Вступ-2020: діти vs батьки

Нерідко мрії дітей і бачення батьків щодо майбутнього фаху не збігаються. Як дійти згоди, уникнути конфліктів та зробити правильний вибір

Цьогорічна вступна кампанія у розпалі. Абітурієнти вже пройшли ЗНО з обраних предметів (10 серпня завершилася додаткова сесія для тих, що з поважних причин не змогли взяти участь в основній) і реєструють особисті електронні кабінети. З 13 серпня вони зможуть подати електронну заяву на вступ до одного або кількох обраних вишів.
Абітурієнт може подати до п’яти заяв на бюджетні місця будь-яких спеціальностей і необмежену кількість заяв на контрактну форму навчання. У кожній заяві на бюджетну форму треба вказати пріоритетну спеціальність. 16 серпня о 18.00 закінчується прийняття заяв від тих, що вступають на основі співбесіди та іспитів. 22 серпня о 18.00 закінчується прийняття заяв від тих, що вступають на основі сертифікатів ЗНО або творчих конкурсів.

Досвід чи мрії

Значна частина вступників (самостійно чи за чиєїсь допомоги) уже визначилися, який фах і де хочуть здобувати. Проте чимало цьогорічних вступників ще в роздумах: хтось не певен, що знає, чим хоче займатися в житті, хтось вагається, послухатися батьків чи піти за покликом серця. Інколи це навіть призводить до «вступних баталій» у сім’ї: успішні батьки хочуть, аби син чи донька продовжили династію, биті власним досвідом, бажають для дітей кращої долі і настійливо радять те, що дасть, на їхню думку, гарантований заробіток, для хлопців гарантовану відстрочку від призову, а якщо пощастить, то можна й на військову кафедру потрапити. Натомість дитина прагне чогось іншого або принаймні знає, що точно не хоче займатися тим, що їй нав’язують. Ще з більшим нерозумінням батьків стикаються ті випускники шкіл, які хочуть взяти рік перерви, мовляв, дитина забуде все, що знає, відвикне вчитися, не захоче потім здобувати освіту, сидітиме на шиї (хоча нерідко трапляється, що й після закінчення вишу, особливо якщо це не було власним прагненням, син чи донька не можуть знайти роботу і перебувають на утриманні батьків). Зрештою, на думку багатьох, що ж то за батьки, що не дали дітям вищої освіти?!
Нерідко діти зрікаються прагнення вчитися в омріяному виші чи за певною спеціальністю заради того, щоби потрапити на «бюджет». Аби лиш диплом, а який – не так важливо. Звичайно, є родини, для яких плата за навчання може бути занадто великою, особливо якщо є двоє і більше студентів. Але часто не такою важливою є безкоштовність навчання, як те, що це значно престижніше – гроші витрачені на репетиторів не марно (хоча іноді суми майже рівнозначні).
Водночас бачимо, що в нинішньому світі все стрімко змінюється, часом людина знаходить можливість реалізуватися там, де й не сподівалася. Викладачі вишів кажуть, що приблизно 10 відсотків випускників працюють за фахом, залежно від спеціальності. Розуміємо, що диплом про вищу освіту не є гарантією, що все буде просто, навпаки – статистика вакансій свідчить, що дипломованому випускнику вишу знайти роботу за спеціальністю набагато важче, аніж фаховому робітникові. Та й працедавці зазначають, що закінчення вишу не дає необхідних навичок, і водночас вимагають диплом там, де це не так важливо. Мовляв, якщо людина не спромоглася здобути диплом, то вона не готова докладати зусиль, має слабкі прагнення.

Важкий вибір

Цьогорічна абітурієнтка Наталя мріє про археологію, проте батьки переконують її, що це малоперспективний фах, що краще обрати щось практичніше, наприклад готельно-туристичну сферу. Вона реєструватиме заяву і туди, і туди, поки ще вагається, що обрати пріоритетом.
Випускник школи Дмитро хоче йти на режисуру, любить знімати ролики, має навіть своїх прихильників, а от батьки більш схильні до чогось серйознішого, як-от Львівська політехніка, де навчалися самі, пропонують різні варіанти. І хоч не є категоричними, однак, зі слів хлопця, воліють, аби швидше закінчився цей вступ, бо син уже сам не знає, чого хоче, і чи взагалі хоче йти вчитися.
Можливість подавати до п’яти заяв на будь-які спеціальності на «бюджет» і необмежену кількість на «контракт», для тих, що ще вагаються, є нагодою покластися на долю – «куди пройду, там і буду». Проте часто це лише незначне відтермінування, адже вибирати все ж таки доведеться, навіть у сенсі, чи варто витрачати час, зусилля (а може, й кошти) на те, чим я займатися не буду.

Розмовляти і підтримувати

Профорієнтаторка Олена Півень зауважує, що останнім часом все менше тих батьків, які прагнуть нав’язати свою волю дитині. Переважно це представники династій, наприклад лікарі, юристи. І щораз більше батьків, які хочуть, щоб дитина сама обирала і несла відповідальність за свій вибір. Насамперед, щоб уникнути конфліктних ситуацій, потрібно багато розмовляти. І батьки, і діти мають аргументувати свою позицію, а не просто протистояти одне одному.
«Важливо, щоб це був усвідомлений вибір. І батьки можуть допомогти його зробити, але не робити вибір за дитину. Передусім потрібно уникати категоричності. Нинішні підлітки якихось категоричних  речей і установок не сприймають. А головне нинішня молодь шукає смисли і хоче розуміти, для чого їй це треба. Якщо батьки хочуть скерувати дитину в тому чи тому напрямку, то мають обґрунтувати, навіщо це потрібно, яку перспективу це для них відкриває. Можливо, син чи донька знайде точки дотику з тим, чого прагне, і відважиться спробувати, то чому б ні?» – каже Олена Півень.
Якщо підліток пропонує свій варіант, батьки не мусять бути осторонь і на все погоджуватися. Адже те, що дитина сьогодні вибере, за п’ять років навчання може сильно трансформуватися, навіть зникнути. Тому батькам треба не тільки дослухатися до побажань дитини, зважати на те, про що вона мріє, чим захоплюється, що є сферою її зацікавлень, а й обговорити всі можливі варіанти. Передусім поглянути на ситуацію, що склалася зараз: у зв’язку з пандемією багато бізнесів застопорилося, передусім ті, що пов’язані із сервісом, зі сферою обслуговування. Варто задуматися, чи є можливість в таких бізнесів трансформуватися. Важко бути футурологом, особливо сьогодні, коли все стрімко змінюється, однак треба застановитися, які перспективи праці онлайн в тій чи тій сфері, які інші приховані можливості там можна знайти. Сьогодні підлітки непогано володіють англійською, можуть знайти викладки різних розрахунків і прогнозів у цих сферах та спробувати зробити власний аналіз перспектив. Дуже часто через свою зашореність ми не бачимо тієї перспективи, яку бачать наші діти, боїмося помилитися. А в молодих людей такого страху нема. Можливо, якісь їхні ідеї вас зацікавлять, буде за що зачепитися, можливо, це вдасться трансформувати у щось серйозне», – пояснює фахівчиня з профорієнтації.
Однак не варто відкидати і такий варіант, як дати синові чи доньці можливість діяти на власний розсуд. Нехай вони побачать, наскільки їм це потрібно. Якщо ще є час, варто показати цю професію «вживу», можливо, хтось із родичів чи знайомих задіяний у такій сфері.
Та чи не найстрашнішим для батьків є варіант з перервою: «Як це – нікуди не вступати? А гроші на репетиторів? А що ти будеш робити?». І саме тут нині відбуваються «найзапекліші протистояння». Тут є кілька страхів батьків. Перший – те, що дитина потім взагалі не буде вчитися, «розгуляється», і їй буде складно здобути освіту. Другий випливає з традиції, що склалася: не так важлива вища освіта, як наявність диплома про її здобуття. Третій – те, що діти можуть сісти батькам на шию, перебувати на їхньому утриманні («вчитися не хочу, а працювати туди, де хотів би, не беруть, де беруть, не хочу»).
«Взяти перерву після школи – це західний варіант, коли дитина ще не визначилася, батьки не тиснуть, а дають можливість дозріти. Чому дитина не готова обирати? Бо зрілість, усвідомленість приходить до всіх у різному віці. Якщо діти не готові зробити такий важливий крок, взяти на себе таку відповідальність і витрачати намарне час, зусилля, а часом і кошти батьків, то треба сідати і розмовляти, чим донька або син хоче займатися в цей час, допоки визначиться з вибором фаху. Нехай він чи вона опише те, чого прагне, складе план – конкретні кроки, завдяки яким воліє досягнути мети, якої допомоги, підтримки очікує від батьків», – веде далі співрозмовниця.
Відтак це все можна обговорити, визначити, що є прийнятним для обох сторін. Якщо дитина хоче брати участь в якомусь проєкті чи спробувати себе у волонтерстві, це теж корисно. Чи, може, не хоче йти відразу до вишу, а обирає коледж. Це теж непоганий варіант, адже дає можливість здобути професію і заробляти на життя, а тоді думати, чи продовжувати освіту за обраним напрямком, а чи пробувати себе в чомусь іншому. Зрештою, нині великий потенціал показують нові професії, які перебувають на межі, здавалось би, непоєднуваного.
«Дітей завжди потрібно підтримувати, бо ми любимо їх не за щось, а тому, що це наші діти. Тому позбавляти коштів, відмовляти у підтримці, якщо дитина обирає свій шлях, дуже негарна маніпуляція. Тож підтримувати потрібно, але дитина має обґрунтувати свою позицію – що вона хоче робити, чому і як, запропонувати конкретні кроки», – радить Олена Півень.

Як уникнути конфлікту

І щоби потім не було претензій та звинувачень на кшталт «це ви нарадили мені те і те, і що я маю тепер робити?» чи навпаки – «сам обрав, треба було нас слухати», варто не чекати завершення навчання, а вже після першого курсу влітку випробувати себе (на першому курсі потрібно себе зарекомендувати, тому всі сили варто скерувати на навчання, а опісля можна й попрацювати), по можливості за спеціальністю. Це може бути безоплатне стажування, волонтерство. Пропрацювавши хоча б місяць-два, можна відчути, чи ти на своєму місці, чи ця дорога для тебе. Адже завжди є можливість скоригувати, змінити напрям, перевівшись після першого, другого, навіть після третього курсу.
«Можна піти працювати і не за фахом, приміром офіціанткою, але не просто заробляти гроші, а розуміти, що ти від цього отримаєш. Передусім досвід комунікації і спілкування з людьми, досвід вирішення конфліктів, досвід уміння домовлятися. Це ті так звані м’які навички, які матимуть, на думку футурологів, більше значення, аніж так звані важкі», – запевняє співрозмовниця.
На її переконання, найбільша помилка батьків, чому у підлітків виникає несприйняття і спротив – «Дістали уже!», це безконечне «капання»: «Ну що, ти вже визначився?», «Ти вже знаєш, куди підеш?», «Ти думаєш, що робитимеш?». Потрібно без фанатизму підходити до цього питання, без наполягань і постійного нагадування. А щоб уникнути конфліктних ситуацій з цього приводу, вже змалку, коли дитина пішла до школи, варто знайомити її з професіями та можливостями в них. Років з 14-ти корисно починати розмови: щоб ти хотів спробувати, про що мрієш, що тобі цікаве, чим би хотів займатися, як уявляєш своє майбутнє? Під час таких ненав’язливих розмов можна скеровувати дитину у її пошуках чи допомагати рухатися до мети. Але це мають бути не настанови, не спілкування в стилі «є дві думки – моя і неправильна», а прості та щирі розмови.
«Багато батьків навіть не розповідають дітям, у чому полягає їхня робота, що конкретно вони роблять, яким є їхній робочий день. Розповідайте про себе, діліться своїм досвідом і своїми переживаннями, чому обрали цей фах, чому вам подобається ваша робота, що змушує вас щоранку вставати і вирушати на неї. Діти беруть приклад із нас, і що б ми не казали, наші вчинки мають більше значення, аніж наші слова. Тож якщо дитина воліє нічого не робити або їй байдуже, варто замислитися, може, причина в нас, батьках», – каже Олена Півень.

Поради від «Освіторії»

*Починати розмови про вибір професії треба за кілька років перед вступом до вишу. Розмови ці мають бути приємні та ненав’язливі.
*Спокійно реагувати, навіть якщо вибір дитини вас здивував чи збентежив. *Дати підлітку час. Усе може змінитися і не раз! Можливо, так підліток перевіряє вашу реакцію.
*Якщо дитина впевнена у своєму виборі фаху, влаштуйте зустріч із представником цієї професії. Побувайте разом у середовищі, де ця професія «живе». Випишіть на аркуші всі недоліки та переваги цього фаху. Пошукайте через сайти вакансій, яка середня зарплата для цієї спеціальності у вашому місті.
*Не наполягайте. Не влаштовуйте істерик. Головне не знецінюйте бажання та устремління дитини, адже найбільше вона чекає підтримки саме від вас.
*Дайте зрозуміти синові чи доньці, що на вас завжди можна розраховувати.

Тамара Сухенко, психологиня, розробниця авторської методики з профорієнтації, авторка посібника для молоді «Як обрати професію майбутнього»:
– Ми як батьки вже не можемо бути фахівцями з майбутнього. І попри те, що бажаємо дітям найкращого, хочемо, аби вони були щасливі та успішні в житті. Ми не можемо вказувати, як їм цього досягти. На жаль, нині в Україні дуже небагато молодих людей роблять усвідомлений вибір професії. Одна з причин – «епідемія» батьківської надопіки. Ми часто допомагаємо там, де наша допомога вже не потрібна. А відтак дивуємося: стільки грошей витратили на репетиторів, а дитина нічого не хоче… Передусім і батьки, і діти мають розуміти, що освіта насправді потрібна – в різних формах і впродовж усього життя, а не її імітація задля здобуття заповітного «папірчика» чи втілення батьківських мрій та амбіцій. Одні батьки сподіваються, що дитина продовжить династію, другі – що дитина досягне того, що їм не вдалося, требі – що дитина вступить «на бюджет» (і не важливо, чи вона працюватиме за фахом). Ми ще живемо стереотипами, підлаштовуємося під інших: «А що я скажу своїм батькам, колегам по роботі, сусідам, якщо моя дитина не піде вчитися до вишу або покине навчання у ньому?» Для кожних батьків настає час, коли дитина обирає власний шлях (на ньому не уникнути помилок, тож не варто намагатися вберегти від них, адже це досвід – найкраща з освіт). І в цей момент батьки можуть або відпустити, повірити і підтримати, або подбати, змусити чи спокусити (часто це називають мотивацією). Якщо дитина не може відразу після школи обрати професію, не треба на неї тиснути. У світі це нормальна практика – рік перерви. Адже є багато альтернатив: робота, волонтерство, свій підприємницький проєкт або неформальна освіта, поєднана з роботою. Певна, що рік роботи офіціантом після школи дає набагато більше користі для особистісного розвитку, аніж рік імітації навчання. А студенти, які поєднують навчання з роботою, як правило, вчаться краще. Нині всі розуміють, що диплом нічого не гарантує, але часто буває так, що без диплома ти «недолюдина». Тож маємо знецінення професій, які не потребують вищої освіти, і розрив на ринку праці: безробіття з великою кількістю вакансій. Я дуже хотіла б, аби роботодавці не вимагали дипломів там, де вони не потрібні, і додали у вимоги до претендента на вакансію слова «освіта або відповідний досвід». Ми тиснемо на дітей своїм досвідом і водночас зізнаємося у власній безпорадності, адже чимало батьків мріє, аби їхні діти поїхали за кордон і там залишилися. Ми не віримо, що зможемо побудувати світ, гідний наших дітей. Що робити? Потрібно чесно зізнатися, що є причиною наших тривог: страх, туга за стабільністю, пошук гарантованої професії, а чи любов і віра? Знайти у собі сміливість бути поруч, спостерігати і підтримувати те, що народжується і проростає, чути слабкі сигнали, пам’ятати, що плодів і результатів чекають восени, а не навесні. Відмова від вибору професії з огляду на шкільні предмети давно в минулому. Усвідомити, що не буває єдиної правильної мети у житті, що нинішній світ дуже мінливий і що він пропонує безліч можливостей, а значення старту в нас доволі спотворене і дуже переоцінене. Відверто зізнатися дітям, що ми, дорослі, залишаємо їм багато невирішених проблем, і застановитися, хто ці люди майбутнього, які зможуть упоратися з його викликами, які якості та навички вони повинні мати, у чому мають бути інакші, аніж ми, що ми, дорослі, можемо зробити для їхнього зростання.
Богдан Тихолоз, директор «Дому Франка», викладач ЛНУ ім. І. Франка:
– Так склалося, що я філолог у третьому поколінні. І моя бабуся була філологом, і батьки філологи – випускники Київського університету імені Тараса Шевченка, і я закінчив філологічний факультет, але вже Франкового вишу. Для мене та філологія, якою жила родина, сприймалася як природний простір, а не як те, чого треба досягати. Я й не хотів бути філологом. Мене більше цікавили біологія, фізика, математика. Я їздив на олімпіади з цих дисциплін. І батьки давали мені змогу реалізуватися у своїх бажаннях та сприяли в моїх наукових пошуках. Мій вибір визначив не тиск батьків, не вірність династії, мене до філології спокусив Іван Франко – мій об’єкт зацікавлення від того часу й донині. Я зацікавився спершу його філософськими працями, а вже це привело мене до Львова на філологію. І коли моя стежка пролягла до Львова, батьки не перечили, хоча, можливо, їм було непросто прийняти, що я обрав не їхню альма-матер. У сучасному світі питання покликання і мотивації важливіше, аніж традиції династії. Коли мовиться про вибір фаху нинішніми абітурієнтами, то в них значно більше варіантів у сучасному множинному світі, спектр можливостей надзвичайно широкий. Це великий ризик і велика відповідальність, адже не всі з них готові обирати і знають, чого прагнуть. І хоча фізична зрілість дедалі раніше актуалізується, щодо соціальної зрілості, соціальної відповідальності більшість із них ще не готові до такого вибору. Не завжди той перший їхній вибір відповідає їхнім інтересам. Однак бачимо, що в сучасному світі люди мусять адаптуватися, змінювати фах, здобувати додаткові знання. Тож сам собою диплом не здатен щось дати, істотними є компетенції, причому часто ті, що не є в пріоритеті у самому виші. Нині говорять про чотири «К» як чотири ключові компетенції в сучасному світі, важливі як для працівника, так і для працедавця: креативність – здатність генерувати творчі ідеї; критичне мислення – нічого не брати на віру, а все перевіряти власною головою; комунікація – здатність до спілкування, здатність переконати і почути іншого; кооперація – здатність до співпраці. Мені здається, що ці загальні компетенції та вміння, не пов’язані з одним фахом, важливіші, аніж конкретні фахові знання. Дуже виразно видно, хто зі студентів прийшов за покликом серця, а хто ні. Коли мотивація зовнішня, не обов’язково тиск, назвімо це «стимули», то вона важлива і потрібна, але якщо немає внутрішньої мотивації, то вона дуже швидко вигорає. Коли працюємо з великими групами студентів, одразу видно, хто прийшов з власної волі, а кого привели за руку. Це не є погано – вести когось, але настає час, коли дитина має піти сама своєю стежкою. Тому важливо дотримуватися балансу між внутрішнім і зовнішнім стимулами з перевагою внутрішнього. Мені ще зарано хвилюватися з приводу вибору моїх дітей. Щоб дитина збагнула, хто вона і до чого в неї хист, вона має спробувати різні можливості. Спорт, музична школа, різноманітні гуртки дають змогу дітям намацати свої здібності. Ми з дружиною стараємося їм це дати. Наразі не робимо якихось прогнозів, точно знаємо, що вони всі різні, тому нічого не прагнемо нав’язувати, в тому числі й династичності. Це середньовічний підхід, що швець виховував з десяток шевців. Але і в сім’ї шевця може народитися геніальний композитор, а в сім’ї композитора – геніальний кравець. Дуже важливо, щоб людина робила те, що любить, і любила те, що робить, щоби батькам вистачало мудрості не тільки передавати власний досвід, а й дозволяти дітям свободу вибору, свободу самореалізації. Бажаю всім, хто відчуває у собі іскру Божу, знайти, де її застосувати, слухати передусім власного серця і розуму! Але потрібно не тільки дослухатися до порад старших мудрих людей – батьків, учителів, потрібно розуміти, що ваше життя за вас не проживе ніхто, що фах, який ви оберете, становитиме його осердя, тож нехай це буде «сродна праця», як писав Сковорода.
Діана Кормухіна, журналістка:
– Людина може досягти успіху лише тоді, коли займається тим, чим горить. Якщо ви думаєте, що ваша дитина закінчить юридичний, стане крутим адвокатом, зароблятиме купу грошей, причому її уже верне від уроку правознавства, то ви помиляєтеся. Коли мені було 17 років, я мріяла вступити на журналістику. Кілька разів про це заїкнулася, але мама навіть слухати не хотіла: «Де ти збираєшся шукати роботу? У мене знайомих ні на радіо, ні на телебаченні немає. А толковий бухгалтер завжди роботу знайде», – казала вона. Толковий бухгалтер, може, і знайде, але не я, яка досі з дипломом економіста дебет з кредитом звести не годна... Одне слово, мамі на радість я все ж таки вступила на «бюджет» економічного факультету Франкового університету. Ось тоді я себе, мабуть, і загубила... Не любила ходити на пари, вчилася заради стипендії, більшість предметів зазубрювала. Єдине, що мені приносило задоволення, це різні творчі завдання. Я знімала відео для своєї кафедри, писала сценарії різних студентських свят, навіть читала вірші Ліни Костенко напам’ять, коли мені не вистачало кілька балів до четвірки з вищої математики. Іронія долі полягала у тому, що моя викладачка з університету помітила щось у мені і на другому курсі порадила мене на роботу в газету «Львівська Пошта». Я здійснила свою мрію, навчилася писати, стала журналісткою. Чи тепер жалкую про щось? Можливо. Але в жодному разі не звинувачую свою маму. Вона хотіла, щоб я була щаслива. За це я їй дякую, а ще дякую, що вона останні гроші віддавала на мої заняття з репетиторами, аби я здобула вищу освіту! Тепер я точно знаю, що мої діти вступатимуть туди, куди захочуть, і вивчатимуть те, що їм цікаве. Дуже важливо, аби батьки думали не про матеріальне благополуччя дитини в майбутньому, а про її душевний стан в теперішньому. Бо вступити до університету – це лише перший і найлегший крок. Далі вашу дитину чекає або чотири роки цікавого студентського життя, коли кожен день дізнаєшся щось нове, розвиваєшся в тому, чим прагнеш займатися все життя, або сірі будні, постійно пригнічений стан, коли живеш від сесії до сесії і мрієш про своє життя «після універу»... Тому батьки мають багато розмовляти з дитиною, розпитувати, ким та хоче стати, звертати увагу, що їй краще дається, а які уроки вона робить з неохотою. Завдання батьків – допомогти дитині знайти своє покликання. І якщо вам це вдасться, ваша дитина в будь-якому разі досягне успіху і буде щаслива!
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
11.5129 / 4.33MB / SQL:{query_count}