“Усе життя я намагався зрозуміти світ, у якому живу”

Україна втратила морального авторитета – філософа і науковця Мирослава Поповича

фото: nv.ua
Відійшов у вічність академік НАН України, доктор філософських наук, директор Інституту філософії, один із моральних авторитетів нашої держави Мирослав Попович. У квітні йому б виповнилося 88 років… Україна втратила інтелігентну і високоінтелектуальну особистість, котра палко вболівала за долю своєї країни. На жаль, останніми роками нас покинули величні постаті, яких люди особливо поважають, але не завжди дослухаються до їхніх порад – правозахисник і філософ Євген Сверстюк, економіст Богдан Гаврилишин, Блаженнійший Любомир Гузар…
Мирослав Попович – уродженець Житомира. Після закінчення філософського факультету Київського нацуніверситету ім. Т. Шевченка працював директором школи і вчителем історії на Тернопільщині. Після 3-ох років учителювання вступив до аспірантури в Інституті філософії ім. Г.Сковороди. Понад 60 років залишався співробітником інституту, а 2001-го став його директором.
Він ніколи не залишався осторонь політичних подій в Україні. Навіть у 83 роки був активним учасником Революції Гідності. У 2012-ому, в період президентства Януковича, Мирослав Попович був серед засновників ініціативної групи “Перше грудня”, куди також увійшли визначні інтелектуали В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Семен Глузман, Володимир Горбулін, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський. Ці люди намагалися спонукати до діалогу владу і громадськість, але їхні ідеалістичні цілі не дали значних результатів.
Мирослав Попович – особистість, яка постала всупереч тоталітарній радянській системі. Він нагадував доброго мудреця з дитячою усмішкою. В його доробку праці з культурології, логіки, української історії та філософії. Серед найвідоміших праць Мирослава Поповича – “Червоне століття”, де змальовано історію комунізму на українських землях, “Нариси історії культури України” – різнобарвна енциклопедія того, ким ми були і ким є, “Бути людиною”, де він розмірковує над різницею між добром і злом, правдою і брехнею, прекрасним і потворним. Важливо, аби кожен свідомий українець занурився у читання цих книг.
Глибокі ідеї Мирослава Поповича насичені мудрістю і повагою до людини. “Львівська Пошта” вибрала цікаві цитати з інтерв’ю і праць видатного філософа.
“Я їхав Швейцарією з приятелькою з Росії і ми любувалися красотами Альп, аж раптом вона мені каже: “А Крым мы вам не отдадим”. Ось це “ми”, розумієте? Від українців дуже рідко почуєте “ми”, а ще рідше – “ми, українці”. А хто такий, власне кажучи, українець? Чому слово “українець” не асоціюється з Донбасом? За цим стоїть глобальна проблема модернізації поняття “Україна” і відчуття “бути українцем”. Це поняття не повинно бути чисто етнографічним”.
“Кожну годину ми стикаємося з нерозв’язаними проблемами, що загрожують розвалом держави. Намагаючись придушити зло, ми породжуємо нове зло. На наших очах відбувається саморуйнування держави. Ця теза доречна сьогодні, була доречною місяць тому і, на жаль, імовірно, буде доречною місяць згодом. Головна причина навислої над Україною загрози – брак довіри до національної консолідації. Важливо, щоб кожен сформував свою позицію і не ховався за спини колег”.
“Те, що ми переживаємо сьогодні, – досить примітивний тип суспільства. Наше суспільство знає тільки чорно-білі кольори, воно не вміє розв’язувати питання. Не “рєшать вопроси”, а розв’язувати проблеми. В тій же Польщі суспільство – це сила, яка забороняє робити їхній владі дещо з того, що їй дуже хочеться. Я – оптиміст за натурою. Коли б мені 25 років тому сказали, що буде самостійна Україна – не повірив би ніколи. Хоча я на це працював, але все одно не думав, що буде так, як бувало в наших мріях. Тому давайте робити діло. Я так бачу, що в нас це виходить”.
“Не буває братніх народів! Любов і дружба – це почуття, які характеризують індивідів. Не можна сказати, що Україна любить Росію, чи Росія ненавидить Україну”.
“Донбас буде нормальною областю всередині України. Є речі, від яких відступати не можна. Перше – це незалежність. Ми не можемо її втратити, не маємо на це жодного права. Друге – це демократія. І ми поки що – на відміну від інших країн – тримаємо планку свободи. Це те, чого немає в Росії, тому нормальні росіяни заздрять нам. Щоправда, цих нормальних мало… Третє – наші матеріальні умови. Так, як ми сьогодні живемо, вимагає кардинальних рішень. Із Кримом гірше, тому що в Криму, справді, населення російське”.
“Нам зараз, насамперед, треба встояти проти Росії. Цьому має бути підпорядковане все, але без диктатури. Встояти Україна зможе тоді, коли буде модернізована. Ми поки що маємо таку ситуацію в країні, як і в Ізраїлі. Тобто щодня є смертна загроза – як не війна, то щось інше. В нас сьогодні дуже хитка держава, але це ще нічого не говорить про результат сьогоднішньої боротьби. Якщо ми вийдемо на якусь рівновагу з Росією (бо розбити Росію неможливо), то втримаємо всю світову рівновагу”.
“Я думаю, насправді людина не є зла і не є добра. Але вона може бути доброю, або злою. Коли кішка грає з мишкою – зла вона чи ні? Вона така, якою її створила природа, – безвідповідальна. А людина – це тварина, яка може відповідати за свої дії. Поки людина жива, ми не можемо про неї нічого сказати, бо сьогодні вона зробила один вчинок, а завтра – зовсім інший і перекреслила все, що було раніше. Але людина – це не те, що вона зробила. Добре з цього приводу сказав Шолом-Алейхем: “людина – це те, чим вона може бути”. Оскільки є можливість бути іншим – людина відповідає за своє життя і вчинки”.
“Порошенко сказав, що українська національна ідея – це інтеграція в Європу. Розумне формулювання. Ми справді зосередилися на прагненні жити, як люди. Питання навіть не про те, для чого жити. Питання в тому, для чого вмирати”.
“Коли люди їдуть під кулі, маючи за душею тільки шкарпетки для бійців АТО, мене це вражає! Це великий запас людської доброти, вічної самовідданості й готовності прийти на допомогу ближньому”.
“Майдан – це факт переступання, який завжди робитиме нашу психіку здатною подолати мертвотну атмосферу безмежної влади. Історія залишила українцям прагнення до свободи. Це вилилося у психологію козацтва, що змогла протриматися абсолютно несподівано, вижити в російських трущобних умовах аж до наших днів”.
“Нам властиві свободолюбство й анархізм, які історично склалися в Україні, і мучать нас із часів Запорізької Січі. Але з іншого боку – це безстрашна, безоглядна відвага й готовність принести себе в жертву, яка немислима в інших індивідуалістичних суспільствах”.
“Кожен повинен виконувати свою роботу, бути чутливим до великих подій, відчувати велич і небезпеку моменту. Як за маленькими вчинками волонтерів стоїть гуманізм, так і за нашими справами ховається щось велике”.
Джерела: Українська правда, Новое время,
glavcom.ua, iamir.info, open.kmbs.uа

Рефат Чубаров, голова Меджлісу кримськотатарського народу: “Мирослав Попович був одним із перших українських інтелектуалів, з яким я познайомився на початку 90-их років. Згодом я усвідомив, що в Україні людей такого енциклопедичного рівня лише одиниці. При цьому він безмежно коректний до кожного свого співрозмовника, з постійно сяючими очима, що випромінювали добро”.

Ірина Бекешкіна, директор Фонду “Демократичні ініціативи” ім. І. Кучеріва: “Перша думка, коли я дізналася про смерть Мирослава Поповича – у небуття пішов цілий світ. Його важко коротко охарактеризувати – він був надто різнобарвною, багатогранною, яскравою особистістю, із розмаїттям інтересів, захоплень, людських контактів, сфер діяльності. Мирослав Попович органічно поєднував глибину і ґрунтовність думок з активною соціальною позицією. Завжди принципово й чесно, не намагаючись комусь сподобатися, реагував на складні проблеми українського суспільства. При всіх своїх заслугах був абсолютно позбавлений забронзовілості і надзвичайно скромною людиною”.

Юрій Щербак, письменник, публіцист, дипломат: “Це неймовірна втрата для України, тому що таких людей можна перерахувати на пальцях однієї чи максимум двох рук. Людей, які би відзначалися глибиною думок, розумінням ситуації, громадянською совістю, яка б не дозволяла брехати, бути лицеміром, не казати правду лише тоді, коли вона є очевидною. Мирослав Попович – людина унікального таланту – мудра, добра, справедлива. Він прекрасно розумів недоліки і помилки керівництва України, а з іншого – усвідомлював, що трансформація країни не може бути створена однією людиною. Мирослав Попович міг донести складну правду толерантно, ніколи не роздуваючи ненависті, тому що в основі його діяльності було добро”.

Віталій Портников, журналіст: “Мирослав Попович із перших днів нашого знайомства був для мене людиною, у якої я вчився мислити. Людиною, якій не відмовляли оптимізм і віра в майбутнє навіть у найтяжчі моменти нашої недавньої історії. Якщо подивитися з дистанції на життя цієї світлої особистості, можна побачити, що ми були сучасниками справжнього європейського гуманіста. Це велика відповідальність, яка означає не зрадити надій і мрій таких людей”.

Сергій Йосипенко, доктор філософських наук, завідувач відділу історії філософії України Iнституту філософії ім. Г. Сковороди: “Я знаю Мирослава Поповича як людину дуже ввічливу і доброзичливу. Він був прикладом правильних звичаїв у науковому середовищі, людиною, котра задавала тон нашому суспільству. Саме такими і мають бути моральні авторитети. Попри свою високу посаду, він завжди на рівних розмовляв з іншими. Кожен знав, що може зайти в його кабінет і бути уважно вислуханим”.

Лариса Волошина, журналіст: “Мирослав Попович мислив душею, тому що не міг по-іншому. Він був відкритий і світлий. Треба бути дуже сильною людиною, щоб засівати в переорану колоніальним минулим землю зерна своєї душі. Мирослав Попович був Людиною. Його людське волало до людини в кожному з нас. Бути людьми він заповідав усім нам, показавши на своєму прикладі, що це під силу кожному”.
Джерела: “День”, “Український
інтерес”, Facebook.

Мирослав Маринович, правозахисник, віце-ректор Українського Католицького Університету:
– Мирослав Попович – людинолюб, котрий завжди сіяв довкола себе злагоду і любов. Він відіграв неоціненну роль, коли Україна тільки виробляла власну модель національного життя, коли люди жили тоталітарним уявленням, що тверда рука може все вирішити, а ворожнеча є природньою формою вирішення стосунків. Пан Мирослав вносив мир у людське життя, беручи активну участь у дискусіях, в яких вирішувалися справи порозуміння між етносами та релігіями. Я безмежно вдячний йому за ці зусилля. Звичайно, Мирослав Попович не вирішив і не міг вирішити всіх питань – він передав естафету новим поколінням.
Євген Магда, політолог, виконавчий директор Центру суспільних відносин:
– Мирослав Попович – справді визнаний моральний авторитет із вагомим значенням для українського суспільства. Він не поспішав у своїх діях і оцінках, що досі актуальні. Це людина мудрості, якої нам не вистачатиме, як не вистачає мудрості Любомира Гузара і Богдана Гаврилишина. Вони прожили тривале життя гідних людей і стали прикладом для сучасників. На жаль, однією з наших проблем є те, що ми повертаємося до питання моральних авторитетів, коли їх втрачаємо. На мою думку, їхня кількість і вплив збільшуватимуться в процесі дорослішання українського суспільства.
Анатолій Дністровий, письменник:
– Мирослав Попович усвідомлював якісну трансформацію нашої країни, яку не завжди готові бачити сучасники, пригнічені днем теперішнім, його негараздами. Він усупереч незгодам транслював позитивні смисли. Як свідок кількох різних і несумісних за своїми цінностями епох – радянської, пострадянської і теперішньої (чи якоїсь знову – перехідної) доби – Мирослав Володимирович мав можливість бачити загальну логіку поступової і важкої перемоги та звершення України, а не деградації та поразки, бачити траєкторію впертої, хоч і не безпроблемної, реалізації нашого суспільства. Таку позицію називають оптимістичною, бо вона надихає тих, у кого опустилися руки чи з’явилося розчарування. Своєю працею, письмом, викладанням і громадською позицією він завжди підкреслював незворотність оптимістичного шляху розвитку подій для нашої культури та країни.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7656 / 4.5MB / SQL:{query_count}