На бланку Кордуби Грушевський написав: “Знаменито!”

Андріана Огорчак, онука Мирона Кордуби

Андріана Огорчак, онука Мирона Кордуби

У новому, третьому томі енциклопедії Львова, що недавно вийшов  друком і презентувався на Форумі видавців, згадується ім’я  вченого, публіциста, історика Мирона Михайловича Кордуби. А коли у Львові відкривали меморіал польських “орлят”, президент сусідньої держави з гордістю назвав серед решти видатних діячів Польщі, які поховані на Личаківському цвинтарі, й професора Варшавського університету Мирона Кордубу. Так сталося, що українського історика зі світовим іменем, учня Михайла Грушевського краще знають у Польщі, а до нас, українців, він лише повертається із забуття.

Нещодавно його внука Андріана Огорчак передала у відділ рукописів наукової бібліотеки ім. Стефаника у Львові понад тисячу листів до Кордуби від видатних особистостей України. Серед них – 108 листів від Михайла Грушевського, понад 50 – від видатного вченого, філолога Степана Смаль-Стоцького, також листи від Володимира Кубійовича, Богдана Лепкого, Йосифа Сліпого. А ще в  родинному архіві пані Огорчак зберігаються листи до Мирона Кордуби від Івана Франка, Ольги Кобилянської, Осипа Маковея й багатьох інших видатних людей.

То хто ж такий Мирон Кордуба, що з ним листувалися такі визначні діячі України? Чим завоював авторитет у світових наукових колах? Чому його ім’я несправедливо забули в Україні? Про це та інше – в розмові зі внукою відомого вченого, львів’янкою Андріаною Огорчак.

“Грушевський написав: “Знаменито!”

– Що пам’ятають у вашій родині про дитячі та шкільні роки Мирона Кордуби?

– Мій дідусь народився у селі Острів біля Тернополя й був  вихідцем зі священичої родини. Священиками були його обидва дідусі й батько Михайло Кордуба. Він мав парафію у селі Сушно біля Радехова, але спочатку був помічником пароха у селі Острів, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Спочатку подружжя мешкало в Острові, й Мирон ходив до сільської школи, хоч назагал таке не практикувалося. Тодішня інтелігенція, зокрема й священики, не віддавали своїх чад у сільські школи, а винаймали для них домашніх вчителів, які готували дітей до гімназії. Гімназійну освіту мій дідусь почав здобувати у Тернополі, де була одна українська чоловіча гімназія й одна жіноча, та провчився там недовго. З ним трапився курйоз, через який був змушений залишити Тернопільську гімназію.

– Чому?

– Мушу сказати, що мій дідусь, як і всі Кордуби, мав дуже твердий, принциповий характер, й це часто йому шкодило. Гімназист Мирон Кордуба любив носити на шиї гарасівку – ткану стрічку, яку ще й тепер чоловіки вдягають, замість краватки. Зараз носять гарасівки різних кольорів, а в часи молодості мого дідуся був популярний малиновий колір, який символізував козацький стяг.

Нагадую, що це був період польського шовінізму. Одного разу під час уроку польської мови вчитель-поляк зробив Миронові зауваження, що такого носити не слід, на що гімназист відповів: “А я не знав, що у пана професора – індичий інстинкт…”

Можна тільки здогадуватись, що було далі, але гімназію у  Тернополі довелось покинути і переїхати до Львова. Там була рідня, було де замешкати. Деякий час дідусь мешкав у Барвінських, бо це була його родина по матері.

У Львові дідусь вчився в українській чоловічій гімназії, яка тоді знаходилася в Народному домі (нині Кінопалац – “Пошта”). У нашому родинному архіві є фото гімназистів на фоні цього будинку, а згодом українська гімназія побудувала собі приміщення біля Політехніки.

Після закінчення гімназії Мирон Кордуба вступив до Львівського університету на історичний факультет. Це вже був час “весни народів” у Європі, коли всі народності здобували свої права. Тоді й  Австрія повернулась лицем до українців. Виникає україністика у Львівському університеті, тут починають викладати українську філологію, історію, й до викладання запросили з Києва дуже відомого на той час історика Антоновича, але він був уже поважного віку, написав, що не хоче змінювати місця проживання і порекомендував замість себе молодого, талановитого професора Михайла Грушевського. Той приїхав до Львова з рекомендацією Антоновича й завітав до Барвінських, бо знався з ними, а там був Кордуба. Барвінський їх познайомив і відрекомендував так: початкуючий студент і початкуючий науковець. Між ними була різниця у десять років.

Кордуба був добрим студентом, який глибоко цікавився історією, із захопленням вчився у Грушевського, а той завоював собі реноме дуже суворого, вимогливого, але знаючого викладача. У нашому родинному архіві зберігся документ про складання іспиту дідусем:  папір із водяним знаком, де писалося, з якого предмета студент складав іспит, у якого викладача і на яку оцінку. Оцінку викладач вписував власноруч: “задовільно”, “добре”, “дуже добре”. На бланку Кордуби Грушевський написав: “Знаменито!”.

Подальшу освіту, за порадою Грушевського, Мирон Кордуба здобував у Відні. Це було непросто, адже в сім’ї було шестеро дітей (Мирон – найстарший). Й зберігся лист, в якому батько написав, що може виділяти на його освіту стільки-то із сімейного бюджету. У Львові  цього було б достатньо, а для Відня явно замало, тож дідусь мав сам давати собі раду. Ще у студентські роки він підпрацьовував у бібліотеці Віденського університету. А батьківська пожертва на  освіту упродовж усього навчання лишилась незмінною.

У Відні тоді навчалось багато українських студентів, й на той час  активно діяло студентське товариство “Січ”. Мирон Кордуба деякий час був головою “Січі”. На громадську роботу теж потрібен був час, але це не заважало йому успішно закінчити філософський факультет Віденського університету, де викладали історію, а також філологію, що згодом допомогло йому стати  добрим журналістом.

Переїзди  і втрати

– Як вдалося за стільки років зберегти листи дідуся, сімейний архів узагалі?

– Хочу сказати, що збереглося далеко не все. Дідусь 20 років пропрацював у Чернівцях, очевидно, нажив там якийсь маєток. Найперше – бібліотеку, але сталося так, що родина мала за три дні вибратися із Чернівців. Коли після двадцятирічного побуту поспіхом збиралися, то не все взяли із собою, щось та залишилося. Річ у тім, що це були важкі воєнні роки. У Галичині відбувалися сутички з поляками, а на Буковині – з румунами. Мій дідусь був активною людиною, працював у різних українських інституціях, як журналіст, дописував до кількох видань у Львові, і його, як активного українця, румуни заарештували. Виставили ультиматум: виїхати з Чернівців за три дні.

Сім’я Кордубів перебралася до Станіславова, але прожила там недовго. Дідусь був послом ЗУНР у Відні, згодом переїхав до Львова, а тут якраз розвинувся страшний польський шовінізм. Поляки раділи своїй перемозі й казали українцям: “Ви програли війну і програли все. Не маєте тут ніякого слова”. У таких умовах дідусь викладав історію в українській гімназії, й коли надійшла вказівка від влади викладати історію польською мовою, він не послухався. Його тричі виганяли з гімназії. Дирекція його захищала, бо цінувала і шанувала, як фахівця, але він все одно лекції читав по-українськи. Мав троє дітей, втрачав роботу, часи були важкі.

На той час у Варшавському університеті викладав видатний учений-філолог, професор Смаль-Стоцький. Дідусь із ним листувався, і той зробив йому добру опінію у Варшаві. Кордубу запросили на кафедру історії східних слов’ян Варшавського університету. Він читав там курс історії України і здобув велику популярність. У Варшаві тоді було багато української молоді, яка цікавилася своєю історією, й на його лекції записувалися не лише студенти університету.

Працюючи у Варшаві, дідусь здобував щораз вищі посади. Через десять  років відкрив в університеті кафедру історії України. Це був величезний  успіх, добитися якого було нелегко. Хочу сказати, що  у Варшаві тоді не було такого шовінізму, як у завойованому поляками Львові, тому дідусеві там було морально комфортніше. Варшавський період був найбільш плідним в його роботі. Він мав там повагу і популярність, їздив на різні наукові конференції по цілому світу. І завжди шкодував, що його представляють як польського вченого, а не українського, хоча всі знали, що він українець. І він тримався свого українства дуже міцно. Ще під час чернівецького періоду свого життя Мирон Кордуба разом з іншими українськими вченими – філологами, істориками – їздив у табір для російських військовополонених у Вайс-Ведені в Австрії, де було багато українців зі сходу, щоб піднімати їхню свідомість. Він викладав там (безкоштовно!) історію, розказував, хто вони – щоб ці люди ставали свідомими українцями. А вдома залишив на півроку дружину з трьома дітьми.

Але вернімося до переїздів. Під час Другої світової війни Варшава була дуже знищена. Бомби там свистіли майже кожного дня. Не було де працювати. На той час Кубійович відкрив українську гімназію у Холмі, й дідусь там рік викладав. Німці тим часом дійшли аж до Волги, а в Галичині тривало досить спокійне, порівняно, звичайно, життя. Тут творився якийсь ілюзорний затишок, і дідусь вирішив переїхати до Львова. Це в той час, коли всі втікали на Захід! Але він зробив так тому, бо весь час мріяв про Україну. І знову – переїзд, знову втрати особистих речей, майна, архівів.

Убивство без ножа

– Але ж ілюзорний затишок в Галичині тривав недовго. Прийшли “визволителі”. Як тоді працювалося вашому дідусеві?

– Дідусь повернувся до Львова за німців. Спочатку викладав у гімназії, бо університет не функціонував, а потім почав працювати зав­кафедрою історії західних і південних слов’ян в університеті. Спочатку здавалося, що все буде добре, але нова влада щораз більше “закручувала гайки”.

У 1946 році  “святкували” річницю Михайла Грушевського, і в університеті ідеологи організували конференцію, щоб відомого вченого змішати з болотом. Вимагали, щоб дідусь виступив і публічно відрікся від свого вчителя. А Кордуба, ще будучи професором історії у Варщаві, на ювілеї свого наставника виголошував доповідь про Грушевського – як про видатного вченого. Прочитав цю доповідь на тій злощасній конференції. Усі були шоковані. Моя мама тоді працювала в університетській бібліотеці й була присутня в залі. До неї підходили люди, тиснули руки і казали: “Гратулюємо!”. Це був героїзм. За таке можна було потрапити до Сибіру. В залі було чимало інших знаних галичан, і дідусь очікував підтримки від них. На жаль, люди мовчали. Це його страшно знервувало. Пам’ятаю, як він вдома обурювався. Згодом дістав інсульт і помер. Багато хто казав, що це було вбивство без ножа.

Уся історія – на 75 тисячах карточок!

– Що уже видано зі спадщини Кордуби?

– Частина його наукової праці – бібліографія, що була справою його життя. Ми завдячуємо кандидату історичних наук Олегові  Піху, що підготував цю роботу до видання.

Книжка на 306 сторінок, і науковці кажуть, що це лише сім відсотків із того, що є. Уже відомо, що Мирон Кордуба володів 16-ма мовами на письмі – це видно з його бібліографії. Загалом він вільно володів німецькою, англійською, французькою, слов’янськими мовами, навіть фінською та угорською. Чимало творів писав по-англійськи і по-французьки – щоб донести до інших науковців правду про Україну, тому що про нас говорили тоді деформовано.

Він багато працював як журналіст, навіть писав короткі художні твори, але найбільше проявив себе як науковець. Дуже багато працював над бібліографією і створив бібліографію України від найдавніших часів, відколи почали видавати книжки й до 1939 року. Це картотека: карточка, де є назва книжки, вказано де, ким і коли видана і кілька слів анотації. За життя він підготував 75 тисяч карточок! Як це можна зробити – уявити важко. Я уявляла: якщо він творчо працював
50 літ, то з 50 тисяч карточок на рік припадала б тисяча… Усі досі дивуються його великій працездатності.

Доля тієї бібліографії дуже складна. Частина її пропала, але більше збереглося, і маю надію, що вона буде затребувана, адже це – неоціненне джерело інформації для науковців. Те, що вийшло в інституті ім. Крип’якевича, стосується українсько-польських відносин. Описана вся література з цієї теми. Ще б мало вийти 12 таких книжок.

Серед документів дідуся знаходимо запрошення на світові конгреси істориків: до Відня, Берліна, Праги, Стокгольма. Є матеріали, які він подавав до світової енциклопедії “Хто є хто”: це імена наших українських князів. Поміж двома війнами виходила Британська  енциклопедія, і дідусь теж подавав туди матеріали про Україну. Він  справді дуже багато зробив для України, і спадщина його багатогранна. Вона ще чекає своїх дослідників.

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
6.1304 / 4.23MB / SQL:{query_count}