“Сповідь часу” у Прилбичах

У рідному селі одного з найбільших діячів Української греко­католицької церкви митрополита Андрея Шептицького – Прилбичах, що на Яворівщині, у місцевому храмі багато літ поспіль не відправляли літургію

У рідному селі одного з найбільших діячів Української греко­католицької церкви митрополита Андрея Шептицького – Прилбичах, що на Яворівщині, у місцевому храмі багато літ поспіль не відправляли літургію. Було це у 50-­ті роки минулого століття. Згодом колишніх односельців великого екуменіста роздирали міжконфесійні чвари. Але це все було пізніше того дня, 29 липня 1865 року, коли у селі Прилбичі у сім’ї графа Івана Шептицького та графині Софії Фредро­-Шептицької з’явився на світ третій син – майбутній митрополит отець Андрей Шептицький, який при хрещенні отримав імена Роман Олександр Марія. Свою першу  Службу Божу у чині священика майбутній митрополит відправив у рідному селі Прилбичі – 11 вересня 1892 року, перед тим склавши вічні обіти у Кристинополі.

Ті, що мешкали при Лбиці

Колишній учитель історії прилбицької школи Дмитро Бубісь у своїй книзі “Прилбичі крізь призму віків” стверджує, що є два варіанти походження назви його рідного села. І обидва є такими, що заслуговують на увагу та визнання. Отже, за першою версією назва села Прилбичі походить від “прилбиця” – чоловіча надлобна частина шолома. Відтак він доходить висновку, що, можливо, в давнину мешканці цієї території займалися виготовленням “прилбиць” для рицарських шоломів. На підтвердження цієї версії пан Бубісь наводить знахідки археологічних розкопок, під час яких виявлено дві землянки Х­ – ХІІ століть, у яких виплавляли залізо з болотяної руди.

За другою ж версією, Прилбичами стали називати поселення біля гори Лбиця. Вона і зараз має обривистий схил, а з-під неї витікає струмок, який утворює невелику водойму. Вона не замерзає упродовж усієї зими. Цілком можливо, що предки нинішніх прилбичан обрали місцем поселення це зручне місце під Лбицею і на її честь назвали свою маленьку батьківщину.

І хоча перші письмові згадки про Прилбичі датуються щойно ХІV століттям, дані археологічних розкопок та й випадкові знахідки місцевих мешканців на території села свідчать про те, що перші люди з’явилися тут дуже давно, ще в кам’яному віці. Є також знахідки з часів пізньої бронзи, уламки глиняного посуду давньоруського періоду.

У селі Прилбичі, що за 12 км на південний схід від Яворова, рід Шептицьких з’явився щойно у середині ХVІІІ ст. і замешкав тут аж до приходу Червоної армії. До того село змінило щонайменше десять власників, першими з яких були великі магнати Гербурти. А потім Прилбичі кілька разів перепродавали та передаровували й успадковували різні роди. Зрештою, всередині XVIII століття Тереза Гуменецька придбала маєток у збанкрутілих панів Урбанських і продала його перемишльському греко­католицькому єпископові Атаназію Шептицькому.

Шептицькі у Прилбичах

Шептицькі, рід яких походить із Шептиць, що недалеко від містечка Рудки,  у властивій для їх роду манері не лише володіли майном, а й дбали про розбудову та розвиток території. До прикладу, після звільнення селян із кріпацтва 1848 року дідич Іван Шептицький упорядкував і свої земельні угіддя, і присадибну ділянку. Він також подбав про виділення нових ділянок для сусідів­, а на місці старих створив парк-­сад, який проіснував майже століття – до 1939 року.

Після скасування кріпацтва власники маєтку Шептицькі перейшли до вільнонайманої праці. Для приїжджих ремісників збудували кілька двоквартирних і один чотириквартирний будинок. Коли ж Іван Шептицький був депутатом Галицького парламенту, то він домігся будівництва кам’яної дороги, що значно полегшило сполучення із Судовою Вишнею та Яворовом.

У Прилбичах досі розповідають про чуйність та подвижництво матері Митрополита Софії – дочки відомого польського поета та драматурга Фредро. Один із прикладів – порятунок дітей недалеких сусідів Русяків. Батьки трьох маленьких діток зловживали алкоголем і попропивали геть усе, навіть давали їм оковиту, щоб ті заснули та не плакали від голоду. Графиня Шептицька навідалася до цієї сім’ї і переконала горе-­батьків віддати їй дітей на виховання. Ті погодилися. Відтак найстарший їхній син здобув фах кухаря, а згодом і роботу на кухні Шептицьких, його сестра теж здобула освіту, а потім вступила до монастиря, і наймолодший з Русяків також здобув у Шептицьких освіту і виховання, а згодом і роботу у фільварковому домі в селі Дев’ятники у маєтку графа.

До того як стати священиком, Роман Шептицький кілька місяців перебував на військовій службі, а згодом навчався в університеті. Його батько у молодості дуже хотів, щоб один зі синів став священиком, а згодом і єпископом, щоб “зреформувати руське духовенство”. Однак пізніше довго не давав Романові своєї згоди на душпастирство, оскільки два старші сини померли і він залишився найстаршим.

На прохання сина, тоді вже митрополита, його батько на початку минулого століття ліквідував у Прилбичах корчму. На її місці постала захоронка, в якій мешкали чотири монахині сестри Служебниці Пречистої Діви Марії. Тут виховувались діти віком від трьох до шести років.
Останнім власником маєтку у Прилбичах був брат Андрея – Лев. З часів його господарювання селяни пригадують, що він добре оплачував працю, а ще дуже турбувався про освіту. В останній день навчального року вони разом із дружиною відвідували місцеву школу, здібним учням вручали подарунки, а найкращому випускникові – телятко.

Митрополит радо відгукнувся на прохання колишніх односельчан про допомогу у будівництві нової церкви. Він розпорядився виділити 100 кубів лісу з карпатських митрополичих угідь, а Лев надав будівельний камінь для фундаменту. Проте початок Другої світової війни перешкодив зведенню храму.

Востаннє у рідних Прилбичах митрополит побував улітку 1939 року разом із братом Казимиром, який мав чернече ім’я Климентій та був ігуменом Унівського монастиря. Тут вони разом кілька днів відпочивали, відправляли Служби Божі, спілкувалися з усією великою родиною, що, наче передчуваючи лихо, на кілька днів уся з’їхалася до рідного гнізда.

Вересень 1939 року став чорним для родини Шептицьких. Після вступу Червоної армії до Прилбич Лева Шептицького разом із дружиною взяли під варту. Через півтора доби, 27 вересня, їх вивели у парк і розстріляли. У колишньому графському палаці поселилися офіцери та їхні сім’ї. Однак за два роки господарювання у маєтку не змогли знайти на горищі срібного посуду та цінної ікони – їх випадково згодом знайшов місцевий хлопчина.

Приміщення каплиці-­музею у цей час теж було музеєм. Проте ніхто не може сказати, чи зберігалися у ньому всі експонати. Але після від’їзду Червоної армії у червні 1941-го тут ще було кілька середньовічних гармат, рицарське озброєння, шоломи, списи та інше. За часів панування Шептицьких у музеї зберігалися родинні реліквії, портрети предків, стародавні рукописи, у тому числі і письменника Фредра, колекції меблів та монет, порцеляна та понад 4 тисячі книг.

Церква таки постала

Церква, у якій першу Службу Божу відправив митрополит, нині є православною, а радянська влада закрила її – 1951 року, коли місцевий парох о. Микулович зрікся священства і перейшов працювати фельдшером. Лише у 1960-­ті ро­ки у храмі знову відновили відправу літургії. Наприкінці 80-х років минулого століття у Прилбичах, як і загалом у Галичині, виникли міжконфесійні непорозуміння. Відтак навесні 1988 року розпочали будівництво храму-­музею Шептицьких. Нині він діє – щороку у день народження митрополита Андрея тут відправляють святочні літургії.

З настанням незалежності України відновили і родинну капличку Шептицьких. За радянських часів у ній колгосп зберігав отрутохімікати. У відновлену крипту перезахоронили і останнього власника маєтку у Прилбичах – Лева та його дружину.

Тепер же рідним селом митрополита та славного роду Шептицьких пролягає туристичний маршрут “Сповідь часу”.

 

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
16.0504 / 4.16MB / SQL:{query_count}