Степан і Людмила, або Позитивний дует

Є маса “можливостей” долати  кризу: розбігтися по закордонах, знайти вигіднішого партнера, нахапати кредитів, жити в борг і ховатися, здавати житло за пляшку і харчі, розслабитись і бомжувати

Є маса “можливостей” долати  кризу: розбігтися по закордонах, знайти вигіднішого партнера, нахапати кредитів, жити в борг і ховатися, здавати житло за пляшку і харчі, розслабитись і бомжувати...

Степан і Людмила не розгубилися, не опустили рук. Вони твердо стояли на землі й вона віддячила їм.

Хочеш отримати мудру пораду чи персональний прогноз? Купи в “Скрині” бодай коробку сірників і прочитай на касовому чеку передбачення  типу: “Пізнай себе – і будеш щасливий”, “Якщо на небі хмари – буде дощ”, “Усмішка Вам пасує”...

Отож, і я всміхнулася, прочитавши “Старі друзі повернуться”, а в наступну мить отримала на мобілку запрошення в гості у найближчу неділю – до Стоянова Радехівського району. Три години електричкою, півтори – маршруткою.

Поки рухалась пільгова елект­ричка, був час пригадати історію нашого  знайомства з Людмилою – страшно сказати – понад півстоліття.

З шостого класу – разом. Відвіду­вали улюблену бібліотеку напроти поштамту. Були юними техніками і юними натуралістами. Проходили шкільну виробничу практику на об’єднанні “Електрон”. Знали напам’ять схему телевізора “Верховина”. Все це їй (не мені!) стало в пригоді.

Зауважуйте непомітне. Це – основа нашого життя

Скромна, жвава, товариська дівчина, вона завжди, так би мовити, твердо стояла на землі. Нікуди явно не поспішала і завжди була чимось зайнята. Натискати на кнопку і розважатися тим, що зветься сучасною музикою, їй і на думку не спадало. Ніколи не нудьгувала, не дратувалася, не скаржилася. Не пригадую сварки чи зриву, навіть підвищеного тону. Максимум – спокійне: ”Як тобі не соромно!”

Подібних людей, яких ззазвичай називають позитивними, кожен хотів би мати колегами, сусідами, родичами. А тепер скажіть чесно, чи багато у вашому оточенні такого позитиву?!

У 20 років життя розвело нас надовго. Згідно з модними тенденціями епохи, Люда була “фізиком”, я – “ліриком”. Ми шукали  себе. Шукали – собі.

Відбувався далеко не синхронний процес. Доросле життя часто відчужує, тому що воно – не секція, куди вступають за компанію. Це – те, що кожен мусить прожити сам.

Одружилися Степан і Людмили Федорів почалося в 70-ті. Кучерявий хлопець з Дашави також був позитивним, і це посприяло на диво гармонійному союзу. Разом працювали на ВО“Електрон”. Разом вчилися на радіотехнічному – виробництво потребувало висококваліфікованих працівників. Разом завзято з пелюшок виховували Світланку. А вона – їх...

Якось сім’я технарів вирішила, що дитину слід привчати змалку до техніки, отже – ніяких там лялечок і ведмедиків. Купували конструктори і машинки. Аж одного разу побачили: крихітка сповила у шалик іграшковий самоскид і, наспівуючи, колисала його. Після цього технічна тема була призупинена у вихованні, але – не в житті.

Степан і Людмила отримали дипломи та скерування на філію об’єднання у Виноградово. Відважилися на переїзд: народився син Олексій, і материнська квартира у Львові  стала тісною. Та й на дачу у Винниках ( доїзд – двома автобусами) вже не залишалося сил і часу.

Мало-помалу облаштувалися. Квартира, земельна ділянка, машина. Давали раду собі й допомагали матері у Львові. Життя було стабільним до початку 90-х. Далі – криза...

“Ми знали, що таке бути голодними”

Не стало гарантованої роботи. Де і взялися хвороби, зокрема, у Людмили – астма. Почала швидко сліпнути мати. Виросли діти – час було думати про освіту, але ні зв’язків, ні, тим паче, грошей у сім’ї не було. У процвітаючому Закарпатті, яке колись іменували “другою Грузією”, стало можливим голодування – ні, не дієта і не акція протесту, а безпосереднє недоїдання.  Син напружено вчиться, а худий, аж світиться. Один одному потай підкладають останній шматок. Як тут вижити? Хіба що скарб знайти.

Але, як твердить Людмила, голов­не те, що вони знайшли один одного, і тому нічого не втратили.

Міцна сім’я і Божа поміч – от і весь секрет. Може, для когось – надто просте пояснення. Та Степан і Людмила у цьому впевнені. Вони мали віруючих батьків,  дітей охрестили змалку, а самі  взяли шлюб у Виноградові. На Бога сподівалися – і роботи не цуралися.

Пройшли всі ази виживання – аж до базару (і нічого, корона не впала). Продали машину, щоб оплатити операцію Степана, про яку страшно згадувати. Допомогли матері з операцією на очі.

А діти? У важкий час вони опинилися на висоті. Допомагали батькам і самостійно здобували освіту. Донька Світлана влаштувалася у Львові на роботу в ательє індпошиву, потім вступила на юридичний факультет (самостійно і безплатно!) й успішно його закінчила. Водночас доглядала стареньку бабусю. До речі, вона так і не стала автолюбителем. Її стихія у вільний час – кінний спорт.

Здобув освіту і Олексій – став програмістом і нині працює провідним менеджером у солідній фірмі. Поки обзавівся власним житлом, виручила квартирою заводська мамина подруга, яка виїхала за кордон. Так сімейна любов, вірні друзі і власна праця допомогли протриматись і пробитись.

А далі знову – все спочатку...

Подружжя Федорів уже давно мріяло перебратися в село – обоє полюбляли працювати на землі, та й Людмила за станом здоров’я конче потребувало перебування на чистому повітрі.

Важливе сімейне правило: плануючи будь-яку серйозну справу, все детально обміркувати і зібрати достовірну інформацію. Тож вони продали квартиру в Виноградові та придбали половину будинку в Стоянові, “На здачу” купили вживаний, але справний автомобіль. Консультував знайомий спеціаліст. Зауважив на зовні ефектній моделі сліди зварювання: ”Машина була в серйозній аварії” – і порекомендував іншу. Знову ж таки добрі люди допомогли освоїтися на новому місці, зробити ремонт.

І ось мене зустрічає мальовнича садиба з рясною калиною при вході. Біля ґанку пишно квітнуть розкішні білі чорнобривці – видно руку колишнього юнната. На паркані – незвичайна лоза. Виявляється, це... ківі, яке, правда, ще не дає плоду, але, на загальний подив, перезимувало. Зате пізня малина вся обліплена ягодою, та й інша садовина нівроку.

Заходимо в дім. Я зауважила, що сільське житло може бути комфортнішим за міську квартиру. Три затишні кімнати, простора веранда, кухня. Всі вигоди – в домі. Опалення – сучасне, з котлом, але, як запасний бронепоїзд, є традиційна піч, розміщена так, що може водночас прогрівати всі примішення. На кухні – газ, дуже якісні побутові прилади – “Діти вишукували через інтернет”. Нормальна сантехніка, модернова душова кабіна.

Всюди – зручно, нічого зайвого. І домашні тварини – при ділі: собака сторожує, кіт мишкує.

Недалеко від дому – ділянка у 20 соток. На погляд міської людини – чимало, але час від часу господарі орендують ще шмат поля. Нещодавно завели двох поросят: буде свіжина до Різдва для всієї родини. Поставили кілька вуликів – на Спаса вже святили власний мед.

– Життя медом не здається, та бджоли виручають, – жартують господарі, частуючи мене. А мені хочеться порівняти  їхню домівку з вуликом,   який постійно наповнюється.

Уже сім років прожито в Стоянові. Тут могила Людиної мами. Тут оброблена ними земля. Тепер цей дім вже рідний – назавжди. Багато роботи, але вона – радує, тому що не лише для себе, але і для дітей у Львові, які допомагають у всьому.  Так, Степану нещодавно оперували катаракту. Тепер він, дякувати Богу і дітям, бачить добре.  Нічого немає випадкового. Що виростиш, те й збереш. А тепер росте онучок Денис – є кому передати і добро, і досвід.

На білих стінах – лише святі образи. З вікна видно баню нової церкви  Параскеви П’ятниці. Власне на першу службу в ній мене і запросили. Так уже щасливо склалося, що до нового храму – йти п’ять хвилин.
Хороший це був день. І хороша зустріч зі старими друзями. Таке їх життя – з медом, з любов’ю, з Богом.

Ірина Данчева

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
5.6942 / 4.16MB / SQL:{query_count}