“Обороною війну ще ніхто не виграв”

Євген Скляренко, полковник запасу, уродженець Маріуполя, викладач факультету журналістики Франкового вишу, – про те, як сьогодні живуть мешканці прифронтових територій та як війна змінила їхнє життя

фото: Олег Огородник (2)
Чотири року тому війна увірвалась в його рідне місто, назавжди перевернувши життя місцевих мешканців. Спокій і шум Азовського моря від 2014-го постійно порушують звуки обстрілів, які ведуть неподалік Маріуполя. Люди змушені постійно жити в страху, засинаючи з думками про те, що перша лінія фронту за якийсь десяток кілометрів від їхніх домівок.
Від жвавого та промислово розвиненого міста, на думку гостя “Львівської Пошти” Євгена Скляренка, полковника запасу України, в минулому головного редактора газети “Армія України” та викладача кафедри теорії і практики журналістики ЛНУ ім. І. Франка, не залишилось сліду.
Наш співрозмовник народився і виріс у Маріу­полі, згодом здобував військову освіту в Харкові, а тоді переїхав у Броди, на Львівщину. Так Євген Скляренко вже близько півстоліття живе і працює на Західній Україні. Однак регулярно, не зважаючи на бойові дії на сході, навідується в гості до сестри у рідний Маріуполь. За роки війни йому вдавалося неодноразово на власні очі бачити, як та в яких умовах насправді воюють наші хлопці.
Євген Скляренко говорить українською і запевняє, що любов до цієї мови прищепила йому шкільна вчителька. А от друзі нашого співрозмовника пригадують, що ще за часів СРСР були приємно вражені тим, що полковник Скляренко розмовляв виключно українською. Сам Євген Скляренко каже, що насправді поблизу Маріуполя є чимало місць, де жителі україномовні.
“Пищевик, Павлополь, Красноармійськ – тут розмовляють тільки українською. Я ж люблю цю мову ще зі шкільних років, регулярно їздив на олімпіади і за гарні заслуги у навчанні навіть у десятому класі мав можливість особисто познайомитись із відомим письменником Михайлом Шолоховим. Пригадую, при зустрічі він був одягнений у вишиванку. Запитував нас, гостей, звідки ми. Кажемо, що зі Жданова (назва Маріуполя з 1948-1989 рр. – “Львівська Пошта”). А він каже, що свого часу Жданов урятував йому життя. У 1938-ому чи 1939-ому викликали його в Москву. Він купив квиток з Ростова у  Росію. Аж раптом  телефонує йому американський письменник і журналіст Ернест Хемінгуей і каже, щоб Шолохов не їхав через Ростов до Москви, бо там його арештують. Тому він і поїхав через Жданов і таким чином зберіг собі життя”, – пригадує Євген Скляренко.
Про те, чим сьогодні живе місто, яке майже століття тому врятувало життя лауреатові Нобелівської премії, “Львівській Пошті” розповідає Євген Скляренко.

Про сумні будні прифронтового міста

– Скажіть, будь ласка, як змінився Маріуполь від початку війни?
– Коли я вперше від початку війни приїхав до сестри, то дуже важко звикав до звуків стрілянини, що лунала із сусідніх територій –  Широкиного, Талаківки тощо. Від Маріуполя до Широкиного близько 20 кілометрів, до Талаківки – 12. Все дуже добре чути. Особливо гатять після 18.00, тому що в цей час закінчує роботу ОБСЄ. Зараз я вже звик, а в 2014-ому, пригадую, дивувався, що це так бомбить на вулиці, здригався від кожного звуку.
З кожним роком ведення бойових дій Маріуполь занепадає… Сумно про це говорити, але так воно є насправді. Раніше в місті проживало півмільйона осіб, сьогодні – близько 700 тисяч. Через підвищений попит суттєво зросли ціни на продукти першої необхідності. Однак вартість товарів у маріупольських крамницях все одно нижча, аніж на окупованих територіях. Тому жителі із захоплених сусідніх населених пунктів приїздять до Маріуполя, міняють рублі на гривні і закуповують продукти на півмісяця.
– Чи багато місцевих жителів після початку війни виїхало з Маріуполя?
– Переїхали в інші міста переважно ті, кому війна не залишила вибору. Мій добрий знайомий, однокласник після початку бойових дій разом із сім’єю, наприклад, переїхав до Львова. Раніше він жив у Маріуполі, в мікрорайоні Україна, на десятому поверсі багатоповерхівки. Його будинок постійно страждав від обстрілів: у квартирі все гриміло, падало. Внуки з переляку починали кричати, плакати, ховатись. Тому він разом із сім’єю вирішив шукати щастя на мирних територіях. Однак квартиру свою в Маріуполі так і не зміг продати, бо ніхто не хотів купувати. Уявіть собі, трикімнатну квартиру в Маріуполі неможливо продати навіть за 1000 доларів – нема покупців! Здати в оренду також нікому. Тому зараз за цим помешканням наглядає сестра мого приятеля, яка залишилась у Маріуполі. А він із сім’єю обживається в місті Лева.
– Які загалом переважають настрої у місцевих жителів – проукраїнські чи все-таки проросійські?
– На початках настрій був “за Росію”. А вже після окупації Донецька, Луганська місцеві змінили свої погляди, бо окупанти почали масово обкрадати людей, мордувати, ґвалтували жінок та дітей.  І тоді люди подумали: та нащо нам та Росія?! І вже у 2016 році погляди за Україну і Росію розділилися 50 на 50. А вже в минулому, 2017-ому, більшість і чути нічого не хотіла про країну-агресора. Вочевидь, люди нарешті зрозуміли, хто є хто. Хоча, скажу, є й такі, що отримують пенсію і від України, і від Росії, живучи на два фронти.

фото: Діана Кормухіна (4)

“Війна забрала в людей хліб”

– Як сьогодні живеться тим, що все-таки залишились у прифронтовому місті?
– Люди, які живуть у бік Новоазовська, перестали взагалі що-небудь садити на городах. Не лише тому, що не мають певності в завтрашньому дні, а й тому, що тепер по всіх городах і полях розкидані боєприпаси, які регулярно дають про себе знати. Були випадки, коли місцеві підривались, обробляючи город. Небезпечно і страшно… Тому тепер всі ці всі поля, дачі стоять пусткою. Війна забрала в людей хліб… Навіть після закінчення бойових дій на сході невідомо, скільки ще знадобиться часу, щоб усе це очистити від мін. Адже до сих пір чи не щотижня по всій Україні знаходимо згадки про Першу і Другу світові війни.
– А як із працевлаштуванням? Люди мають роботу?
– Із цим також не дуже весело. Маріуполь – промислове місто, але зараз всі три потужні місцеві заводи – Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча, Металургійний комбінат “Азовсталь” і “Тяжмаш” належать Ринату Ахметову. За минулого керівництва на заводі Ілліча, до прикладу, працювало 80 тисяч робітників, а сьогодні, при Ахметові, лише 30 тисяч... Постійно скорочують кадри, зменшили зарплату: начальник цеху раніше отримував 80 тисяч гривень, зараз 25-30 тисяч. Раніше для робітників заводу було безкоштовне харчування, а пенсіонери, які давно не працювали на заводі, отримували соціальну допомогу від начальства чи не на кожне свято. У крамницях від “Ілліча” були набагато дешевші продукти. Колись працівник цього заводу гордо заходив у автомобільний шоурум, сповіщав про місце праці, і йому одразу погоджували на всіх вигідних умовах придбання автівки. Сьогодні таких автомобільних салонів у місті близько немає. Раніше в Маріуполі були дитячі санаторії, табори, бо тут море мілке і цілком пристосоване для безпечного відпочинку дітей. Утім Ахметов позакривав і продав всі дитячі табори від “Ілліча”.
– Як гадаєте, для чого це робиться?
– Місцеві мають таку думку, що сьогодні власник заводів робить усе можливе, аби витиснути з цих промислових гігантів останні соки і довести їх до банкрутства. За останні роки Ахметов не вклав у розвиток заводів жодної копійки! Навіть не хоче платити за очистку повітря в Маріуполі від газів. Запах там нині дуже неприємний, місцеві жителі постійно нарікають на сморід.

Непростий шлях на передову

– Гостюючи у сестри, ви бували на передовій?
– Так, мав такий досвід. Однак їхав на першу лінію фронту не як військовий, не як журналіст, а як пересічний громадянин, волонтер. Бо для того, щоб виробити журналістську перепустку на передову, потрібно докласти чимало зусиль. Спочатку треба писати, з якою метою хочеш їхати на фронт, пізніше тебе скерують на Київщину на навчання. І вже залежно від того, як ти себе там проявиш, як засвоїш здобуті знання, тебе відправлять на війну. Видадуть зелену або червону картку. Зелена дозволяє перебувати на другій лінії фронту, червона – на першій. Та все це, повторюю, дуже довга процедура.
Знаючи всі ці нюанси, я на пораду однокласників потрапив до наших бійців тільки з паспортом. Друзі регулярно возять на передову хлопцям допомогу – мінеральну воду, цигарки, домашню випічку, пельмені, які ліплять їхні дружини. Я поїхав із ними, і мене пропустили, бо в моєму паспорті зазначений Маріуполь як місто народження.
– Чи бували випадки, коли вас не пропускали через блокпости?
– Так, нас зупиняли в тих випадках, коли на фронті велися активні перестрілки. Тоді ми залишали всі продукти на блокпостах, і хлопці пізніше їх забирали. А якщо було більш-менш тихо, не стріляли, то ми їхали вже безпосередньо на місця боїв.
До речі, підтримують хлопців і львівські волонтери. Хотів якось у Маріуполі купити мінеральну воду “Плосківська”, та не знайшов її на полицях місцевих крамниць. Їдучи на передову, побачив у волонтерів цілі ящики з цією водою – їх везли нашим бійцям. Запитую, де купили. А мені кажуть, що вода приїхала з Львівщини, зі Стрия. Як з’ясувалося, стрийська громадська організація таким чином підтримує бойовий дух наших вояків.

Про реалії фронту та роздуми бійців про кінець війни

– Як прийняли вас наші бійці?
– Хлопці свої, більшість із них місцеві, тому знайомі з моїми однокласниками-волонтерами. Спільну мову ми знайшли. Скажу, що там, на першій лінії, стоять справжні патріоти. Спека близько 50 градусів, дихати нема чим, а тут ще й постійно треба оборону тримати. Уявіть собі, як там нашим хлопцям…
Поспілкувався з одним чоловіком, який воює ще з 2014-го. У нього нікого нема, спішити йому нікуди… Каже: “А до кого мені повертатись, мене ніхто не чекає – ні батьки, ні дружина, ні діти?”. Тому й воює. Запитую в нього, чи бувають у них журналісти. Відповідає, що час до часу приїжджають, знімають телевізійні сюжети… Питаю, чи подобається їм те, як пишуть, як працюють журналісти. Каже, що ніби непогано. Тоді ж питаю, а як би він відреагував, якби медіа подали неправдиву інформацію про будні бійців. Адже, перебуваючи там, я як військовий розумів, що хлопці насправді в далеко не найкращих умовах воюють, не всім потрібним забезпечені. Все це суперечить тому, що ми часто чуємо від президента чи інших високих чинів, котрі в один голос запевняють, що вояки мають усе необхідне.
От тому й питаю цього бійця, а що якби ви розповіли журналістам про свої проблеми, а вони  після почутого від вас поїхали до Маріуполя до вашого начальства, аби дізнатись, що воно про це думає. Керівництво, своєю чергою, могло б прибрехати, що це все неправда, що нема на що бійцям нарікати – все є і навіть більше. І журналісти написали б те, у чому їх переконало військове начальство. Цей боєць мені відповідає: “Розстріляв би”. А мораль цього насправді така: довіряти треба словам тих, які десь там у холодних окопах в спеку і морози тримають наше з вами небо. Їм нічого приховувати. Їм нема змісту щось вигадувати. Їм нема сенсу щось замовчувати. Вони знайомі з війною особисто.
– Оборону Маріуполя тримають переважно місцеві. Чи багато приїжджих?
– Місто з боку Ростова охороняє 56-та окрема механізована бригада, що дислокується в Маріуполі. Поблизу Широкиного стоїть полк морської піхоти. А полк Національної гвардії “Азов” – у минулому батальйон “Азов” – стоїть у Гурзуфі. До речі, цей “Азов” і звільняв Маріуполь у червні 2015-го.
– А окрім сестри, ще залишились рідні в Маріуполі?
– У Талаківці живе мій дядько, батьків брат. Коли я був у сестри торік, то їздив до нього в гості. У дядька взагалі війна під вікнами – з хати видно танки, артилерію, а за якихось метрів триста від помешкання ведуться постійні обстріли – або наші стріляють, або по наших позиціях гатять. Дядько каже, що йому вже набридло вставляти шибки, які постійно вилітають через ту стрілянину. Тепер він вікна просто плівкою затягнув та й усе. Дядько Валентин обробляє город, тому постійно намагається пригощати хлопців городиною – помідорами, огірками. Дружина його передає для бійців домашню випічку, вареники, пельмені. Те, чим допомагають бійцям місцеві, Міністерство оборони і близько не може дати. Свіжа домашня їжа в сотні разів краща, смачніша, аніж сухі пайки від держави. Хлопці чекають на ці гостинці і щоразу просять привезти їм чогось смачненького.
Коли я гостював у дядька, він мені запропонував піти до хлопців з гостинцями. Каже, перейдемо річку Кальміус, води там – по пояс. Так ми й перебрели через неї. Дядька знають, то до нього питань не було, а я тримав паспорт в руках – так мене й пропустили на першу лінію. Хлопці молодці, не дивлячись на страшенну спеку, тримаються. Бракує їм лише спорядження. І це при тому, що в Маріуполі простоює “Тяжмаш”, який колись випускав танкову продукцію – башти, котки, озброєння. Раніше діяло кілька цехів, які працювали на оборонну промисловість. А сьогодні війна за кілька кілометрів від міста, а ніхто й не думає відновлювати виробництво. Хоча насправді все необхідне обладнання є на місці.
Пригадалось, як одного разу в Авдіївці військовий журналіст запитав бійця старшого віку: “Коли закінчиться війна?”. Він каже: “Скоро”. Тоді журналіст питає: “А ми переможемо?”. – “Ні, бо боєприпаси закінчаться”, – відповідає той.
Тобто сьогодні ми маємо патріотів, які готові до останнього відстоювати території, маємо волонтерів, які регулярно допомагають армії, але не маємо найголовнішого – ресурсів і політичного бажання перемогти у війні. Обороною війну ще ніхто не виграв. Тільки наступом можемо здобути перемогу.
Розмовляла
Олена Петришин


Війна на власні очі

Влітку 2017-го журналіст “Львівської Пошти” особисто побувала в Маріуполі. Під час прогулянки містом особливу увагу привертали українські прапори, що майоріли ледь не на кожному будинку; паркани, розфарбовані жовто-блакитними кольорами, і плакати з гордими написами: “Маріуполь – це Україна!”.
За роки неоголошеної агресії Росії Маріуполь пережив багато. Ще на початку війни місто постраждало від прихильників “русского міра”. Саме вони захопили місто 13 квітня 2014-го. Під гарячу руку бойовиків потрапили приміщення міськради та Головного управління внутрішніх справ у Маріуполі.
“Будівля міськради згоріла, зараз її планують реконструювати. Було страшно: містом ходили озброєні бойовики, зводили барикади. Тоді Маріуполь пережив один із найважчих періодів у своїй історії”, – розповідав працівник Маріупольського краєзнавчого музею Олександр Горе.
“Також постраждала будівля поліції. Її захопили 9 травня 2014-го. Наступного дня в місті не було нікого – ні жителів, ні правоохоронців. Довго місцеві не могли зрозуміти, що відбувається: постійна стрілянина, смерті… Лише за тиждень люди оговталися і почали виходити на вулиці. 13 червня 2014-го місто звільнили від сепаратистів”, – вів далі Олександр Горе.
Містяни бачили обстріляні будівлі, барикади, пожежі, зброю, смерть. Утім, мабуть, одним із найтрагічніших днів Маріуполя стало 24 січня 2015-го. Саме тоді обстріляли мікрорайон Східний, забудований багатоповерхівками.
“У суботу в 9-ій ранку мікрорайон обстріляли. Обстріл тривав лише чотири хвилини, хоча при цьому загинула 31 людина та було понад 130 поранених. Також постраждали 374 будівлі, у тому числі житлові, магазини, два дитячі садочки і три школи. Згоріло 62 автомобілі. Богу дякувати, що це було в суботу – у садочках і школах не було дітей. То був шок!” – сказав голова Лівобережної райадміністрації Маріуполя Віктор Очеретін.
“Коли обстрілювали наш мікрорайон Східний, було дуже страшно, загинуло багато знайомих. Деякий час ми жили в підвалі, та згодом повернулися до нормального життя. Звісно, досі страшно, бо стріляють без кінця. Та куди переїдеш, за які гроші? Тут тримають робота, дім, рідні. Багато людей виїжджають, та з часом повертаються, бо гроші закінчуються. Ми живемо на околиці, тож бачимо, як стріляють. Із часом людина до всього звикає, от і ми звикли, що вночі гатять, а з балкона щодня бачимо війну”, – розповідала “Львівській Пошті” жителька мікрорайону Східний у Маріуполі Оксана.
Також у багатьох містян залишилися родичі на тому боці лінії фронту, до яких потрібно якось навідуватися.
“Щоби потрапити на окуповану територію до родичів, треба оформити пропуск. Згодом наші бійці та бойовики “ДНР” перевірять вас за базами даних, і якщо все добре, то пропустять. Колись до родичів доїжджали за годину, тепер можна цілий день їхати. Доріг немає. Страшно”, – розповідав житель Маріуполя Роман.
“Маріуполь – багатонаціональне, багатокультурне і багатогранне місто. Але це ніколи не ставало на заваді містянам жити в мирі та гармонії. Однак у 2014 році було багато маніпуляцій. Поняття України та тих, що нею керують, злили в одне. Тоді я сказав: як можна не любити нашу країну від заходу до сходу, від півночі до півдня? Це наша рідна земля, чому ми маємо руйнувати її?! Багато українців зі Східної України намагалися тоді знайти щастя в Росії. Минуло небагато часу, і люди почали повертатися та в сльозах просити, щоб їх відновили на роботі. В студентські роки я теж мріяв поїхати у Росію, щоб заробити величезні гроші. Відправив документи, довго чекав. Тоді й зрозумів, що там ми, українці, нікому не потрібні! Тим паче у нас є своя країна, яку потрібно розвивати. Тож хто прагне в Росію: беріть валізи і вперед! Хочу, щоб вся Україна розуміла: Маріуполь – мирне місто. Ми розвиваємось та готові ділитися своїми досягненнями”, – зазначив торік медіа Вадим Бойченко, міський голова Маріуполя.
Докладніше про візит на Донеччину можна прочитати у “Львівській Пошті” в матеріалах “Ми довго не могли зрозуміти, що відбувається: постійна стрілянина, смерті…” (№56 (1966) за 20 липня 2017 р.) і  “Сляби, руїни синагоги та морські ворота Донбасу” (№58 (1968) за 27 липня 2017 р.).

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8233 / 4.56MB / SQL:{query_count}