Довгий шлях до Європи

Річард Саква,  професор Кентського університету,  про комунізм, Київ, Москву  та європерспективи

Річард Саква,  професор Кентського університету,  про комунізм, Київ, Москву  та європерспективи

sakva.jpgРічард Саква - професор відділу пострадянської та європейської політики Кентського університету (Великобританія). Його вважають одним з провідних фахівців у царині української та російської політики, до того ж свої погляди пан Саква виклав у низці монографій, зокрема "Підйом та занепад Радянського Союзу", "Радянська політика у перспективі". Нещодавно побачила світ книга вченого про екс-президента Росії Владіміра Путіна "Нормальна ненормальність".

- Пане Саква, які, на ваш погляд, перспективи міждержавних відносин України та Росії?

- Гадаю, витоки протиріч між цими країнами ховаються не в політиці чи економіці, а в царині соціальної психології.

 - Еліти України та Росії є другосортними для Заходу, і комплекс такої неповноцінності певним чином вплине на стосунки цих еліт. "Нерівні" з Європою та США еліти України та Росії утверджують себе в дискусіях та інтригах між собою.

Варто пам'ятати, що Росія - країна величезної соціальної напруги. Причому, претендуючи на роль світового гравця, Москва об'єктивно втягує і Київ у свої ігри, у свою зовніш­ню політику. Тамтешні політики заявляють, що Україна - зона російських інтересів. Та, враховуючи велетенські економічні, демографічні ресурси, геополітичне становище України, західний світ проти таких зазіхань Кремля.   

До того ж українська еліта зовсім не прагне ролі "молодшого брата". Україна не хоче бути провінцією Європи, а тим паче маріонеткою будь-кого на пострадянському просторі. Україна не плекає й імперських амбіцій.

Навряд чи багаті люди в Україні, бізнесмени, політики, а також середній клас, підтримують будь-яку форму московського протекторату. Гадаю, відсотків 95 громадян України вважають незалежність і суверенітет великим благом і головною умовою своїх життєвих перспектив та успіхів.

- А що визначальним чином нині впливає на міждержавні відносини Києва та Москви?

- Переконаний, здебільшого, особистісний чинник у стосунках еліт. Це, а також те, що по­літологи називають ідеями та сенсами, моделями поведінки, емоціями та настроями, те, що відповідає українським та ро­сійським культурним традиціям і архетипам, або ж те, що сьогодні називають ментальністю. Нечистий, як кажуть, ховається у дрібницях, а не в "доленосних" заявах російської чи української еліт про "слов'янське братерство".

Росія розмовляє з Україною з імперським "московським" акцентом. Зазвичай у смисловому плані - це набір п'яти-шести міфів чи проблем. Торгівля газом, російська мова, Крим, Севастополь, Чорноморський флот... А низка дуже важливих чинників, які могли б не тільки стабілізувати, але й додати потужного імпульсу міждержавним відносинам, залишаються на узбіччі. Наприклад, міжпарламентські зв'язки, гуманітарні, наукові питання або ж те, що у світі називають "народною дипломатією".

- Чому західний вектор української зовнішньої політики нині став визначальним?

- Певно, тому, що український істеблішмент плекає чимало ілюзій, наприклад, пов'язує свої перспективи з виходом на західні ринки, з інвестиціями, сподівається на донорську допомогу, участь у європейських економічних проектах, доступ до європейської освіти, медицини. Але економічне, тим паче політичне життя в Україні дає підстави говорити, що шлях до Європи буде довгим...

- Нині Україна та Росія декларують демократичні ціннос­ті. Та, мабуть, з часів Демокрита важко відшукати приклад демократичного суспільства у рамках держави. Чи для вас є феномен демократії у сучасному світі? Чи все ж тоталітарні держави є умовою розвитку й прогресу? Вінстон Черчілль казав, що Сталін взяв Росію з ралом, а залишив СРСР з ядерною зброєю...

- Я не погоджуюся з Черчіллем. Сьогодні важко визначити, що таке прогрес і що таке модернізація. Я часто буваю у Німеччині, Франції, США, у них в усіх величезні проблеми. Наприклад, 1998-го був такий момент, коли я працював у Фінляндії. Ми поїхали у Петрозаводськ. У Фінляндії - все добре, чистенько, а на російському боці - все в руїнах. З нами їхала жінка-росіянка. Щойно перетнули кордон, в'їхали у Росію, вона сказала: "Нарешті свобода, як добре!" "Що таке свобода, у чому її сенс?" - запитав я себе. Ця жінка відчувала внутрішню напругу тоді, коли перебувала у комфортній Фінляндії, а не в Росії. Матеріальна домінанта чи внутрішня свобода? Росія хоче стати нормальною країною, коли ця нормальність зникне.

- Ви спостерігали за кому­ністичною ідеологією і за досвідом радянського партійного будівництва як сторонній, об'єк­тивний дослідник?

- "Час минає", - сказав великий Геракліт. Для мене завжди популярними були ідеї єврокомунізму. Я їм симпатизував. Це були теорії соціалізму з людським обличчям. Та завжди чужими для мене були ідеї сталінізму.

Знаєте, сприйняття Міхаїла Горбачова в Росії та на Заході зовсім протилежні... Як політика, Міхаїла Горбачова, незважаючи на всі його помилки, я поважаю. Коли на якомусь етапі він зважився б застосувати силу, то все одно не зміг би втриматися.

- Але відомо, що у Китаї було насильство, і комуністи втрималися при владі...

- Горбачов розвалив СРСР не сам. Це міф, що за все відповідальний Горбачов. 1990-го в Англії вийшла моя перша книга "Горбачов і його реформи". Його соціалістична законність - це як соціалістична ковбаса. Я його критикував за це. Третього шляху немає. Горбачов не хотів плюралізму, він не бажав суверенітетів, незалежності республік. А конфедерації не вийшло.

- Розвал СРСР - це благо для колишніх його народів?

- У Лондоні я прочитав гасло: "Давай незалежність Анг­лії!". Це щоб Англія стала незалежною від "поганих" шотландців. Гадаю, що остаточний результат наперед неможливо прогнозувати. Найголовніше - процес, як саме він відбувається, якими методами...

- Нещодавно ви написали і опублікували книгу про Владіміра Путіна, яка спричинила полеміку українських та ро­сійських учених.

- Я процитую лише те, що написав: "Подвійна природа особистості Путіна і його лідерства спричинила чимало коментарів. На запитання: хто такий Владімір Путін, тепер можна з певністю відповісти. З'ясувалося, що він - це дві зовсім різні особистості, поєднані в одній. Імовірно, що одне "обличчя" почне контактувати із Заходом, аби створити демократичний устрій, дружньо налаштоване до бізнесу, віддане ідеї вільного ринку. Водночас друге "обличчя" має далебі менш привабливі риси і почне авторитарними методами насаджувати дисципліну й порядок.

- А чому вас, англійського вченого і політолога, цікавить радянська історія, пострадянська політика?

- Я вивчаю радянські проб­леми понад двадцять років. Написав кілька книг з історії СРСР. Крім власне наукового інтересу, є біографічні моменти. Мій батько - поляк, виїхав з Польщі 1939 року до Англії, там одружився. Ба більше, я одружений з татаркою і часто буваю в Татарстані, в Казані. Правда, мій батько завжди шкодував, що живе не на батьківщині. Я виріс і здобув освіту в Англії, та, мабуть, на генному рівні мене завжди цікавила історія СРСР. Я щиро хотів знати, що таке комунізм і чому Радянський Союз - така недемократична держава.

Сьогодні я керую історичним факультетом Кентського Лондонського універститету, британською асоціацією дослідників Росії та України, видаю журнал, читаю студентам  курси про сучасну пострадянську політику Білорусі, Росії та України.

Розмовляв
Віктор Тимошенко, Лондон

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.6285 / 4.16MB / SQL:{query_count}