Перегляд світових новин в інтернеті я розпочинаю з України

Марек Краєвські, письменник

Марек Краєвські, письменник, про Вроцлав та Львів

Львівське видавництво “Урбіно” у липні презентувало дві книжки відомого польського письменника Марека Краєвськєго у перекладах Божени Антоняк: “Еринії” та “Привиди в місті Бреслау”. “Пошта” запросила письменника до розмови.
– Мабуть, сьогодні вже не існує мешканців Вроцлава, які не чули б про Ваші книги, а у мене створюється враження, що всі вони їх читали. Мені навіть доводилося брати участь в екскурсії під назвою “Слідами Ебергарда Мокка”, у ході якої ми отримали детальне пояснення щодо кожного із місць міжвоєнного Вроцлава, у яких відбувається дія Ваших детективів.

– Вроцлав’яни дуже пишаються тим, що у їхнього міста є свій власний літературний герой. Створений Вами персонаж Ебергард Мокк уже багато років популярний не лише у себе на батьківщині, а й за кордоном. Як розвивається останнім часом географія перекладів Ваших книг?

– Досі пригоди Ебергарда Мокка були перекладені дванадцятьма мовами. Крім того, ще шість видавців купили права на мої книги, але наразі переклади ще не готові. Тобто незабаром ці книги можна буде прочитати уже вісімнадцятьма мовами, серед яких німецька, голландська, російська, українська, англійська, італійська, чеська, словацька, іспанська, литовська та ін.

– Чи Ви відстежували, в яких саме країнах Ваші книги тішаться більшою популярністю, і від чого це залежить?

– Ясна річ, це завжди відчутно, адже коли ти стаєш популярним, то до тебе доходять відгуки, запрошують на презентації, літературні фестивалі. Як я нещодавно довідався, у Німеччині мене вважають зіркою, це мені страшенно приємно, хоча, мабуть, це все ж таки перебільшення, хоча наклади німецьких перекладів мене тішать. Оскільки я володію німецькою, то часто буваю у німецькомовних країнах і зустрічаюся з читачами, даю інтерв’ю газетам та радіо. Коли автор володіє мовою якоїсь країни, це завжди плюс для промоції. Німців завжди розчулює мій слов’янський акцент і характерна вимова літери “р”, яку я ніколи не намагаюся вимовляти подібно до німецької фонетичної норми, а залишаю такою, яка більш звична для нас, слов’ян. В Італії також буваю часто, і це особливо тішить мене як класичного філолога, адже щоразу, коли я туди приїжджаю, то відчуваю себе на духовній батьківщині. Ну а остання поїздка до Львова на форум книговидавців страшенно мене розчулила, адже під час кожної зустрічі з читачами і навіть під час автограф-сесій, яких було аж шість, приходили натовпи читачів. Люди вишиковувалися у черги. Це неймовірно! Тож до трійки країн, де я відчуваю найбільше читацьке зацікавлення, потрапляє і Україна. Що ж до інших країн, то я не чув досі жодних реакцій із Голландії, де нещодавно вийшов переклад однієї з моїх книг, мабуть, це свідчить, що вона не надто успішно продається. У Франції моя книга вийшла у дуже престижній так званій “чорній серії” видавництва “Галлімар” і отримала дуже прихильні рецензії, але продажі, мабуть, не надто успішні, бо видавництво не пропонує жодної промоції. Що ж стосується причин популярності чи непопулярності тої чи іншої книги у конкретно взятій країні, то мені важко було б назвати такі причини. Мені здається, що це справа абсолютно випадкова, тому і прорахувати наперед успіх чи неуспіх ніколи неможливо.

– Наскільки мені відомо, найновіша Ваша книга, дія якої частково відбувається у Львові і для написання якої Ви навіть отримали спеціальну іменну стипендію міського голови Львова, вже перекладена українською і цей переклад вийшов найпершим, майже одночасно з оригіналом, це так?

– Так. Я справді мушу висловити своє захоплення оперативністю моєї української перекладачки Божени Антоняк і українського видавця, вони спрацювали в абсолютно рекордному темпі, і я дуже радий із цього.

– Зупинімося трохи на перекладах. В Україні, як і деяких інших країнах Східної Європи зі слаборозвинутим книжковим ринком, перекладачі дуже часто відіграють роль культурних посередників між літературою, з мови якої вони перекладають, і вітчизняними видавцями. Чи таке явище зустрічалося Вам у західноєвропейських країнах?

– Ні, я ні з чим таким не стикався раніше. У Польщі, як і у Західній Європі, перекладачі здебільшого працюють на замовлення видавництва, вони лише вкрай рідко пропонують видавцям книги на розгляд, і ніколи не займаються промоцією уже випущених книг. Для останнього у видавництвах існують спеціальні фахівці. Натомість в Україні моя перекладачка та її чоловік Анатолій Івченко займаються усім – від пошуків видавця до організації мого побуту під час промоційного туру. Вони виконують і роль моїх літературних агентів. Це неймовірно! І я їм страшенно вдячний за це.

– Досі Ваш герой розслідував злочини здебільшого на території міжвоєнного Вроцлава, що і стало “фірмовим знаком” текстів. Іноді йому доводилося виїздити у справах до Берліна, адже у той час Вроцлав, точніше Бреслау, був німецьким містом. В останній книзі Ви привезли героя до Львова. Чи плануєте розширювати географію Ваших текстів, чи і далі залишитеся локальним патріотом?

– Ні, жодного поширення географії у цьому сенсі я не планую. Річ у тому, що дія моїх книг відбувається лише у тих містах, з якими я відчуваю сильний позитивний емоційний зв’язок. Вроцлав я страшенно люблю, це місто, де я народився, з ним пов’язано все моє життя, професійне й особисте. Про Львів я написав, бо зі Львовом мене також пов’язують дуже теплі емоційні та родинні стосунки. Моя мама народилася недалеко від Мостиськ. Мій дядько був кельнером у Львові. Книгу я присвятив іншому, уже покійному дядькові, теж львів’янину за походженням. Коли приїхав сюди у 2007 році, то побачив, що мої уявлення про це місто, почерпнуті в основному з літератури міжвоєнної доби, загалом правильні. Адже у цьому місті все збереглося, тут і далі багато парків, маса архітектури, незруйнованої під час війни. Наприклад, у Вроцлаві, який був дуже зруйнований, а згодом реконструйований, часто неможливо просто перейтися вуличкою і побачити ті самі будинки, які стояли тут у 30-х. А у Львові все це збереглося, і це примусило мене ще раз закохатися у ваше чудове місто.

– Повернімося до Вашого героя, Ебергарда Мокка. Від самого початку читачі оцінили його досить об’ємно змальований характер, особливості, звички. Чи передбачаєте Ви якісь серйозні зміни у його характері, пов’язані, наприклад, із віком?

– Думаю, що ця постать уже достатньо сформована і яскрава, тож навряд чи щось буде серйозно мінятися. Мокк радше залишиться таким, яким його люблять читачі, – шанувальником міцного алкоголю, вроцлавських повій, античної літератури, але при цьому брутальним, неоднозначним, сповненим внутрішніх суперечностей.

– Тобто, феміністки, які люблять нарікати на Вашого героя, не дочекаються реверансів у свій бік, і Мокк не перестане бути агресивним мачо, пристосовуючись до новітньої ґендерної моди?

– Ні, думаю, не перестане. Хай уже буде справжнім мачо. Хоча у романі “Голова Мінотавра” з’являється нарешті нетипова для моїх детективів жінка – вродлива, розумна, начитана, не повія, не домогосподарка, не дуже молода. Вона, зрозуміло, львів’янка.

– У Вашому житті був такий момент, коли Ви відчули втому від свого персонажа і вирішили завершити його життєвий шлях, але реакція читачів була такою бурхливою і обуреною, що Ви пішли їм назустріч і продовжили цикл книг про Мокка. Як тепер складаються Ваші стосунки з героєм?

– Так, справді, згаданий вами епізод, мав місце. І тепер я розважаю себе тим, що додаю героїв. Наприклад, у романі “Голова Мінотавра” з’явився новий герой, польський поліцейський зі Львова 30-х рр. Едвард Попєльські. Але він дуже схожий на Мокка. Польські критики навіть нарікали, що я подвоїв героя, бо зазвичай у детективній літературі пари добираються за принципом контрасту – найбільш знаний приклад – Шерлок Голмс і доктор Ватсон. А я вирішив піти іншим шляхом і створити двох схожих героїв, бо Попєльські також є шанувальником жінок, алкоголю і античності. Тож обидва комісари чудово знаходять спільну мову, а відрізняються лише зовні.

– Ви вже згадували про своє замилування Львовом. А які ще враження про це місто і про Україну Ви винесли зі свого перебування тут?

– Я зовсім по-іншому тепер дивлюся на Україну, набагато краще розумію її жителів. Раніше я зовсім нічого не знав про Україну і про українців, стикався хіба що з представниками діаспори тут, у Польщі. Пригадую, одного разу на якомусь весіллі розмовляв із одним українцем, дуже милим хлопцем. Він сказав, що має польське походження і дуже цим пишається. Мені це відразу заімпонувало, як кожному польському патріотові, коли хтось пишається своїми польськими коренями. А коли я приїхав до України, то зрозумів, що українці і поляки дуже схожі, нас об’єднує те, що у минулому ми боролися зі спільним ворогом – тоталітарним радянським режимом. Мої контакти з українцями були завжди дуже приємними. Мені жодного разу не довелося відчути якоїсь неприязні через те, що я говорю польською. Можете собі уявити, що від часу мого останнього перебування у Львові я розпочинаю перегляд світових новин в інтернеті саме з України. Я зацікавився, будучи у Львові, і сучасною українською літературою. Вона дуже популярна у Польщі завдяки книгам, які перекладає і видає наше видавництво “Чарне”. Найвідоміших сучасних українських письменників давно можна прочитати польською, але я купив книги в оригіналі і тепер буду вчитися української, читаючи їх.

– Ви багато читаєте художньої літератури?

– На жаль, менше, ніж хотілося б. Мені доводиться багато читати для моїх письменницьких потреб. Наприклад, перечитувати класику. Нещодавно я перечитував Достоєвсього і Томаса Манна, шукаючи цитат для своєї нової книги. Багато читаю нехудожньої літератури – філософської, психологічної, навіть підручники з фізики.

– Книга “Голова Мінотавра” вийшла у Польщі кілька місяців тому. Ви уже згадували про перші реакції критиків. А як сприйняли читачі те, що події відбуваються у Львові, адже Львів – дуже особливе місце для поляків?

– Це дуже додало популярності книги. Наприклад, у Вроцлаві на презентації книги приходило надзвичайно багато людей, які народилися у Львові, а також їхніх нащадків. Тема Львова – це дуже ностальгійна тема для поляків, маєте рацію. І коли на одній із таких зустрічей із читачами у Вроцлаві до мене підійшла старша пані і сказала, що мені вдалося дуже добре передати атмосферу колишнього Львова, я був страшенно радий, більшого компліменту мені неможливо було зробити. Хоча я і свідомий того, що моє завдання дуже спрощене, адже достатньо перейтися вуличками сучасного міста – і тодішню атмосферу нескладно собі уявити.

– Перед тим, як присвятити себе літературі, Ви викладали античну словесність у Вроцлавському університеті, багато спілкувалися зі студентами. Вам не бракує цього спілкування?

– Трохи бракує. Спершу, коли мої книги стали популярними, і я раптом усвідомив, що вже не мушу заробляти на життя чимось іншим, покинув викладання і дуже тішився вільним часом, який у мене з’явився. Це було чудове життя. Але тепер я часто з ностальгією згадую і свої викладацькі роки, хоча, мої заняття ніколи не були у студентів особливо популярними, адже латинська граматика – складна справа і небагато знаходилося студентів, яких це цікавило. Тим ціннішими були ті одиниці, яких вдавалося зацікавити. Блиск у студентських очах – цього справді бракує. Але незабаром мені вдасться трохи поринути у ту колишню атмосферу, бо моє польське видавництво “Знак” восени організовує курси для майбутніх письменників, і я теж буду там викладати, з чого дуже тішуся.

– Раніше, коли Ви ще були університетським професором, графік писання книг залежав від розкладу навчання. А як тепер?

– Тепер усе змінилося. Колись я після завершення навчального року виїздив на два місяці за місто і повністю відрізаний від світу працював по 8-10 годин щодня. А потім у жовтні повертався на роботу. Тепер теж планую час, але вже по-іншому. У першій половині року здебільшого працюю над черговою книгою, а від вересня до грудня їжджу на зустрічі з читачами. Хоча іноді трапляються винятки. Наприклад, наступного року, планую поїздку до Ізраїлю у лютому, бо книга вийде саме тоді.

– Ваші книги вирізняються досить складною мовою. Ви часто цитуєте античних авторів в оригіналі, пишете довгими, ускладненими реченнями. Більшість читачів захоплюється цим, але, мабуть, є і такі, хто нарікає на таку ускладненість?

– Так, бували і незадоволені. Багато хто говорив мені, що нудиться, читаючи амбітні книги, написані складною бароковою мовою, скаржилися на надмірну кількість деталей, просили не мучити їх такими докладними описами старих вулиць і будинків. Але це мене не зупиняє, і я зберігатиму і в подальшому свій стиль, бо це мені подобається. Я вихований на риториці Цицерона і зберігатиму вірність своїм смакам.

– Розкрийте трохи технічних таємниць – як відбувається планування убивств у детективах? Чи існують якісь стандарти, наприклад, по одному вбивству на кожні чотири розділи, щоб читач не знудився?

– Ні, аж до такого цинізму я не доходжу і не вираховую кількість убивств наперед, залежно від кількості сторінок. Але мені справді важливо, щоб читач не нудився, тому щойно я, як автор, відчуваю, що мені починає бути нудно під час писання, це знак, що час щось вигадати, щось змінити, здивувати чимось читача. Але не вбивствами, ясна річ. Існують тонші стилістичні методи. Наприклад, можна подавати якусь картину з точки зору несподіваного персонажа, скажімо, з точки зору кельнера, який чує розмову двох персонажів, та інші методи. Я належу до тих людей, яким досить швидко все набридає. Ой, перепрошую, не все, тут сидить моя дружина, її це, зрозуміло, не стосується (сміється).

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
3.9567 / 4.24MB / SQL:{query_count}