Те, що за нотами

Борис Блох, піаніст, про дві прості умови, щоб стати видатним піаністом і не лише

Борис Блох, піаніст, про дві прості умови, щоб стати видатним піаністом і не лише

Ім’я музиканта Бориса Блоха добре відоме в цілому світі. 1974 року талановитий випускник Московської консерваторії, вихованець Дмітрія Башкірова емігрував до США і через два роки, двадцятип’ятилітнім здобув першу премію на Міжнародному конкурсі молодих виконавців у Нью-Йорку. Невдовзі до активу піаніста додалися перемоги на престижних конкурсах Артура Рубінштейна в Тель-Авіві та Феруччо Бузоні у Больцано. З того часу його запрошують виступати на реномованих фестивалях чи не всіх континентів, він охоче ділиться таємницями майстерності із студентами як за океаном, так і в Старому Світі, з часом перебравшись до Німеччини, працює в журі міжнародних конкурсів.

Уже багато років Борис Блох є професором класу фортепіано Університету мистецтв “Фолькванг” в Ессені. З 1991 року він також активно займається диригуванням, певний час був навіть музичним керівником Одеського театру опери та балету, диригував у Італії, Німеччині, Росії. Цінують його передовсім як тонкого знавця російської опери.

Та львів’янам кожна зустріч із Борисом Блохом запам’ятовується власне багатогранними діалогами з фортепіано. Невипадково навіть один із найвідоміших і найгостріших сучасних літературних критиків Німеччини Марсель Райх-Раніцкі порівняв Блоха із “натхненним поетом за роялем, знавцем ритмів музики і мови”... На початку 2000-х Борис Блох виступав у Львові кілька років поспіль, а нещодавно після кількалітньої перерви знову подарував місту сольний шопенівський речиталь у межах фестивалю “Віртуози”. Втім, спілкуватися із музикантом однаково цікаво як у межах сцени, так і поза нею: провівши понад 35 років за кордоном, він усе ще блискуче розмовляє українською – адже народився і виріс в Одесі. Сипле влучними зауваженнями, дотепами, та, всупереч стереотипам, доброзичливо відгукується про більшість своїх колег. Натомість трохи образився на примхливу галицьку публіку: звиклий до повних залів Берлінської філармонії і Віденського концертного товариства, “Моцартеуму” і Лондонського королівського театру піаніст так до кінця і не зрозумів, чому йому не вдалося зібрати аншлаг у Львівській обласній філармонії.  І справді – чому?

– Мабуть, за кілька ос­танніх років мене вже встиг­ли тут призабути. А ще трохи бракувало реклами. Шкода, адже я дуже пишався тим, що за короткий час встиг завоювати серця львівської публіки і в попередні свої приїзди збирав повні зали, знайшов у Львові нових друзів. Зі Львова походить і один із моїх талановитих учнів, Яромир Боженко.

– Чи не здається Вам, що фортепіанна школа, котру на Заході й досі прийнято називати “російською”, щонайменше наполовину могла б називатися “одеською”? І чим Ви, також уродженець Одеси, можете пояснити цей феномен?

– Легендарний скрипаль, також уродженець Одеси, Давид Ойстрах, якось влучно зауважив: “Для того, аби стати направду видатним музикантом (чи скрипалем – але це з однаковим успіхом стосується й інших виконавців), потрібно дві речі: народитися в Одесі і вчасно звідтіля поїхати”.

Формування багатьох видатних музикантів відбувалося насамперед завдяки тій особливій аурі, котра була в Одесі впродовж багатьох років і на ґрунті якої власне й народжувалися численні таланти. А якщо таланти народжуються – тоді вже присутність чи відсутність школи відіграє меншу роль. Справжній талант завжди знайде можливість пробитися, це не пуста банальна фраза, так воно і є. Але зверніть увагу – жоден із цих талантів в Одесі не затримувався, всі вони їхали до Москви. Особистості, про яких складали легенди, необроблені алмази, коли б вони залишалися в Одесі, то так би і залишалися “необробленими”. А в Москві все-таки отримували “огранку” і перетворювалися на справжні діаманти.

Наприклад: Еміль Гілельс поїхав з Одеси до Москви, коли йому було 16 років. Він уже тоді був явищем, переміг на Першому всесоюзному конкурсі. Був справжнім природним “вулканом” таланту, а те оточення, яке дала йому Москва і зокрема педагог – Генріх Нейгауз – наділило особливою культурою. В іншому випадку провінційність все ж відображалася би на способі мислення. Звичайно, одеське середовище впливало і на ще одного вихованця Нейгауза, Святослава Ріхтера (хоч він і не народився в Одесі, але саме там формувався).

Яків Зак, також уродженець Одеси, вважав, що Генріх Нейгауз трохи підсміювався над одеситами. Але в той же час був упевненим, що в душі він і цінував їх найбільше. Адже – врешті-решт – усі його найвидатніші учні вийшли саме з Одеси.

– В одному із інтерв’ю Ви якось розповідали, що коли приїхали до Москви, екстерном закінчивши в Одесі спеціальну музичну школу ім. Столярського, то приймальній комісії так і відрекомендувалися – “Я – Боря із Одеси”...

– Коли я приїхав до Москви у 18 років, доводилося позбуватися багатьох “одеських стереотипів”. В Одесі найголовнішими завжди були яскравість виконання, сценічність, віртуозність: грати Ліста було престижніше, аніж Баха чи Бетховена. Навіть коли мій московський педагог Дмітрій Башкіров пропонував мені вчити сонату “Гаммерклавір” Л. ван Бетховена, мені саме в той час найбільше хотілося грати “Іспанську рапсодію” Ф. Ліста – а вчити бетховенівську фугу було нудно. Зізнаюся відверто, що “Гаммерклавір” я так і не вивчив. Досі. От це якраз недоліки мого одеського походження.

– Натомість Ви стали одним із найбільш реномованих у світі інтерпретаторів фортепіанної музики Ліста, лауреатом Золотої медалі Лістівського товариства у Відні та гран-прі за найкращий запис Лістівського товариства у Будапешті. Втім, у шопенівський рік подарували Львову концерт із музики видатного польського романтика. А на біс – зовсім несподівано – виконали барокову сонату Домініко Скарлатті. Якою музикою живете сьогодні?

– Різною. Мені здавалося, що коли я вже зіграв цілу програму творів Шопена, то цікаво виконати щось іншого.

– Ви вірите в т. зв. “автентичні виконання”, такі модні сьогодні?

– Не зовсім. У це поняття не завжди вкладають правильний сенс, намагаючись виконувати музику на інструментах тієї доби, коли вона була написана, і забуваючи при цьому, що музика все ж – мистецтво позачасове. Вона залишається такою ж живою, як і двісті, триста років тому, і коли ми виконуємо її сьогодні, то повинні в першу чергу дбати про те, щоб слухачі її сприйняли так, немов вона успішно пройшла всі іспити часом. Щоб вона нас так само хвилювала, захоплювала, тішила. Я, як виконавець, повинен робити це тими засобами, які мені доступні сьогодні: якщо я граю музику, нехай навіть написану в барокову епоху, на сучасному “Стейнвеї”, то й повинен користуватися всіма виразовими засобами, які мені пропонує цей сучасний інструмент. Однак при цьому глибоко знати стилістику, відчувати дух тієї епохи – щоб зуміти продовжити традицію, зробити діалог неперервним.

Найголовніше у творі – його характер. А він залишається незмінним упродовж десятиліть і століть. І найважливішим для музиканта є відчути, зрозуміти і передати його.

– Ви відомі не лише як піаніст, але й як диригент. В останні роки все частіше можна спостерегти, як музиканти поєднують ці вміння... в одному концерті. Виконують фрагмент сольної партії, а в перервах диригують оркестром. Ви не пробували практикувати таке “шоу”?

– Ні, з моєї точки зору це виглядає трохи кумедним. Судіть самі – певну частину твору оркестр грає без диригента, оскільки той, умовно кажучи, зайнятий пальцями, а потім несподівано вистрибує і починає розмахувати руками...

– Як узагалі сприймаєте “шоуменів” від класичної музики?

– Мені здається, ця тенденція виникала час від часу в різні епохи. Сьогодні, річ ясна, знову загострилися – з одного боку, тому що девальвуються якісь вічні цінності, а з другого – що виконавців, тих же піаністів, стає усе більше і кожен намагається якимось чином привабити до себе увагу. В тому числі й позамузичними прийомами, маркетингом.

Але справжні піаністи – чи то Аркадій Володос, чи Міхаїл Плєтньов, чи Єфім Бронфман, чи Євгєній Кісін – цим не зловживають. Вони просто сідають за рояль і роблять свою справу.

– Хто сьогодні переконує Вас із молодших колег?

– Я слухав багато молодих виконавців, проте не можу робити висновків лише з якогось одного концерту чи запису. Оцінювати музиканта потрібно в динаміці принаймні кількалітнього досвіду, здобутків. От, наприклад, Анна Гурарі – отримала першу премію, коли я, разом із Мартою Аргеріх, Алексісом Вайсенбергом, Йоахімом Кайзером, Владіміром Ашкеназі входив до журі конкурсу ім. Клари Шуман (у 1994 році). Дали ми цю нагороду певною мірою авансом, молода виконавиця насправді не надто тоді переконала. Але почувши її через кілька років, зрозумів, що недарма – вона проявила себе як дуже тонка піаністка. Схожа ситуація свого часу склалася і з переможцем останнього конкурсу Шопена в Польщі Рафалом Блєхачем: мені видавалося, що цю нагороду він отримав “на перспективу”. Але нещодавно послухав його концерт на каналі Arte і зрозумів, що він також перестав грати лише ноти, але й побачив те, що за нотами. Дух музики, а не просто букви.

У Москві є чудова піаністка Єкатєріна Мєчєтіна – вродлива молода жінка, котра, щоправда, цим не спекулює, а постійно серйозно працює над собою як виконавцем. За це її дуже високо цінує Родіон Щедрін.

Звичайно ж, відомий і в Росії, і, мабуть, у вас, переможець конкурсу П.Чай­ковського Дєніс Мацуєв, котрого я вважаю дуже цікавим, поважним музикантом. А в тій ситуації, коли російська фортепіанна школа виявилася певною мірою “обезголовленою”, дуже важливо, що приходить нове талановите покоління.

Переконав мене своїм виконанням Другого фор­тепіанного концерту П.Чай­ковського львівський піаніст Йожеф Ермінь, котрого мав нагоду тут почути. Тим паче, що в моєму репертуарі – всі три концерти російського композитора.

– Ви паралельно продовжуєте диригентську кар’єру?

– Сьогодні менше. Адже в мене немає “свого” театру, з Одеським стосунки припинилися. Але мені бракує диригування – гадаю, я багато що міг би ще сказати в цій сфері. Особливо в російській опері.

– Мабуть, диригентам, з котрими Ви виступаєте як соліст-піаніст, непросто...

– Це мені не завжди легко (сміється). Особливо, коли бачу, що диригент недовчив партитуру або робить елементарні помилки. Тоді стає просто образливо. Неповага до публіки, до соліста деморалізує. А талановитий диригент, навпаки, здатен піднести головного виконавця на особливий п’єдестал. Адже симфонічна партитура – це тканина, що складається із багатьох елементів, мозаїка, котра здатна заграти всіма барвами, якщо правильно розташувати всі елементи. 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
11.5124 / 4.2MB / SQL:{query_count}