Чужа війна

Минуло 22 роки з початку виведення військ із Афганістану. 15 лютого 1989 року нарешті перестали йти похоронки з Кандагара, Гардеса, Джелалабада і Кабула

Минуло 22 роки з початку виведення військ із Афганістану. 15 лютого 1989 року нарешті перестали йти похоронки з Кандагара, Гардеса, Джелалабада і Кабула

Понад 20 років тому до Львова почали поверталися перші воїни з Афганістану. Із 56 солдатів, які воювали в одній роті, вижило не більше двох десятків. Серед них був львів’янин Іван Луцків. Нині він працює у середній школі №8 завгоспом, виховує сам двох маленьких синів.

“Дядя Ваня”, як його охрестили учні, зустрів кореспондента “Пошти” із усмішкою і почав жваво розповідати про своє теперішнє життя серед школярів, ніби хотів уникнути розмови про війну, на яку його відрядили у 19 років.

“У школі мене всі знають, учні забігають на перервах до мого кабінету. Часто просять допомогти чи то у навчанні, а чи й у амурних справах. Вони нерідко питають у мене поради. Мабуть, вважають мене старшим братом”, – говорить пан Іван. І на підтвердження цих слів до його кабінету саме заглянуло кілька хлопців, які вирішили привітати свого старшого друга зі святом.

Найбільшою втіхою для Івана Луцківа є його сини – Кирило та Данило. Він з великою любов’ю розповідає про них. “Кожного вечора спішу додому, бо там мене чекають мої орли. Дружини у мене немає, якось не склалось. А от діти – це моя найбільша радість. Вони кожного разу вигадують щось нове. От недавно молодший спитав, чи доведеться йому амість мене йти воювати. Вони вже з раннього віку запитують про війну, а що їм на це скажеш”, – ділиться колишній солдат з сумом в очах.

Іван Луцків живе зі старенькою мамою. Коли запитала, чи має він пільги від держави як воїн-афганець, пан Іван гірко усміхнувся. Йому з великими зусиллями вдалося добитися пільг тільки на квартплату.

“Важко було щось довести та отримати хоч якусь допомогу від держави. Мене поранили в бою і чимало часу довелося згаяти на те, аби отримати відповідний документ. Писав у різні інстанції, звертався і в Москву. Мабуть, так нічого й не вийшло б, якби друзі-афганці не допомогли”, – із сумом констатує співрозмовник.

Про саму війну колишній солдат згадувати не хоче, вважає це чимось надто інтимним та особистим. Натомість радо показує велику колекцію книжок про бойові дії. “Кожен пише по-своєму, і зараз важко сказати, хто був правий і хто винен. Дуже цікаво порівнювати, як описували війну у 80-х роках і зараз. Коли читаю, то ніби повертаюсь у ті часи, згадую, як все було. Також зберігаю у себе карти Афганістану і простежую, де саме доводилось воювати”, –ділиться колишній боєць.

Із воїнами-афганцями Іван зустрічається часто. Чужа вій­на об’єднала їх, поріднила. Вони завжди підтримують один одного, допомагають у скрутних ситуаціях. Як говорить Іван Луцків, людина пізнається в екстремальних ситуаціях. Під час боїв на афганській землі відразу стало зрозумілим, хто є хто – боягуз, хитрун чи відчайдуха. Ці бойові дії залишили глибокий відбиток у житті Івана Луцківа, але, як він стверджує, не шкодує за цим. І якби довелося заново все пережити, то без вагань знову взявся  б за зброю.

Кожного року 15 лютого воїни-афганці збираються, щоб ушанувати пам’ять загиб­лих побратимів. “Наша колона вирушає із площі Петрушевича. Ми покладаємо квіти до пам’ятника Шевченку, адже він теж свого роду був воїном-інтернаціоналістом і служив на Уралі.  Після цього урочисто крокуємо до меморіалу загиб­лим воїнам, де священик поминає тих, хто не повернувся додому”, – розповів пан Іван.

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
11.7361 / 4.09MB / SQL:{query_count}