Перед шенгенською стіною

Протест, із яким виступив Мирослав Маринович, проректор УКУ, відомий дисидент, багатолітній в'язень брежнєвських концтаборів, насправді стосується кожного з нас. І не лише тих, хто через професійну діяльність постійно перетинає український кордон чи відповідає за складні процеси міжнаціональної комунікації. Не лише тих, хто змушений залишити родини, щоб заробити на хліб і освіту для дітей, і їхати в далекі непривітні світи

Протест, із яким виступив Мирослав Маринович, проректор УКУ, відомий дисидент, багатолітній в'язень брежнєвських концтаборів, насправді стосується кожного з нас. І не лише тих, хто через професійну діяльність постійно перетинає український кордон чи відповідає за складні процеси міжнаціональної комунікації. Не лише тих, хто змушений залишити родини, щоб заробити на хліб і освіту для дітей, і їхати в далекі непривітні світи. Але навіть і тих, хто все своє життя прожив на власному обійсті, не потикаючись за межу однієї області, і не має наміру виїжджати будькуди, бо йому "і тут добре". Бо приниження, через яке проходять всі без винятку українці під час складання апелів про візу і в процесі її отримання, не є ознакою якогось бюрократичного непорозуміння чи наслідком індивідуально невдало заповнених документів, а, без применшення, потужним ударом по нашій національній гідності. Власне тому ця проблема стосується кожного з нас і навіть тих, хто не має жодного наміру перетинати кордон, бо вона зачіпає нас як спільноту українців, однаково незахищених перед "колючими" процедурами шенгенської стіни.

Друзіполяки можуть годинами розповідати мені про те, що коли вони були поза "межею" Шенгену, то теж відчували на собі ставлення як до другосортних людей. Але я щоразу відповідаю їм однаково: не проблема у тому, що я не можу пожити у Кракові стільки, скільки бажаю, а тільки той час, який дозволить мені консулят. Я можу змиритися із процедурами і бюрократією, але до моменту, поки вони, ці процедури, не стають методом приниження і упокорення. Бо найстрашніше - змиритися із ним і звикнути до нього. Тоді вже ситуацію не поліпшать жодні "відчинені двері" до Європи...

Подаємо відкритий лист Мирослава Мариновича без скорочень

Відкритий лист
до колег - учасників Руху опору у Східній Європіта до наших партнерів у Європі Західній

Цей лист, що його я пишу у 20ту річницю падіння Берлінської стіни, є листом протесту проти зведення нових стін у Європі. Його ж я пишу у 20ту річницю найбільшої слави польської "Солідарності", тому він є водночас проханням про солідарність.

За кордон я активно виїжджаю з 1990 року і встиг побувати у 30 країнах світу (у багатьох із них - по кільканадцять разів). За весь цей час я жодного разу не порушив візового режиму. У моїй візовій "історії" є, зокрема, п'ятилітня американська багаторазова віза, дворічна шенгенська віза, видана Францією, а також близько двадцяти шенгенських віз, виданих Нідерландами, Німеччиною, Італією та іншими країнами цієї зони. Вся ця інформація, яка стосується шенгенської зони, є у відповідній комп'ютерній базі даних. Чого там, на жаль, немає, так це міри душевних сил, які були витрачені на долання щораз більших процедурних обмежень і перешкод.

На початку 2009 року Консулят Республіки Польща у Львові, відповідаючи на прохання варшавського журналу "Вєньзь" видати мені річну шенгенську візу, оформив мені її тривалістю на півроку. А восени цей самий Консулят на запрошення цієї ж інституції уже точніше вирахував тривалість періоду, упродовж якого країни шенгенської зони вважатимуть допустимою мою присутність на їхній території, і цей термін склав 1 місяць і 13 днів. Якби візу було видано на місяць і 14 днів, це вже було б для них небезпечно...

Щиро признаюся: оці 13 днів виявилися тою останньою краплею, яка переповнила чашу мого терпіння. Це нагадало мені, як недавно моєму українському колезіісторикові Посольство Німеччини, наче знущаючись, видало багаторазову шенгенську візу... на три дні! Приниження, якому піддає нас, українських гуманітаріїв, шенгенська бюрократія, починає нагадувати ті зразки приниження, якими так насолоджувалася бюрократія комуністична. Маючи невідкличні зобов'язання перед польськими колегами, я не міг вдатися до протесту раніше. Сьогодні, коли мої зобов'язання виконані, я на це зважився.

Я усвідомлюю, що безвідповідальна поведінка політичних лідерів України призвела до значного падіння її авторитету у світі, що відбивається і на ставленні європейців до простих її громадян. Я визнаю також, що мої краяни задля можливості виїхати за кордон часто ідуть на велике самоприниження і створюють значні проблеми європейським чиновникам. Мені соромно і за одне, і за друге. Проте я також знаю, що народ, якого системно принижують, втрачає здатність піднятися до висоти відповідальної свободи. Я надто люблю свій народ, щоб із цим змиритися.

Мені зрозуміло також, що дешева робоча сила, хоч і з вигодою використовувана на європейських ринках праці для виконання непопулярних робіт, створює все­таки поважні проблеми. Це служить для європейських урядів серйозним аргументом, щоб щораз більше опускати невидиму завісу. Проте чи не було колись певних аргументів у комуністичної сторони, які спонукали їх закривати кордони? Звичайно ж, було. Однак відповідь демократичної Європи була однозначною: питання відкритості кордонів і міжлюдських контактів є питанням прав і гідності людини, яке стоїть понад політичними, ідео­логічними чи економічними резонами.

Свій протест я спрямовую не до Консуляту Польщі як такого, оскільки розумію, що він мусить виконувати свої шенгенські зобов'язання. Я також не хочу більше шукати зв'язків, які полегшили б отримання візи мені особисто. Натомість я звертаю увагу читачів на знаменний факт: якщо через згадані приниження доводиться проходити мені, кавалерові ордена Республіки Польща "За заслуги", а також багатолітньому партнерові польського посольства в Києві й польського консуляту у Львові, то що тоді говорити про "простих" українців?

Під час свого ув'язнення, щоб висловити протест, я не раз оголошував голодівки. Нинішня ситуація штовхає мене майже до цього самого: на знак свого протесту проти візових обмежень, супротивних духові єдиної Європи, я зрікаюся поїздок у країни шенгенської зони терміном на один рік (при цьому я наперед прошу вибачення у моральних богословів світу, що не зможу виступити перед ними на конференції у Тренто в Італії, як планувалося на липень 2010 року). Я усвідомлюю, що мій протест можна саркастично окреслити майже солженіцинською фразою "буцалось теля з дубом" ("бодался теленок с дубом"), а тому звертаюся до вас, колеги по боротьбі за гідність людини, з проханням про солідарність. Вочевидь ідеться не про солідарність у "візовому голодуванні", а лише про солідарність у тискові на європейську бюрократію, яка, схоже, за частоколом параграфів перестає бачити живу людину.

Свого часу система європейської безпеки, репрезентована ОБСЄ та її Гельсінкською угодою, відкривала кордони Європи і сприяла міжлюдським контактам. Я гордився такою Європою і вдячний їй, що вона покликала мене до боротьби за права людини. Сьогоднішня чиновницька Європа, схоже, творить таку систему безпеки, в якій постають нові "залізні куртини" і якій підпорядковуються базові європейські цінності. В результаті шенгенська Європа починає нагадувати давній Рим, що, втративши свою душу, марно намагався забезпечити собі безпеку від настирливих варварів. Щоб побачити, чим обернулася така система безпеки, достатньо вийти на Via dei Fori Imperiali...

Мирослав Маринович,

члензасновник Української Гельсінкської групи,
багатолітній в'язень брежнєвських концтаборів
5 грудня 2009 року

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
7.3945 / 4.16MB / SQL:{query_count}