“Україна здіймається вгору”

Репортер “Пошти” гостював на обійсті 90-річного владики Андрія Сапеляка, який після 36 літ єпископства в Аргентині поїхав на Дніпропетровщину катехізувати дітей

Репортер “Пошти” гостював на обійсті 90-річного владики Андрія Сапеляка, який після 36 літ єпископства в Аргентині поїхав на Дніпропетровщину катехізувати дітей

...Ми в'їхали до маленького Верхньодніпровська, що на Дніпропетровщині, пізнього вечора, 11 грудня, акурат за два дні до 90літніх уродин владики Сапеляка.

У це мале, таки не забуте Богом містечко, за сто кілометрів від Дніпропетровська він приїхав вісім років тому, щоб "привчати людей до Бога". Досі тут була лише Православна церква Московського патріархату, до якої з 20тисячного міста приходило кілька десятків людей і то лише на Великдень. Вісім років тому владика купив тут дві хати, одну навпроти іншої. В одній замешкав, а іншу освятив як храм.

У центрі Верхньодніпровська - пам'ятник Щербицькому, а поряд - вулиця Щорса.

"Який я радий вітати вас тут! - щиро, з теплом вітає нас 90річний владика, спускаючись з високих металевих східців, струшуючи сніг. - А ми з отцем Василем на вас від обіду чекаємо..." Владика повільно, але впевнено сходить до нас - у звичній, буденній сірій одежині, але з великим срібним хрестом на грудях. Кілька років тому сюди, до Верхньодніпровська, переїхав рідний брат владики - отець Василь, який на початку дев'яностих відновив, добудував церкву Покрови, що на Личаківській у Львові. Зараз о. Василю 87 років.

На храмі, створеному владикою, написано "Київська православна соборна церква". "Тут людей після десятиліть страшного атеїзму й комунізму, розділяє слово "греко­католик" . Вони не розуміють його, а відтак вважають, що це не є правдива українська релігія. Я не відкидаю цього тут, але й не вживаю, бо словами не можна роз'єднувати, а віра у нас і так спільна. Зовсім скоро єпископи це зрозуміють і підуть за народом, для якого Бог один" .

"Душа твоя українська..."

У прибудові до свого обійстя владика влаштував ораторію дона Боска - провідника Селезіянського чину, до якого належить і сам. Гаслом чину є виховання чесних громадян і добрих християн. Ораторія - велика щойно збудована світлиця - де є більярдний стіл, теніс, а на стінах - історична ретроспектива розвитку Української держави та Церкви.

"Мова твоя - українська, душа - українська" - перше, що бачать дітлахи і підлітки, які приходять сюди, як на спортивний майданчик. Власне, така ідея селезіянського виховання - катехизація через забаву. Проте у владики тут подвійна наука - не лише релігійна, але й національна. Бо про ідею вільної України і незалежної української нації тут знають не більше, ніж про традицію відвідувати церкву щонеділі. Частина цих підлітків, за словами владики, вперше у житті чують "Отче наш" , але нарешті чують. А потім і вивчають.

У центрі ораторії - давня карта України, яку владика знайшов в одному з європейських архівів, на якій "Київська Русь" позначена як "Київська імперія" (!). Поряд - усі київські князі, чи то пак - імператори. Зліва - провідники Київського патріархату Української церкви.

На іншій стіні - "700 років без держави. Зросійщення - атеїзм - Голодомор" .

Місто, очищене
від згадки про Бога

У вечір, коли ми приїхали, почав падати сніг, - запорошені великі ялинки, настроєвість срібного різдвяного вечора. "Ходімо вечеряти, - каже мені з теплом владика, і незважаючи на те, що бачить уперше в житті, очі його наповнені щирістю і відкритістю. - "Журналісти - це добре, маєте велику силу і відповідальність..." - каже мені і дістає з полички власну книгу "Київська церква на слов'янському сході" - у подарунок.

Інша його праця "Українська церква на ІІ Ватиканському соборі" , яку владика Андрій Сапеляк написав як очевидець. Саме він є останнім живим учасником цього Собору, що тривав чотири роки і був, на думку владики, доленосною подією для української нації. "Ми увійшли у Собор як представники українських громад, а вийшли як Українська церква. І це було чудом, - згадує він. - Собор фактично врятував Українську церкву. А сьогодні маємо вільну дорогу до патріархату" .

- Як Ви обирали це містечко, владико? Чому саме сюди приїхали?

- Мені залежало на тому, щоб бути на Дніпрі, бо це саме тут - серце української землі. І вибирав спеціально, щоб у місті не було галичан, бо там, де є галичани, церкву провадити легко, а я волів приїхати на місце, очищене комуністами навіть від згадки про Бога. Це був мій план - почати там, де найважче.

- Чи відчуваєте за ці роки поступ?

- Я маю тут великі людські успіхи. Ще не священичі, але людські. Вітаюся до людей "Слава Ісусу Христу!" , і вони відповідають мені. Дехто з них почав ходити до церкви, приблизно 20 - 30 людей у неділю. Звичайно, мене не тішить те, що тут майже ніхто не знає про суть обряду чи традицію приходити до церкви щонеділі, але і не вселяє смутку. Адже тут, у Центральній і Східній Україні була колосальна атеїзація, тому чого дивуватися. Я сприймаю це природно, а водночас з добром до людей. Вони повинні спочатку звикнути до мене. Тут прекрасні люди, дуже добрі і відкриті, і я бачу, що саме цей людський ресурс приведе нас до визволення і розвитку.

- Владико, тут в центрі міста стоїть пам'ятник Щербицькому. Не заважає Вам сусідство з ним?

- А чому б мав заважати, - тепло всміхається владика. - Я не знаю цього чоловіка, але, може, він був доброю людиною...

Українцям є що сказати

Владика і його брат, отець Василь, день починають з ранкової служби Божої, о пів на восьму ранку. Кожен їхній жест, кожне слово під час відправи просякнуте такою поважністю, яку рідко помічаєш навіть серед найкращих священиків львівських храмів. Попри те, що вони правлять переважно самі, рідко хто у будні з місцевих приходить до церкви зранку. Після служби - простий сніданок. Далі владика йде до кабінету і сідає за спогади. Велика бібліотека, сотні фотографій на стінах. Стриманість і затишок. З вікна видно Дніпро, сьогодні засніжену і зледенілу річку.

"Люди не знають, що треба постійно молитися за державу і владу, бо то тільки Бог дає. І незалежність маємо теж тільки від Бога. Я дуже вірю у нашу місію, бо нам, українцям, є що сказати. Подивіться, та ж попри всі проблеми наші, ми, українці, йдемо сьогодні вгору. Україна загартована комунізмом, і все, що їй потрібно, це просто скерувати свої сили у доброму напрямку", - каже владика.

Без штучності
і погорди

Крім ювілею, владика цього року відзначив і 60ліття священства. Своїм життям і поставою владика Андрій Сапеляк, очевидно, спростовує всі стереотипи щодо місії церковного ієрарха, які існують серед духовних та світських кіл. Подібне українці могли помітити за Митрополитом Шептицьким, який рятував - під загрозою власної смерті - кожне людське життя, і у Йосифа Сліпого, який ніколи не мав погорди до простих людей.

Доброта і відкритість владики Сапеляка до кожної людини - замість підкресленої дистанції у стосунку до простих смертних, яку часто помічаємо за більшістю єпископів. Щирість - замість помпезності, правда і простота - замість зверхніх повчань. Мало хто сьогодні може і має мужність критично переосмислити традицію штучного возвеличення церковних провідників над суспільством - через одяг із золотими вишивками і помпезні промови. А зрештою, визнати те, що таке "величання" кардинально заперечує Євангеліє. Бо єпископ як учень Христа апріорі не може жити у шатах і зверхності, коли сам Христос був простим і відкритим до світу і був не над людьми, а серед них...

Після трьох років навчання у Перемиській гімназії Андрій їде до Рима, вступає до згромадження отців селезіян. Вищу освіту здобув в Італії, потім отець Андрій дістає доручення організувати українську семінарію для підготовки українських священиків у Франції, а потім у Римі, де стає першим ректором семінарії.

У 1961 році Папа Іван XXIII призначив о. Андрія першим єпископом українських вірних в Аргентині, країні з римокатолицькою традицією. У той час у країні жило 300 тис. українців, більшість - з Галичини. Фактично, він творив тут Українську церкву з найменшого - з будівництва церковних шкіл, підготовки священиків, катехизації. Через сім років після його приїзду в Аргентині постає величний український кафедральний собор. Під кінець 36літнього єпископського служіння владики до Аргентини починається нова хвиля міграції з України, і майже кожну родину владика бере під свій захист та опіку. В українських родинах в Аргентині портрет владики з'являється поряд з іконами.

Після такого насиченого місійного життя владиці пропонують можливість доживати в Аргентині до кінця днів, але у 1997 році, у 78 років, владика залишає цю країну і повертається в Україну, спочатку у Львів. Але не відпочивати. На початку нового тисячоліття, владика виїжджає на Дніпропетровщину, постійно повторюючи, що відчуває відповідальність за свою місію.

"Життя є дуже цікавим", - каже мені владика і знову світло усміхається.

- А як бути щасливим?

- Так, як приходить щастя, - день у день. Жити передчуттям, певністю у майбутньому щасті, і вже від цього чутися щасливим.

- А що є правдою, владико?

- Те, що існує життя безсмертне.

Особливу подяку редакція висловлює родичам владики
Андрія Сапеляка -
Оксані Сапеляк, кандидату історичних наук, та Ігореві Сапеляку, заступнику директора ТОВ
"Торг­Альянс".

P.S. У неділю, 13 грудня, на 90-річчя владики Андрія до Верхньодніпровська приїхало понад 60 гостей - священики із Запоріжжя, Дніпропетровська, Львова. Особливі вітання владиці передав Юрій Подлуцький, лікар з Чикаго, та Богдан Кардащук, заступник верховного українського отамана в діаспорі.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.6520 / 4.19MB / SQL:{query_count}