Назад у майбутнє

“Пошта” вітає колег із професійним святом – Днем журналіста – і запрошує поміркувати над тим, що чекає українські медіа, а відтак і їх читачів у майбутньому

фото: Lviv Media Forum
Для роздумів про перспективи та проблеми нашої професії підстав не бракує і без професійного свята. Тим більше, що є речі, які стосуються не лише журналістів, а й усіх, хто хоча б час від часу має справу із медіа. Не важливо, йдеться про телеканали, інтернет-портали чи сторінки газет. Те, що сьогодні відбувається із засобами масової інформації, є свідченням перебудови усього суспільства. Змінюється економічна система, моделі поведінки, принципи освіти, поняття авторства і меж приватності…
Медіа трансформуються швидше, ніж будь-яка інша суспільна інституція, і цим самим дають нам можливість передбачити значно ширший контекст. Коли ми говоримо про зміни у ЗМІ, то насправді дискутуємо про те, як технологія змінює наш спосіб життя (у якнайширшому значенні слова).
Що відбувається зі світовими ЗМІ, як вони змінюються, куди йдуть та, головне, чи встигатиме за ними Україна? Упродовж трьох днів ці питання обговорювали під час Львівського медіафоруму. Кілька сотень учасників, кілька десятків доповідачів із Росії, Польщі, Швеції, США і, звичайно, України. Ці, на перший погляд виключно цехові, дискусії є частиною змістовнішої розмови.
На початку 1960-х, після того, як на орбіту Землі вивели перший супутник, відомий медіатеоретик Маршал Маклюен доводив, що світ став пласким. А з поширенням інтернету “всесвітнє село” взагалі зменшилося до меж однієї кімнати. Сьогодні її мешканці вирішують одне питання – як у цій кімнаті вжитися. Як змусити платити за контент, як зацікавити когось прочитати саме це повідомлення, як вести якісну дискусію тоді, коли всі говорять одночасно.
Сьогодні “Пошта” пропонує вам ознайомитися із найцікавішими моментами Львівського медіафоруму. Частина із них присвячена етичним принципам функціонування медіа, частина – економічним. Чимало тут роздумів про перспективи традиційних ЗМІ, але спільним для всіх є те, що вони намагаються спрогнозувати, як і про що ми розмовлятимемо завтра.

Адам Міхнік, головний редактор видання “Gazeta wyborcza”:
Я вважаю, що найважливішими для формування демократії є журналісти. Один із батьків американської демократії Томас Джефферсон впевнено сказав, що у державі газета є важливішою, ніж уряд. Його пояснення було простим: без уряду він може прожити, а без газети, яка пише правдиво, – ні. Хочеться, аби це мотто Джефферсона почули журналісти тих країн, у яких демократія ще тільки розвивається.
Я говорю з позиції польських журналістів, як редактор найбільшої у Польщі газети, яка стала частиною нашої демократії. Насправді у нас в редакції було дуже мало професійних журналістів. Єдиним чітким каноном для нас став обов’язок створити газету, яка буде чимось більшим, аніж просто газета; чимось таким, як інституція демократії. Ми домагалися, аби журналісти мали право на чесність, бо вони не є підопічними влади чи бізнесу. Вони працюють на службі у правди.
За політиків люди голосують раз на чотири роки, а нас обирають щодня, адже людина щодня йде в кіоск і купує пресу. Звичайно, ми мусимо мати бізнес-план, але він має бути підкріплений місією. Інакше це просто цинізм.

Віталій Лєйбін, редактор журналу “Русский репортер”
Ми бачили, що спершу з’явилися портали, потім – пошуковики, а згодом – соціальні мережі. Але ми ж розуміємо, що шлях пройшли швидко. Малоймовірно, що не буде наступного кроку. Тому вітчизняні та зарубіжні колеги, які радять негайно покинути друк і ринути в інтернет, загалом дають погану пораду. Адже якщо ми орієнтуватимемося на ситуацію в інтернеті, яка є зараз, то точно програємо. Якщо орієнтуватися, то вже на наступний крок. Для цього слід з’ясувати, чи взагалі у нас є проблема із тією ситуацією стосовно співвідношення різних медіаплатформ, яка склалася.
Уявіть собі таке. От зараз закрилися друковані видання. Телевізор – за дужки, бо у телевізорі нічого історично вагомого не відбувається. У нас залишилися пошуковики і соціальні мережі. Зрозуміло, що ви можете прочитати величезну кількість повідомлень, як надрукувавши щось у пошуковому рядку, так і зайшовши в “Новини” у Google або “Яндексі” чи у соціальних мережах. Але якими будуть ці новини? Якщо ми подивимося на розділ “Новини” у Google або “Яндексі”, а також повідомлення у соціальних мережах, то, забравши про котиків та собачок, залишаться в основному передруки зі ЗМІ.
Добре було б не відповідати швидко на питання сучасності, а трішки подумати. Звичайно, треба розвивати усі платформи хоча б тому, що ми не знаємо, яким буде наступний крок. І варто експериментувати. Але тепер питання: експериментувати з чим? Для цього непогано було б серйозно вивчити досвід соціальних мереж: де у них можлива межа “цікавості” і де їх ймовірна межа у стосунках зі споживачем. Відомо, що “Твіттер” і “Фейсбук” дуже добре здійснюють революції. І важливим, на мою думку, науково-теоретичним питанням у дусі Маклюена є таке: як саме у такому разі медіа впливає на зміст? Чому саме у “Фейсбуці”, а не в “Живому журналі”, “Вконтакті” та інших платформах так швидко розвиваються масові кампанії із сильним емоційним забарвленням, із поділом на друзів та ворогів.
Ті, хто придумав “Фейсбук”, не розуміли, як він відгукнеться. Інтерфейс, створений швидше для того, аби розміщувати фотографії однокурсниць і ставити “подобається”/“не подобається”, несподівано перетворився на революційний інструмент. Це ж непередбачений ефект. А чи можна намагатися передбачити ефект? Адже якщо спробувати заднім числом проаналізувати, стає зрозуміло, чому все так. У “Живому журналі” для того, аби здійснити суспільну кампанію щодо певного судового процесу або рішення влади, необхідно було б довго-довго сперечатися у коментарях до блогу. Революція ж, яку здійснив “Фейсбук”, полягає у тому, що ти залучаєшся до діяльності, уже натиснувши кнопку. Зрозуміло, що інтерфейс впливає на повідомлення. І, можливо, пошук наступного кроку має полягати у тому, аби не перебирати їх, а завчасно розуміти, які ефекти дають різного типу інтерфейси.
Моя знайома закрила свій аккаунт у “Фейсбуці”. Чому? Там була революційна, дуже активна політична хвиля, там же й доброчинні громадські ініціативи… Це було дуже “сильне” місце, адже щодня дізнавався щось, що хвилювало тебе – ти мав піти на мітинг або врятувати собачку. Колись тільки журналісти, хірурги та міліціонери усвідомлювали, скільки у світі горя, а звичайний народ не розумів. А тут дивишся у Фейсбук і розумієш: щодня відбувається якась гидота. Витримати це нелегко – звідси й собачки. З іншого боку, ти усвідомлюєш: якщо хвилюватимешся через кожну події в Тулі, у Львові, у Нью-Йорку, то може не залишитися емоцій, щоб погратися з дітьми.  
Що таке ідеальна комунікація, рай для людей, які розмовляють? Мені здається, що це правильно організований науковий або філософський семінар. Тепер питання: як він влаштований, чому це рай? Бо спрацьовують, як мінімум, два правила. Перше – ти можеш сказати що завгодно, ти вільний у тому, що говориш. Друге – якщо ти при цьому висловив якусь безвідповідальну, несерйозну, непродуману, ідіотську думку, тебе одразу ж забудуть. Тепер якщо подивитися на суспільну дискусію в Росії та Україні, то стає помітно, що вона не схожа на ідеальний науковий семінар: у ній безвідповідальні висловлювання завжди перемагають відповідальні. І це питання не того, що наші культури так влаштовані (в них були блискучі наукові й філософські семінари), а того, що так влаштована суспільна комунікація.

Павло Шеремета, президент Київської школи економіки
Починайте із неспоживачів. Ми продовжуємо боротися за той ринок, який уже є. А йдеться про інтеграцію усього і про те, щоб почати із неспоживачів. Треба поставити собі запитання: які вони мають альтернативи, як вони отримують інформацію і для чого. Я думаю, те, що ми сьогодні бачимо в медіа, є реконструкцією галузі. Я закликаю всіх нас поставити таке питання: хто наш неспоживач? Переважно це дуже цікава аудиторія – молоді професіонали. Які у них альтернативи, звідки вони черпають інформацію і які вони мають точки болю, як їх прибрати, як їх усунути?
По суті, медіа перетворюються на кав’ярні. Наше завдання – залучати туди спікерів, залучати туди хороших аналітиків, які можуть давати хороший коментар, десь внизу рядком писати, які новини все-таки відбуваються, бо це також є важливим. Усе це повинно бути онлайн, усе це повинно бути інтегровано у соціальні медіа.
Ми розмовляли із колегою, сиділи та думали, у чому суть, яка наша ціль, місія, для чого ми це робимо і що потрібно людям, які їхні точки опори… Я думаю, це нормальні питання для будь-кого, хто є в медіа. І ми прийшли до двох висновків. Перший: людям потрібен сенс, смисл – що відбувається. Я думаю, що медіа мають забезпечувати цим смислом, окрім того, що вони забезпечують новинами, коментарями, різними точками зору, окрім того, що вони займаються репортерством... Другий висновок: у цій поки що апатичній, депресивній країні людям потрібна енергія, людям потрібне натхнення. Ми стомилися від цієї апатії. Люди хочуть позитивних новин. До того ж у цій країні є маса позитивних прикладів.

Борис Ложкін, президент UMH Group (Forbes, “Корреспондент”, “Комсомольская правда”, “Фокус”)
Про те, що газети мають проблеми, не говорив лише лінивий. Але є дуже цікаве дослідження, яке показує: рейтинг перегляду телебачення теж падає. Це показник не український, а американський – більш технологічно розвиненої країни. Але те, що відбувається у США, через 10 років (а можливо й швидше) відбуватиметься і в Україні. Більше того, є дослідження, в яких стверджують: позиції телебачення сьогодні приблизно такі ж, які мали газети на початку 90-х років – у той час вони перебували на піку своєї могутності та впливу. Якщо екстраполювати те, що відбувалося із газетами, на те, що може відбутися із телебаченням, то стає зрозуміло: його теж чекає тенденція до падіння, причому вже у найближчі п’ять-десять років. Це буде пов’язано із розвитком інтернет-кінотеатрів, поширенням відеоблогерів, які насправді є вже. Виклики, про які часто говорять лише у контексті преси, насправді стосуються всіх традиційних медіаплатформ. І відповіді на питання про те, що робити із цими викликами, поки немає. 
Я насправді вважаю, що шансом для України стати дійсно успішною в медіа є створення ринку. Тобто треба створити велику кількість компаній, які були б економічними гравцями, заробляли б гроші, конкурували між собою не за обсягом дотацій, що власники з інших сфер бізнесу дають медіа, а конкурували б своїми прибутками, своїми рішеннями. Тоді й з’явиться цивілізований ринок.

Сергій Рахманін, редактор відділу політики газети “Дзеркало тижня”
Серед журналістів є люди-хірурги – вони діють за такою логікою: різати і все. Є люди, які вважають себе діагностами та й насправді є непоганими діагностами; вони можуть встановити діагноз і запропонувати лікування. Але, як на мене, сьогодні є попит на патологоанатомів. Я себе вважаю патологоанатомом. Наприклад, стосовно політики прогноз робити важко – є багато чинників, які впливають на ситуацію. Але коли людина “померла”, то я беру “небіжчика”, роблю фаховий “розтин” і пояснюю, від чого він “сконав”. І це дуже важливо, бо убезпечує прийдешні покоління від тих “хвороб”, які мав той “небіжчик”.
В Україні так і не був сформований медійний ринок. Тут медіа ніколи не були бізнесом. Здебільшого вони слугували або інструментом політичного впливу, або просто забаганкою. Тут ніколи не було гармонійного поєднання редакційної політики та здорового глузду, забаганок видавців/власників і економічного розрахунку, політичної доцільності, якою керувалися ці власники, і поваги до читача.
Журналістика не може існувати за схемами маркетології, бо читач, глядач і слухач – це не тільки споживачі інформації… Якщо говорити про масову журналістику, то вона дійсно орієнтована на споживача. Але ще існує якісна журналістика, що орієнтується на глядача, слухача і читача. Хто б і що не говорив, але існує попит не тільки на інформацію, а й на її тлумачення, пояснення. Якщо ми говоримо про якісну, відповідальну журналістику, то всередині неї має бути розумна, цікава людина. Мусять бути люди, які слугуватимуть детектором почуттів та тренажером для мозку… Людей, які хочуть викликати у читача, глядача, слухача (не у споживача) природні емоції, насправді дуже бракує. Як на мене, найбільшою бідою сучасної журналістики (саме журналістики, а не медіа), є відсутність попиту на розумних, цікавих людей. Навіть з економічної точки зору це дуже ефективно, бо розумну людину можна продати.
Соціальні медіа – це і перевага, і недолік, і виклик. Ці три фактори перетинаються, але не замінюють одне одного. Перевага соціальних медіа, як і взагалі перевага відкритого суспільства, полягає у тому, що сьогодні в принципі неможливо встановити цензуру. Вадік “Румун” може на відеозаписі розказувати, що він захищав Ольгу Снісарчук, але достатньо зайти у YouTube, подивитися відео із 30 ракурсів і стане зрозуміло, що він її бив. У цьому й полягає перевага соціальних мереж. Соціальні медіа – це також виклик людям старого покоління, до якого, на превеликий жаль, уже належу і я, бо формувався в інший час. Я сам маю поставити собі таке питання: як бути цікавим або як достукатися до сердець і душ людей, що виросли вже в іншій країні, за інших правил, інших медіа. І, насправді, соціальні медіа – це проблема. Вона полягає у тому, що сьогодні кожен може дозволити собі створити сайт, власний блог, бути редактором і читачем. В принципі, це штучно і, я сподіваюся, тимчасово, але саме це знижує планку журналістської якості.
Соціологи та психологи називають це покоління автономними аналітиками. Тобто у вас є купа інформації, яку ви отримуєте із різних джерел. Для цього вам не обов’язково купувати паперову газету, шурхотіти сторінками і шукати ту інформацію, яку ви хотіли отримати. Для цього достатньо поклацати по клавіатурі і отримати будь-яку інформацію. Але люди перевантажені інформацією, їм бракує її аналізу. Так звані автономні аналітики – це люди, які потребують коментарів, аналізу, аби робити власні висновки.

Андрій Маштаков, тренер із нових медіа МГО “Інтерньюз-Україна”
В інтернет приходить комунізм. Люди не хочуть платити за спілкування. Люди хочуть мати у спілкуванні душевний фактор, а не інформаційний. Оскільки медіа задовольняє потребу у розмові, то все це поширюється на медіа: люди не хочуть і не захочуть платити за контент. Але це не єдине, за що можна брати гроші. Я не кажу, що медіабізнес приречений. Виробники контенту завжди залишатимуться на плаву хоча б тому, що роблять те, що потрібно людям. Розуміють це люди чи не розуміють. Може, й самі виробники цього не усвідомлюють... Тим чи іншим способом на цьому точно можна буде заробити, хоч не так явно, як можна заробляти на кожній копії традиційного видання. Немає матеріального носія. Одиниця контенту коштує нуль. Грошей потребує виробництво контенту – це зрозуміло. Але скачати pdf журналу коштує нуль, послухати mp3 – нуль. Тому природно, що перемагатимуть моделі, які за замовчуванням пропонуватимуть усе безкоштовно.
 Люди не хочуть, аби їх вчили. Якщо людина прийшла на якийсь ресурс по інфотейнмент, то вона хоче отримати саме інфотейнмент, а не розповідь про те, як рятувати світ. Усе йде до того, що інтернет чекатиме від людей того, що вони здатні робити. Ти хочеш лише читати? Іди й читай, не обов’язково навіть реєструватися. Хочеш активно лайкати? Ну, лайкай, але це не обов’язково.

Сергій Тихий, головний редактор видання “Крымская газета”
Я категорично не згодний із тим, що жовта преса – це погана преса. Аби зробити хорошу жовту газету, треба мати талант і бути професіоналом. Основна межа, що пролягає тут, полягає у виборі інформаційного напрямку, у визначенні аудиторії, на яку працює газета. Головне завдання нинішнього ЗМІ – не інформувати, а захистити читача від зайвої інформації. Редакція, яка працює грамотно, виступає як референт, що відбирає лише насправді потрібні для аудиторії повідомлення. 
Соціальна мережа не сегментує суспільство, вона його гранулює – створює різноманітні групи, наприклад, любителів полювання на ховрашків… Поділені на такі групи, люди перестають помічати все навколо, ними дуже легко маніпулювати.

усі фото - Lviv Media Forum
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7691 / 4.26MB / SQL:{query_count}