Різдво – таїнство зустрічі і надії

Борис  Ґудзяк,  отець-ректор Українського католицького університету

Борис  Ґудзяк,  отець-ректор Українського католицького університету

У передріздвяний час підводимо певні підсумки, ставимо запитання і шукаємо на них відповіді. Про важливість Різдва та небезпеку втрати його таїнства, а також про опору та виклики для суспільства, спілкуємося з ректором Українського католицького університету отцем-доктором Борисом Ґудзяком. Із теплотою співрозмовник згадує Різдво дитинства у м. Сіракузи (США), а також Святвечір у семінарії у Римі з Патріархом Йосифом. “Це Різдво для мене буде особливим, бо приїхала моя 85-річна мама. Я виїхав із дому 30 років тому, жив на різних континентах, далеко від родини. Для мене це Різдво буде нагодою вчитися у мами, яка дарувала мені пережиття Різдва і дарує його надалі”, – говорить ректор УКУ.

Нагода наблизитися до таїнства життя

– Минуло понад 2000 років із часу, коли народився Христос. Отче, скажіть, будь ласка, чи змінилося його значення за цей час?

– Є певні цикли в історії. Не можна увійти в ту саму воду, але є певні аналогії. Ми живемо в глобальному світі, подібному до Римської імперії, такої, якою вона була 2000 років тому. Світ технологічно став надто самовпевнений. Тодішні державні механізми, римські акведуки, військо, яке розширювало розлогі кордони, постачання зерна з Єгипту – все свідчило про високу розвиненість структур і техніки. І в парадоксальний, таїнственний спосіб, Бог Вседержитель, який створив Вселенну, незбагнені параметри якої ми щойно стараємося встановити, Господь, який тримає цей світ у своїй десниці, вирішує воплотитися в немочі немовляти у світі, зачарованому потугою однієї імперії. І перед цим ми зупиняємося в паузі таїнства і здивування, як ті пастушки. Разом із ними маємо одне запитання: невже Бог йде до мене? І не завжди легко відповісти на це запитання. Допомагають нам діти, які не перевантажені логікою та альтернативними позиціями.

– Чим, на Вашу думку, є Різдво сьогодні?

– Різдво, тиша чистого білого снігу – це згадка про наше дитинство. Все це є нагодою наблизитися до таїнства нашого життя, до тих питань, які є в кожного. І, можливо, до відповідей. У цьому Різдво є таке ж саме щороку. Але і в тому воно є живе і щоразу нове. І мені здається, що при кінці ери традиційних культур ми знову є на грані якихось епох. Ми вже не модерні люди. Ми вже якісь там пост­модерні, але не відомо, які саме. Ми часом самовпевнені, принаймні назовні, щодо нашого панування над цим світом. Але маємо ті ж питання. Але, Богу дякувати, що Різдво знов приходить до нас із нашими питаннями.

– Усі ми на Різдво згадуємо дитинство. А чим запам’яталося Різдво Вашого дитинства?

– Дуже пам’ятається Різдво у ранньому дитинстві. Виростав я у м. Сіракузи (США), клімат якого подібний до львівського. Був сніг, ми жили за містом, в окремому будинку. Біля нашої хати росли дві ялинки, сріблястого кольору, на Різдво вони були вкриті снігом і завжди на них були лише сині ліхтарі. Моє ліжко в кімнаті, яку ми ділили з братом, стояло біля вікна. Я любив дивитися, як падає сніг. Це був час тихої дитячої молитви. Любив сидіти під ялинкою в хаті, на програвачі грали платівки з колядами. Пам’ятаю ще був запис вірша Богдана Лепкого, дуже теплий, наповнений тугою за домівкою. Батьки в різдвяний час особливо багато розказували про Україну. Ми виглядали ту саму зірку, яку чекали, щоб розпочати вечерю і в Україні. Було у нас і 12 страв. Завжди було вільне місце для тих, хто не з нами, і батьки завжди запрошували когось самотнього чи людей, які не мали родини. Вже на сам Свят-вечір ми йшли до українських родин, що жили неподалік, несли їм коляду і щось смачне. Часом ходили на вечірню Службу Божу. На Свят-вечір не можна було підносити голосу, не було мови про якісь сварки. Панувала тиша і таїнство.

– Прошу сказати, а яке ще Різдво для Вас було особливим?

– До особливих належить перший Свят-вечір у семінарії, коли я поїхав до Рима, де ми святкували, для мене вперше, з Патріархом Йосифом, який очолював цю вечерю, в УКУ в Римі. В їдальні долівка була покрита соломою чи сіном. Цього в діаспорі майже ніде не було. Якщо в Сіракузах ми знали один-два куплети коляди, то у Римі співали вісім-дев’ять.

– А яка коляда Вам найближча?

– Багато коляд мені подобаються. Але ця наша древня “Бог Предвічний” має дуже глибоку богословську суть. Деякі наші коляди є дуже радісні і фольклорні. А ця суцільно, цілісно, стисло, майже по-святоіванівськи, висловлює суть свята. “Бог Предвічний народився. Прийшов днесь із небес” – і сьогодні далі приходить, коли ми згадуємо подію Різдва, вона знову стає реальною. “Щоб спасти люд свій весь” – весь люд, Господь хоче спасіння кожної людини. Це не конкурс, де одні мають виграти, а інші програти, це цілісна любов. “І утішив вся” – не “утішився”, як часом співають. А утішив всіх і все. І дай Боже, щоб ми всі могли не через градуси алкоголю, не через повні пуза, а через присутність Божу серед нас утішатися правдивим миром і правдивою радістю.

– На Вашу думку, чи є загроза втрати Різдва в Україні і яка вона?

– Загроза є. У багатьох частинах України, в багатьох сім’ях, Новий рік переважає над Різдвом, і далі нав’язуються совєтські моделі і зразки – Дід Мороз, свій аналог комерціоналізованого Санта-Клауса, подарунки, спецефекти. Піддаємося на ерзац часто і легко. Правдиві речі є вимогливі, правдива пропозиція Божа є не лише для нашого самозадоволення, а для нашого росту. Ріст є болісним процесом, тому ми часто відвертаємося від нього, думаємо, що можемо його якось оминути. Думаємо, що може буде магія – ріст без болю, плід без жертви, життя без хреста. Але чи наша особиста історія чи якісь світові події, дай Боже, своєчасно, промовлять до нас і вкажуть, де твердий ґрунт під ногами, а де пісок. Думаю, що втрата відчуття таїнства не є небезпекою, яка чигає лише там десь далеко. Вона є там, де є пропозиція віртуальності, а вона є в наших кишенях, на наших столах. Усюди, де електронний екран притягає більше, ніж тихий кивот, там є небезпека втрати таїнства.

– Як варто відсвяткувати Різдво, щоб не було гіркого відчуття браку присутності свята?

– Тут немає однієї формули. Різдво – не є ідеологією, Різдво – це зустріч і пережиття з Богом та людьми. Таїнство, оточене різними феноменами, які є споріднені і, залежно від їх конкретної реалізації, можуть мати різний ефект і різну орієнтацію: феєрія, гра, усміх. Ми не є приречені до пережиття таїнства, якщо на нього не відкриті. Ми бачимо зі свідчень Церкви, що в дуже вдячний і таїнственний спосіб, можна пережити Різдво в тюрмах, навколо однієї чи двох зернинок куті. Так само і у вільному Львові з його церквами, колядками, програмами і гостинами можна цим таїнством знехтувати, його не побачити, не пережити.

– А як Ви цього року святкуватимете?

– Це Різдво для мене буде особливим, бо до мене приїхала мама. Я виїхав із дому 30 років тому, жив на різних континентах, далеко від родини. Мій батько вже покійний, і після його смерті мама вперше приїхала до мене на Різдво. Я подивляю її рівновагу духа. Вона має 85 років, квола, добиралася чотирма літаками, через погодні умови була в дорозі майже три доби, а валізи прийшли на четвертий день. Все це вона переносить дуже мирно і погідно, як і моє доволі хаотичне, насичене життя, в якому мало спокійних моментів. Для мене це Різдво буде нагодою вчитися у мами, яка народила мене, дарувала мені пережиття Різдва і дарує його надалі.

Про УКУ і суспільство

– Отче, у 2010 р. Ви відсвяткували 50-річний ювілей, за чим шкодуєте і чим радієте?

– Я шкодую за часом, який не зумів використати. Час – це великий дар. Тому ми святкуємо дар життя. Було чимало нагод, моментів і триваліших періодів, які не наповнив любов’ю, жертвою, увагою до Божої присутності. Найбільше радію тим, коли спричинявся до налагодження стосунків, можливо, часом віддалених сфер, як Церква і наука, як Україна і закордон, як молодіжна надсучасна культура і традиційний світ. І найбільше жалію, коли мені не вдавалося бути добрим посередником, коли, можливо, цим стосункам шкодив. Покликання священика – бути містком між Богом і людьми. І по тому, наскільки я дозволяв Богові бути протагоністом і не перешкоджав Йому, не шкодив Його місії, буду оцінений і суджений, коли прийде момент стати перед Господом.

– 2010 рік був також визначним і для УКУ. Він розвивається, почали зводити будівлі, зокрема і на вул. Стрийській. Які завдання стоять першочергово перед університетом?

– Найбільший виклик, який стоїть нині перед суспільством в Україні, – брак людей, які готові брати моральну і практичну відповідальність і за себе, і найближче середовище, а також за суспільство і світ. Розвиток УКУ також є обумовлений наявністю чи браком таких осіб. Вважаю першочерговим завданням, моїм і університету, знаходити таких осіб і плекати їх, давати їм моральні і матеріальні передумови для того, щоб вони брали на себе відповідальність. Посилати таких людей в ширше суспільство. Це дуже тонкий процес. І, можливо, я десь лише відкриваю, скільки на це потрібно часу, терпеливості, дуже систематичної праці і всеобіймаючої любові, до якої колись, сподіваюся, доросту.

– Що, на Вашу думку, може дати опору сьогодні людям?

– Човен, який шукає пристані, але якого кидають хвилі, має небезпеку розбитися об скелі, якщо він не має якорів. Якщо людина буде починати і закінчувати кожен день хоча б короткою молитвою, день святий святкувати щотижня, в її житті з’являться якорі і вона почуватиметься безпечно у пристані, навіть коли великі хвилі. Потребуємо більше дисципліни у час гіперстимуляції і її безмежних можливостей. Такими якорями є практики, які допомагають нам освячувати час у якомусь щоденному порядку, щотижневому ритмі, який є дуже безболісним ліком на наше збентеження та розгублення.

– Яку перспективу, на Ваш погляд, відкриває прийдешнє десятиліття і які чигають на нас небезпеки?

– Мені здається, що сьогодні ми одночасно возвеличуємо свободу, а часом навіть прославляємо свавілля, з іншого боку – дуже легко її віддаємо. У найближчому десятилітті буде цікаво, чи людство і молодше покоління зуміють бути вільними серед пропозицій сучасної технології, чи зуміють вживати комп’ютер як інструмент, щоби він їм служив, а не вони були його рабами, рабами цієї віртуальності і  безмежного доступу до інформації. Стоїть питання, чи будемо держатися своєї свободи, чи будемо її плекати, чи легко продамо її за тимчасові дуже поверхові обіцянки. Особиста, цілком побутова свобода і соціальна свобода цілої нашої громади –  це є головні виклики найближчого часу.

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
3.3848 / 4.47MB / SQL:{query_count}