Дніпропетровськ: на рубежі між миром і війною

Журналіст “Пошти” побувала у місті на Дніпрі і побачила, чим і як живе обласний центр-мільйонник. Тут люди активно допомагають переселенцям, а лікарі щодня рятують поранених бійців

фото: Вікторія Савіцька
Львів – Дніпропет­ровськ – 17 годин у потязі, трохи більше тисячі кілометрів дороги. І от з культурної столиці Галичини до космічної. Упродовж двадцяти років Дніпропетровськ був “закритий” для іноземців. 
Так радянські високі чини берегли таємницю про те, що ж насправді розробляє славетне Державне конструкторське бюро “Південне” та завод “Південмаш”. А от для містян це секретом звичайно не було. Головна продукція – бойові ракети та літальні апарати, тож Дніпропетровськ заслужив звання космічної столиці України. Нині у місті про космос мало чути.

Вперше у тій стороні

На жаль, для багатьох львів’ян, чи й загалом західняків, як то кажуть, східні простори країни незвідані й далекі. Відтак у соціумі є чимало стереотипів про західників і східняків, а це, в свою чергу, формує ставлення один до одного якоюсь мірою підсвідомо.
У Львові шанують Бандеру, а у Дніпропетровську Леніна, до прикладу. А от, як виявилось, це зовсім не так. Дніпропетровськ дуже патріотичне місто хоч і великою мірою російськомовне. У Львові немає культу Бандери, а у Дніпропетровську вже немає Леніна.
Ігор Лильо, відомий львівський історик, львовознавець, раніше розповідав “Пошті” про те, що надмірна стереотипізація, і навмисне налаштовування одних українців проти інших – темний задум влади, а всі непорозуміння між українцями-східняками та західняками, на його думку, можна знищити, якщо люди подорожуватимуть і спілкуватимуться.
“Багато сотень років тому вигадали геніальний латинський вислів, який  сьогодні теж актуальний, – Divide et impera (“Розділяй і владарюй”). Я переконаний, що в Україні влада була у змові, щоб люди не мали можливості подорожувати дешево в межах своєї країни”, – казав Ігор Лильо. 

Місто козаків

Історія Дніпропетровська дуже суперечлива і дуже давня. Дехто певен, що місту трохи більше ніж 200 років, та, вочевидь, це не так. Наразі історики не зуміли зійтись на одній версії щодо походження і віку Дніпропетровська. Дослідження ускладнюють і брак політичної волі, і нестача документів. Багато з них зберігаються нині у Росії.

За інформацією нині покійного історика Анатолія Бойка, в архівах Москви, Санкт-Петербурга, Краснодара є більше тисячі документів щодо історії Катеринослава-Дніпропетровська, яких ще й не торкалась рука дослідника, інформує Радіо Свобода. Та все ж для багатьох дніпропетровців переконливою є версія виникнення міста на основі десятка козацьких поселень.
Дніпропетровськ привітне, одне з найбільших міст країни, місто-мільйонник. За чисельністю населення є четвертим в Україні після Києва, Харкова та Одеси. Тут повсюди радянська символіка, на фасадах будинків серпи, молоти, навіть каналізаційні люки з п’ятикутними зірками та написами СССР.
Тут повсюди радянська символіка – на фасадах будинків серпи, молоти, навіть каналізаційні люки з п’ятикутними зірками та написами СССР
Головна вулиця міста – вулиця Карла Маркса, а неподалік площа Героїв Майдану. Над Дніпром височіє пам’ятник Тарасові Шевченку, і невелика площа засаджена червоними тюльпанами. Цих квітів у місті дуже багато – на клумбах і у скверах. У місті здебільшого чутно російську, але непорозумінь із україномовними, здебільшого приїжджими, немає, дехто для кращого “контакту” переходить на рідну мову співрозмовника.

У місті є багато скверів, кілька парків атракціонів, є велике колесо огляду. У вихідні тут гамірно й весело, хтось біля річки наминає варену кукурудзу, яку продають “одразу з печі”, з машини з написом “Українська кукурудза!”, дехто смакує каву, як у нас кажуть, на шпацер, там її розливають із автомата з лозунгом “Україні слава, а героям кава!”. 
Вздовж Дніпра, на зелених газонах відпочивають, розмовляють, сміються люди, до речі, більшість із них покурює кальян! Це куриво там одразу й продають. І час до часу містом проїжджають колони із військовою технікою, чи поодинокі авто із військовими. 

Війна так близько  

Місто вже прийняло понад 150 тисяч переселенців, їх потік не припиняється і нині. Лікарні Дніпропетровська переповнені – тут борються за життя військових, рятуючи Героїв. Активні містяни не перестають допомагати військовим і переселенцям. По місту розвішані листівки з номерами телефонів координаційних центрів допомоги переселенцям та армії. 
“Перші переселенці знайшли нас на російському антифашистському сайті, ми тоді ще менше тижня працювали. Там вже були розміщені і наші фото, і номери телефонів”, – розповідає Ірина Булишева, координатор волонтерської організації “Допомога Дніпра”. Нині центр цілодобово приймає переселенців, які від пострілів та вибухів хто з чим втікає до найближчого мирного Дніпропетровська. Когось одягнути, когось нагодувати, когось прихистити бодай на ніч, а комусь знайти і роботу, і житло.

Волонтери розповідають, що трапляються люди різні, дехто вимогливо заявляє, що “вы мне должны”, а дехто смиренно в тузі, з болем в очах, гнаний несподіваною війною, сподівається на підтримку. 
“Чоловік із порожніми очима з родиною ледь врятувався від смерті. Вдруге його застала війна, спершу у Грузії, на батьківщині, тепер тут. Його погляд був настільки порожнім, без жодної іскринки надії. Та невдовзі ми знайшли йому будинок, знайшли роботу неподалік на кар’єрі. Він неймовірно зрадів, він ожив, завів друзів і собаку, і коли ми запропонували йому значно кращу домівку, більший, утеплений будинок, він відмовився, казав, що не залишить тих друзів і собаку, і роботу не залишить…”, – розповідає Ірина Булишева.
Лікарні Дніпропетровська переповнені – тут борються за життя бійців, рятуючи Героїв
Волонтерка каже, що підтримка влади нині їхньої організації виявляється у тому, що їм не заважають, а основним мотивом своєї праці дівчина вважає подяку. “Якщо за день почую бодай одне “дякую”, то день прожитий не намарно!”, – додає вона.

Волонтерка зазначає, що нині до переселенців досить суперечливе ставлення, не усі радо їх підтримують і допомагають. Та й самі люди з біди не завжди адекватно оцінюють ситуацію, а дехто відверто ображає своїх помічників, називає їх “укропами”, зачинателями війни. Є й такі, які зізнаються, що їх рідні воюють на боці сепаратистів, гроші заробляють, а сюди вони їдуть, щоб отримати бодай якісь соцвиплати.
Є серед них дехто, хто кардинально змінює своє ставлення до того, що відбувається, є неймовірно вдячні і світлі люди. Та невелика когорта волонтерів працює безупинно заради і тих, і інших, бо всі вони українці, яких  застала війна. Волонтерка Ірина каже, що переселенці є потенціалом, а не тягарем нашим.

Психолог Юлія Шлепакова працює у Дніпропетровській психологічній кризовій службі. Вона каже, що коли почалась війна, і перша хвиля переселенців приїхала до Дніпропетровська, перед нею та її колегами, постало чимало моральних викликів.
Юлія розповідає, що був час, коли їй важко було втримати свій емоційний стан, каже було неймовірно страшно, що війна й сюди, до неї, добереться. Також було важко працювати з людьми, які були агресивно налаштовані щодо самих волонтерів – “укропами”, фашистами їх обзивали. Розповідає, що деякі приїжджі думали, що волонтери їхніх дітей на органи евакуювали, і їх самих донорами зроблять. Тепер же волонтерка каже: “Коли я підходжу до людини, мені немає різниці за Україну вона чи ні, мене більше цікавить людина”.

Юлія розповідає, що переселенці часто бувають пасивними, у стресі люди сподіваються, що прийде хтось і все “розрулить”, тож їм не треба все “підсовувати”, робити все за них. Потрібно їх підтримувати і стимулювати до дії, до праці. А ще каже, що їх не можна поселяти усіх в одному місці, містечку, будинку. Не варто робити такої зони для переселенців. “Вони почуваються безпорадними, дехто з них у страшному відчаї, вони заражають цим один одного, це поглиблює їх травму”.  
Так живе Дніпропетровськ миром і війною, парадоксами у назвах вулиць і душевних пориваннях містян. Козацьке місто гордо стоїть, боронить.
Вікторія Савіцька, Львів-Дніпропетровськ-Львів


Бійці їдуть на ротацію додому

Не менш цікавим було повернення додому. Сумні й смішні оповідки, довгі розмови про життя, війну, про знахідки давньої історії й подвиги новітні, про зради й дружбу, патріотизм, українців, росіян, переселенців і сепаратистів…
Чужі-рідні люди, нові-старі знайомі, ми короткий час рухались в одному напрямку, і не факт, що коли-небудь ще “перетнемось”. 
Як казала моя давня знайома, “Укрзалізниця оголює реальність. Тепер у прокурених тамбурах дихати важко не через дим”. У потязі багато військових, більшість із них їдуть по домівках. На ротацію хтось на 10 днів, хтось на місяць. Вони воювали по півроку, дехто майже рік. 
Механік Віталік із Вінниці на десять днів додому. Каже, що мамі сюрприз з братом готують, брат також воював і також повертається нині, мамцю не попереджали. Хлопець каже, що півроку дівчат не бачив, запитав, чи можна біля нас присісти. Високий, у білій лляній сорочці на три ґудзички і камуфляжних штанах. Розповідає, що з другом одну “парадну” форму на двох мають. Той приїхав з відпустки замінити Віталіка і на десять днів віддав йому новеньку форму, “парадну”, як вони на неї кажуть, а сам у Вітальчиній воює, робочій. 
Веселий Віталік і сумний водночас, трохи стомлений і неймовірно красивий у тій своїй білосніжній сорочці. “От заїхав у Дніпро. Сиджу на набережній, курю, і вони думають, що я дебіл, а я – що вони. Ніби нема ніякої війни”, – каже військовий. 
Віталік розповідав про війну, кров, убивства, зради, товаришів і про їх дрібні розваги, казав, що у нього тепер увесь світ у сірих тонах… А мені думалось: “Такі, як ти, бережуть колір для тисяч, мільйонів інших”. Дай Боже йому здоров’я, сили, життя і колір поверни!
фото: Вікторія Савіцька
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9669 / 4.48MB / SQL:{query_count}