Україна і “варяги”

Жоден іноземний фахівець не допоможе українським реформам поки в країні процвітає корупція та кланова система управління

фото: АР
Великі надії були покладені на прихід іноземців в українську владу. Нові для нас обличчя, з історіями успіху в своїх країнах. Але й з іншим менталітетом, нерозумінням українських політичних реалій, специфіки нашої економіки. Останнє можна було подавати як і несприйняття старих “чорних схем”, що, звичайно, повинно було стати величезним плюсом. Але навіть після Революції Гідності українська політична система “з’їдала” такі запрошені кадри.

Проект “Варяги”

Те, як легко можна перетворити ідею “реформаторського десанту” з-за кордону на фарс, яскраво продемонстрував другий уряд Яценюка, сформований у грудні 2014-го. Вперше на посади міністрів були запрошенні іноземні громадяни, яким Президент Петро Порошенко спеціально для роботи в уряді надав громадянство України. (Перед цим була законодавча ініціатива від нардепів із фракції БПП дозволити іноземцям без українських паспортів працювати в нас міністрами та їх заступниками, але від такої ідеї влада зрештою відмовилася).
Міністром економічного розвитку і торгівлі став литовець Айварас Абромавичус, міністром фінансів – американка українського походження Наталія Яресько, міністром охорони здоров’я – грузин Олександр Квіташвілі.
На певний період у нас узагалі сформувалась ціла грузинська “політична діаспора” з українськими паспортами. Для роботи в структурі Міністерства юстиції запросили Джабу Ебаноїдзе, Гію Гецадзе, Георгія Циклаурі та Хатію Шелію. Першим заступником міністра внутрішніх справ Арсена Авакова стала Ека Згуладзе.
Зрештою головою новоствореної Національної поліції у 2015-ому стала Хатія Деканоїдзе. До речі, саме Згуладзе та Деканоїдзе наші експерти згадують, коли зараз говорять успіхи запрошених реформаторів. Так, до реформи поліції все ще багато запитань, але власне запуск Нацполіції був дуже важливим.
Заступником Генерального прокурора Україна був Давід Саквалерідзе, а екс-президент Грузії Михеїл Саакашвілі, як ми пам’ятаємо, очолював Одеську облдержадміністрацію, а також певний час розглядався навіть ледь не головним кандидатом на заміну Арсенія Яценюка на посаді прем’єр-міністра (ще одним кандидатом, що так і не став главою уряду була Наталія Яресько).
Загалом більшість  із так званих “варягів”, які були запрошені у 2014-2015 роках зрештою зі скандалом пішли з керівних посад. Були заяви про тиск на них, звинувачення в корупції серед влади, яка їх запрошувала. І такі заяви лунали не лише від “грузинської команди”, до прикладу, той же Айварас Абромавичус звинувачував оточення Президента Порошенка (йшлося про одного з найближчих друзів гаранта, першого заступника фракції БПП Ігоря Кононенка) в корупційних махінаціях і блокуванні системних стратегічних реформ.
Більшість  із так званих “варягів”, які були запрошені у 2014-2015 роках зрештою зі скандалом пішли з керівних посад
Не будемо повторювати історії усіх, але для прикладу зазначимо, що Хатія Деканоїдзе відновила грузинське громадянство. Айварас Абромавичус не так давно у ЗМІ розповідав, що зберіг українське. Михеїл Саакашвілі (разом із Давідом Саквалерідзе заснували свою партію в Україні і стали опозиціонерами до влади), який критикував всіх і вся, із друга Петра Порошенка перетворився на ворога і зараз взагалі став апатридом, особою без громадянство. В цій історії, незалежно від ставлення до сторін, український гарант продемонстрував, що може гратись із питанням громадянства: було потрібно надав – тепер захотів і забрав…
Із “грузинської команди” зараз продовжують працювати на посадах в Україні хіба що Гія Гецадзе заступником міністра юстиції, а також Гізо Углава першим заступником директора Національного антикорупційного бюро. Та тут треба зазначити, ще весною в інформпросторі були повідомлення про те, що наша Генпрокуратура проводила розслідування щодо Углави, якого запідозрила в ухиленні від сплати податків і приховуванні громадянства Грузії.
Якщо говорити про нинішній уряд Володимира Гройсмана і власне посади міністрів, то лише т. в. о. міністра охорони здоров’я працює американка українського походження Уляна Супрун. Вона разом із чоловіком отримала українське громадянство у липні 2015-го.
Нинішній уряд, сформований весною минулого року, загалом у питанні іноземних фахівців пішов за трохи іншою тенденцією, не завжди пов’язаною зі зміною громадянства. Йдеться про запрошення польських топ-менеджерів. Так, нещодавно президентом державної компанії “Укртрансгаз” став поляк Павел Юзеф Станчак. Керівником Укравтодору є Славомир Новак (він прийняв українське громадянство у 2016-ому). І тільки цього тижня уряд звільнив польського керівника “Укрзалізниці” Войцеха Балчуна, з яким понад рік сварився міністр інфраструктури Володимир Омелян.
Тенденція також така, що в інформпросторі багато спекуляцій на тему зарплат таких фахівцям з-за кордону. До прикладу, нардеп Віталій Купрій оприлюднював копію контракту з Войцехом Балчуном і зарплата останнього начебто становила 462 тисячі гривень на місяць. Цього тижня з’явилась інформація про те, що Славомир Новак у січні-лютому отримав 900% надбавки до своєї зарплати. При цьому точна сума його зарплатні офіційно не називається. Але загалом в уряді дають чітко зрозуміти, що зарплати таких керівників дійсно в рази більші, аніж були в керівників-українців. А от результати роботи “варягів” експерти оцінюють неоднозначно. Все це разом створює ще більший негатив в суспільстві у питанні ставлення до іноземців на керівних посадах. Зауважимо, що в цьому тексті ми згадали далеко не всіх іноземців, які працювали чи ще продовжують працювати в Україні.

фото: UkrPress.info

System Error

Зрозуміло, чому наші громадяни щоразу критичніше ставляться до ідеї освіжити діяльність української влади запрошеними з-за кордону реформаторами. Мовляв, вони не виправдали наданого їм кредиту довіри, не впоралися зі своїми завданнями.
Та можна довго сперечатися про професійність іноземців на керівних державних посадах, наявність або відсутність у них політичної волі, але справа не в їхніх попередніх досягненнях, досвідченості чи компетентності. Визначальною тут є корумпована вітчизняна системи управління. Фактично вона, як іржа залізо, поступово “їсть” закордонних фахівців.
Такі легіонери стали яскравою обгорткою для цукерки під назвою “нова європейська Україна”, яку мали б з апетитом з’їсти наші міжнародні партнери. Проте, на жаль, ця цукерочка абсолютно несмачна, і жодна обгортка не приховає її вмісту. Перш ніж реалізувати власний досвід, іноземцям потрібно адаптуватися до нових умов. Але як це зробити в країні, де правила незрозумілі або й узагалі часто грають без правил, і до того ж тобі нахабно перекривають кисень?
У наших реаліях міністри не є незалежними гравцями. У нас досі на найвищих владних щаблях працює принцип “лихих 90-их”: не дати, віджати, “кришувати”. На ниточках вправних ляльководів перебувають й іноземні керівники державних підприємств. Кожна влада займається перерозподілом контролю за величезними фінансовими потоками. Яскравий приклад можна навести із “Укрзалізницею”.
Славомир Новак у січні-лютому отримав 900% надбавки до своєї зарплати. При цьому точна сума його зарплатні офіційно не називається
“Я не чую від “експертів” прізвищ легенд УЗ – двох братів, один з яких “править” в УЗ, інший – править Комітетом транспорту в ВРУ. Я не чую від експертів прізвищ тих людей, які роками (!) користуються спеціальними тарифами для перевезення вантажів. Я не чую прізвища тих людей, які роками (!) використовують рухомий склад УЗ по всьому світу майже безкоштовно. Нічого цього я не чую від “експертів”, які твердять – у всьому винен Балчун! В чому ж винен Войцех? УЗ не дарма називають “держава в державі”. І в цій “державі” переплетені інтереси різних груп. Груп дуже-дуже впливових і дуже-дуже заможних. Для того, щоб щось змінювати в цьому спруті, реально можна діяти двома шляхами. Шлях перший: складати союз з однією групою впливу, намагаючись знищити іншу групу. Шлях другий: воювати одному проти всіх. Для цього треба мати реально “залізні яйця” і проводити публічну політику. Людина, яка обере другий шлях, має розуміти: вона реально ризикує життям, позбавляючи ділків мільярдних статків.
Войцех Балчун не захотів іти першим шляхом. Але, на жаль, він не виявився готовим піти другим шляхом. Після цього, деякі люди зроблять висновок: Балчуна зняла мафія, бо він заважав красти. Мені, як оптимісту, більше подобається інша версія: Балчун пішов, аби на його місце прийшла людина “з залізними яйцями”!”, – пише на своїй сторінці у Facebook заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Георгій Тука.
Та така людина потрібна не одна, і невідомо, скільки ще нам доведеться чекати. Зауважимо, що в Україні не сприймається не тільки керівництво іноземців, але й навіть поради визнаних фахівців. Понад рік у нас працює Стратегічна група радників із підтримки реформ в Україні. Її співголовами із самого початку стали Іван Міклош (екс-міністр фінансів Словаччини) та Лєшек Бальцерович (колишній віце-прем’єр і міністр фінансів Польщі). Міклош у 2016-ому міг стати міністром фінансів України, але не погодився відмовитись від словацького громадянства. Так от він ініціював реформу з акцентом на зниження податкового тягаря, але її розкритикували бізнес-спільноти за зайву консервативність. Парадокс: те, що дало плоди на його батьківщині, в Україні потрапило під шквал критики.
Лєшек Бальцерович вважається “батьком польських реформ”. Але, як нещодавно розповідав у ЗМІ нардеп Сергій Лещенко, Бальцерович ще весною цього року тихо пішов зі Стратегічної групи радників із підтримки реформ в Україні.

фото: newspix.pl
Український менталітет перемагає іноземний досвід. Та потрібно розуміти найважливішу річ: незалежно від ставлення до допомоги іноземців, незалежного від того на політичних вони посадах чи в керівництві підприємств, реформи не є справою лише кількох людей. Реформи проводяться спільними зусиллями влади на всіх рівнях і під контролем громадян. Змінити  Україну можуть лише самі українці, а не закордонний “чарівник на блакитному гелікоптері”. Потрібно насамперед зруйнувати старий фундамент і збудувати на його місці новий.
Екс-міністр розвитку і торгівлі України Павло Шеремета в розмові зі “Львівською Поштою” зазначив: “Сьогодні в усьому світі точиться глобальна боротьба за таланти. Я радий, що й Україна приєдналася до цієї тенденції. Немає нічого поганого в іноземцях на високих державних посадах, якщо вони дають позитивні результати. Зараз кажуть, що в них нічого не вийшло. А в кого вийшло? Проблема не в іноземних реформаторах. Недостатньо змінювати лише людей, треба також змінювати систему загалом, її структуру і процеси всередині неї. Для прикладу, “Укрзалізниця”, польський керівник якої Войцех Балчун нещодавно подав у відставку, наразі не розвиваюча, а віджимаюча структура. І ми чудово знаємо, хто віджимає. Постав на державні керівні посади в Україні хоч Білла Гейтса, Стівена Джобса чи Воррена Баффета – нічого не вийде, якщо не дати їм можливості змінювати систему. Ось це найбільша проблема нашої країни”.

“Львівська Пошта” запитала й в інших діячів що вони думають про практику залучення іноземців на посади в нашій державі.

Олексій Антипович, директор Соціологічної групи “Рейтинг”:
– Загалом щодо участі так званих “варягів” в українській владі, то громадська думка налаштована доволі скептично. І більшість українців вважає, що серед наших громадян достатньо фахівців, які б могли очолити ту чи іншу ланку влади або ж бути задіяними у певних реформах в Україні. Основним поясненням є те, що українці розуміють специфіку своєї держави і змогли би в цьому плані бути більш ефективними. Але знову ж таки – це громадська думка. А насправді, коли говоримо про систему управління в Україні, яка є наскрізь корумпована, підвладна певним клановим або ж певним приватним інтересам, що пролягають червоною лінією в діяльності державних підприємств, то зрозуміло, що люди не із системи напевно могли би бути більш ефективними в управлінні. Але люди не із системи, як ми бачимо, не затримуються в українській владі чи на керівних посадах підприємств. Відповідно, потрібно міняти систему і тоді буде не важливо хто, чи українці, чи запрошені фахівці з інших держав, будуть управляти нашим великим механізмом, який називається Україна. Щодо тих запрошень іноземців, які робила наша влада, то тут ідеться про певну зовнішню картинку, щоб показати, що ми займаємось реформами. От запрошуємо фахівців не із системи, скажімо так, чи не з оточення уряду. Але з іншого боку, чому не вважати того чи іншого “варяга” представником якоїсь із груп впливу в Україні. Думаю, що багато хто із запрошених фахівців усе рівно представляє інтереси тих чи інших олігархічних чи просто впливових груп в Україні. Українці не розділяють владу на представників іноземних держав чи наших представників. Для українців є одна влада. І владою в Україні незадоволені, і реформами також незадоволені. З іншого боку, задоволеність реформами може прийти тільки через певний період, коли ці реформи реально почнуть діяти, коли довгострокові розрахунки почнуть давати результат. Тому українців нема чого питати: добре таке прізвище чи інше, добрий такий представник держави чи інший. Просто потрібно запрошувати фахівців в управлінську систему в Україні.
Тарас Березовець, політтехнолог, співзасновник Українського інституту майбутнього:
– Вважаю, що потрібно запрошувати іноземних фахівців, якщо вони сильніші за своєю кваліфікацією, ніж українські. У нас серйозний брак управлінців із високою кваліфікацією. Свого часу Євро-2012 відбулось багато в чому завдяки залученню одних із кращих високооплачуваних фахівців із США, Німеччини, Британії, які допомагали в розбудові аеропортів, стадіонів та готельної інфраструктури. Без цього ми не могли би провести чемпіонат Європи з футболу. Запрошення іноземців – не є погано. Просто, очевидно, що була зроблена неякісна селекція фахівців, які мали б виконувати свої завдання. Хоча були і вдалі приклади. До прикладу, Ека Згуладзе була вдалим першим заступником міністра внутрішніх справ. Вона серйозно доклалась до реформи створення Національної поліції. Але, звичайно, ми і побачили, що багато таких запрошених фахівців, зокрема й з “грузинської команди”, яких було найбільше, не виправдали очікувань. За поодинокими винятками вони виявились неефективними. Це не означає, що від цієї практики потрібно зовсім відмовлятись, навпаки – треба робити кращу селекцію. Останній приклад із залученням польських фахівців, того ж пана Балчуна, ми бачимо, що їхній реформаторський запал вперся у невисоку особисту кваліфікацію. Головним є наявність політичної волі керівників, якщо така воля є, то висококваліфіковані реформатори можуть себе реалізувати. Якщо все впирається в нереформованість системи, то одна людина, навіть кращий фахівець, не зможе досягти результату, бо його зусилля будуть заблоковані системою. На мій погляд, ми взялись не з того кінця. Насправді спочатку потрібно було працювати над реформуванням системи, а паралельно запускати висококваліфікованих західних фахівців. Але ще раз скажу: буде великою помилкою взагалі відмовитись від практики іноземних реформаторів як таких через ситуативні помилки, які були під час відбору таких фахівців. Думаю, зараз впав запит влади на іноземних фахівців, влада розчарована їхньою роботою. Зараз мода на “варягів” буде відходити. Але не виключаю, що до цього через деякий час повернуться і знову будуть наймати західних фахівців, насамперед європейських.
Володимир Фесенко, політолог, голова правління Центру прикладних політичних досліджень “Пента”:
– В Україні є гідні кандидати на високі державні посади, але їх треба шукати. До експерименту зі запрошенням іноземців призвела значна недовіра українців до вітчизняних політичних менеджерів. Згідно з даними соціологічних досліджень, у 2014-15 роках суспільство більш позитивно ставилося до іноземних реформаторів, зараз ця мода проходить. У той час, коли їх вважали професійними та нейтральними, наших сприймали як представників певних партійних інтересів чи бізнесових груп. Вирішили скористатися досвідом Європи, де в бізнесі працюють топ-менеджери, так звані експати (expat – англійський термін, скорочення від англійського expatriate – “перебування поза батьківщиною” – “Львівська Пошта”). Наскільки мені відомо, вихідці з інших країн допомагають багатьом українським олігархам. Аналогічний підхід реалізовується в політиці й на державній службі. Але іноземці зі своїм досвідом не завжди вписуються в українські реалії. В їхній роботі є і виграші, і програші. Зокрема, успішною є створення в Україні Хатією Деканоїдзе й Екою Згуладзе патрульної поліції з нуля. Тут спрацював грузинський досвід. Водночас проблемною є реформа Національної поліції загалом. Найбільш провальною серед іноземних урядовців, на мою думку, є діяльність екс-міністра охорони здоров’я Олександра Квіташвілі. Серйозним мінусом іноземців на керівних посадах є те, що вони слабо відчувають наш контекст, специфіку ухвалення рішень і взаємодію між різними державними інституціями, економічні та політичні процеси в цілому, тому іноді не можуть діяти адекватно. Як у бізнесі, так і в політиці надзвичайно важливе чуття. До того ж треба виробити чітку стратегію системного реформування. Наприклад, Войцех Балчун зарекомендував себе в Польщі успішним управлінцем, натомість в Україні лише стабілізував фінансову ситуацію, але не зміг провести якісної революції в “Укрзалізниці”, підняти рівень обслуговування і побороти корупцію. “Укрзалізниця”, як і інші державні структури, – свого роду величезний технологічний й адміністративний монстр, який потребує авторитарного керівника. Недаремно вона найуспішніше працювала за керівництва нині покійного Георгія Кірпи, котрого його підопічні боялися і поважали.
Андрій Новак, голова Комітету економістів України:
– Запрошення іноземців на високі державні посади в Україні, яке розпочалося майже три роки тому, не виправдало себе. Але проблема не в їхніх професійних якостях, а в прогнилій, неефективній, корупційній системі управління, в якій їм довелося працювати. Як окремі її елементи, вони не змогли нічого кардинально змінити. Завдання реформаторів – покращувати різні сфери життя країни. Якщо позитивних змін немає, то реформи або невдалі, або їх узагалі не було. Реальні якісні зміни помітні лише в новостворених органах. Зокрема, в антикорупційних, сформованих на вимогу наших іноземних партнерів, – Національному антикорупційному бюро і Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі. Але певні підводні течії, такі як корумповані українські суди, повністю нівелюють відкриті проти корупціонерів кримінальні провадження. Жодного підозрюваного в корупції чиновника ще не засудили за фактом і не покарали належним чином. Їх випускають безкарними під заставу. Найбільш видимою є реформа Національної поліції. Хатія Деканоїдзе що могла, те і зробила. Стабілізувалася ситуація на українських дорогах, “мєнти” більше не полюють за водіями з кущів. Але й тут є певні недоліки. Візуально красива поліцейська форма, високі зарплати патрульних, але водночас кількість нерозкритих злочинів не зменшилася, а поліцейські іноді є співучасниками злочинних угрупувань. З економічних реформ найбільш анонсованою є децентралізація. Якщо децентралізація повноважень відбулася, то найголовніша – децентралізація фінансів – поки що ні. Більшість податків далі стягують у центральний бюджет, а потім розподіляють на місця відповідно до особистих симпатій урядовців. Не треба сприймати іноземців на державних посадах як волонтерів чи благодійників. Вони – звичайні політики й менеджери, котрі використовують момент популістської моди в Україні на іноземних реформаторів, отримуючи високі зарплати і пільги для високопосадовців. Їхня подальша доля має нас найменше цікавити. Тим паче, в них є залізобетонне виправдання на всі випадки життя: українська корупція не дозволила нічого зробити.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7509 / 4.6MB / SQL:{query_count}