності, і ридаючі, як леви, синхрофазотрони, і випрані штани, і ленінські фанфари, і зворушливу бабусенцію, і Чорнобиль, і Рух, і дух, і легендарні сценарії, за якими були створені наші найбільш культові фільми: “Пропала грамота”, “Криниця для спраглих”, “Камінний хрест”.
“Вийшов з радіо чорний лев” – остання його прижиттєва збірка, названа рядком з вірша Поета на смерть Гемін­ґвея, що побачила світ місяць тому. Коли Іван Федорович сумно повідомив, що не зможе прийти на нашу “книгоарсенальну” презентацію, я почав боятися цієї назви. І, як виявилось, недаремно... Кілька годин тому вийшов з ефіру чорний теліженський лев і заплакав...
Царство Небесне, дорогий Іване Федоровичу! Буду завжди пам’ятати наше останнє чаювання, коли я приніс вам новеньку книжку, а ви в традиційному вашому халаті читали уривки з останньої прози. Радий, що бодай встиг з книжкою і що вона Вам сподобалась... Сумую разом з усім чесним жалобним товариством. Найщиріші співчуття пані Марії та Мар’яні.

Оксана Забужко,
письменниця:
– Коли я була молодою дебютанткою, мріяла, щоб він почитав мої вірші. Він тоді був зайнятий, заклопотаний, як і я сьогодні, коли до мене зі своїми рукописами приходять малюки. Прошу в них вибачення і кажу, що зараз точно не до цього. 
Що важливо підкреслити, його завжди відрізняло від покоління або, скажімо так, всієї тієї когорти, яка для вас вже виглядає однаковими бронзовими бюстами, однаковими смішними старцями, те, що він дуже талановитий поет і він зберіг це в собі. Він до останнього був живим. Розумієте, про що я? Він не був бронзовим, він не носив своє “я” і зберіг живий відкритий інтерес до всього, що його оточувало. Він все читав, за всім стежив, мав чудове почуття гумору. За стільки часу він не закостенів.

Олександр Ройтбурд,
художник:
– Помер Іван Драч. У пізньому дитинстві я, як і всі в нашому класі, називав українську мову “телячою мовою”, і моє уявлення про українську поезію зводилося до хрестоматійних віршів Шевченка і “дир-дир-дир” (Леся Українка не береться до уваги, тоді я вже прочитав її п’єси, але в російських перекладах).
І одного разу, це було під час “книжкового голоду” в СРСР, я з грошей, зекономлених на обідах в шкільній їдальні, купив на книжковому лотку “подарунковий набір” до 8 Березня – збірка ранніх повістей Достоєвського, упакований у целофан разом із “довіском” – якоюсь книжкою українською мовою. Все це було перев’язане рожевою кондитерською стрічкою, а сам “довісок” був прикритий листівкою. У той час це було звичною практикою – сплавляти “неліквід” за допомоги “дефіциту”.
Прийшовши додому, я цю справу розпакував і прочитав назву “довіска” – Іван Драч. “Київське небо”. Ім’я нічого не говорило, назва була банальною з банальних, перший вірш – про партію. Я хотів викинути її у відро для сміття, але потім вирішив спробувати здати в букіністичний. І про всяк випадок відкрив з середини. І прозрів. Я зрозумів, що українською можна писати модерністську міську поезію. Нітрохи не менш близьку мені, аніж улюблений мною тоді Вознесенський або, скажімо, Ахмадуліна. Поезію, в якій є живе почуття, відчуття часу і формальні експерименти. Поезію, де зачіпання замовчуваних сторінок української та радянської історії поєднувалося з “планетарною причетністю”, де “мамине рядно” органічно співіснувало з Мондріаном, Корбюзьє і Пікассо “в штанях, замурзаних райдугою”.
З Івана Драча почався мій інтерес до сучасної української літератури. Я перечитував його і запам’ятовував напам’ять, купував нові його книги, а потім і книжки Павличка, Вінграновського, Олійника. Сьогодні я, напевно, читаю більше української літератури, аніж російської.

Богдан Яременко,
дипломат:
– Іван Драч – це частина мого життя, дуже хороша і важлива частина спогадів юності та молодості, один із людей-символів нашого часу та кількох важливих історичних періодів України – шістдесятництва, повалення радянської диктатури, виходу з рабства та побудови нової України.
Іван Драч – це прізвище чи не найчастіше лунало в домашніх “дорослих” розмовах на кухні. Це людина, з якою багато дискутував, не завжди знаходячи спільну мову, але безумовно поважаючи, мій батько. Це шістдесятники. В них складні, драматичні, але позбавлені побутових дурних чвар стосунки. Їхні стосунки такі ж складні та цікаві, як і вони самі.
Для студента-філолога з дев’яностих це ім’я із безкінечних емоційних мітингів та літературних вечорів. Пригадую, як на одному з тих вечорів Іван Драч із притаманною йому красивою та делікатною самоіронією розповідав про реноме свого роду в селі: Гоп мої гречаники, усі Драчі – начальники.
З тих мітингів і літвечорів поставала Україна. Ми, студенти – покоління, що лише починало формуватися, вже могли бурчати і вважати, що зможемо краще (ну, ілюзії притаманні молодості), але знали, з ким себе порівнюємо, а отже, й рівняємось. Так, і з Іваном Драчем. Українська державність відновлювалась здебільшого письменниками і діячами мистецтва. В політику та ідеологію їх кооптувала радянська влада. Втягувала, часами ламаючи крила і долі. Іван Драч та багато-багато інших виявились сильнішими. Вони донесли нам ледь жевріючі іскорки української ідеї і змогли запалити вогнище.
Так, ми ще досі вважаємо, що можемо краще. Іван Драч і його покоління загалом і не сперечаються – робіть. Але шкода, що тепер вже без Івана Драча, його слова.
Іван Драч – це моя подруга і його дочка Мар’яна Драч, якій я щиро та глибоко співчуваю. Співчуваю і переживаю разом із нею її та мою особисту втрату.

Петро Порошенко,
Президент України:
– Відійшов у вічність Іван Драч. Один із найяскравіших поетів з когорти шістдесятників, прозаїк, кіносценарист, громадський діяч – це все замалі категорії для митця його масштабу. Перш за все це була Людина, яка тонко відчувала Україну та її душу. Щирі співчуття рідним і друзям Івана Федоровича. Вічна пам’ять...

Володимир Гройсман,
прем’єр-міністр України:
– “Бог все поставить на місце, а ти йому все ж поможи”, – казав колись Іван Драч. Людина-легенда, людина-поет, людина-епоха. Здається, такі люди – вічні, але сьогодні його не стало. Пішов до Бога, який все поставить на місце... Прикро і сумно. Спочивайте з миром.

Олександр Доній,
політик:
– Помер Іван Драч... Хтось його знає як поета, хтось пам’ятає як кіносценариста. Ті, що читають, знають ще як упорядника книжок з історичної та літературної спадщини. І в кожній з цих ділянок він досяг успіху та гідний, щоб його пам’ятали нащадки.
Я ж пам’ятаю його в першу чергу як політика. В період виборювання Незалежності Іван Драч відіграв колосально важливу роль. Народний Рух був сузір’ям людей непростих, амбітних, різнопланових. Хтось був ідейним, а хтось був засланим. І Іван Драч як перший голова Народного Руху опинився на чолі процесу виборювання Незалежності.
Тому в історії України він залишиться не лише як яскравий поет, а й як необхідний політик.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.3287 / 4.47MB / SQL:{query_count}