Кохання в українському селі: вагітність у 15-ть, без інтиму після 40-ка

Фольклористка Ірина Ігнатенко розповідає про секс до шлюбу і в подружжі, зради і контрацепцію в українців до початку ХХ століття

У рамках проєкту «Локальна історія» українська фольклористка, кандидатка історичних наук Ірина Ігнатенко прочитала у Львові лекцію «Сексуальне життя українців кінця ХІХ – початку ХХ століття». Дослідниця є авторкою понад 50 наукових праць, а також книг-бестселерів «Народна медицина і магія українців», «Жіноче тіло у традиційній культурі українців» та «Чоловіче тіло у традиційній культурі українців». 
Чи був інтим до шлюбу? Яким він був у шлюбі? Чи зраджували українці і як намагалися запобігти небажану вагітність, читайте далі.

Інтим до шлюбу

В Україні у ХІХ столітті, як і раніше, секс дозволявся тільки у шлюбі. Позашлюбні, особливо дошлюбні практики були абсолютно заборонені, табуйовані і не бажані для дівчат. Одружитися чи вийти заміж було важливо з багатьох причин, серед яких економічна, соціальна, зрештою, задля підвищення власного статусу. А ще шлюб легітимізував секс, і тільки народжених у шлюбі дітей вважали законними. Бо, як кажуть у народі, «на козаку нема знаку, нехай дівка дбає».  
Як такої сексуальної освіти в традиційній культурі не було взагалі. Дівчата і хлопці мали досить туманне уявлення про те, звідки беруться діти. Дорослі зі своїми дітьми про це не говорили – ця тема була абсолютно закрита, заборонена.  Було так: «чув дзвін – не знаю, де він». Можливо, молодь дізнавалась про це від старших братів-сестер. Припускаю, що юнацтво спостерігало, як паруються тварини, і могло собі уявити, що десь так само може бути й у людей.
Тривалий час українська етнографія замовчувала факти спільного спання хлопців і дівчат на вечорницях. І лише зараз про це почали писати (як-от львівська дослідниця, антропологиня, докторка історичних наук Оксана Кісь у своїй книзі «Жінка в традиційній українській культурі») і говорити (культурна антропологиня Марія Маєрчик).
У багатьох регіонах України була така традиція, так було прийнято. Але спільна ночівля виключала інтимне зближення. У час, вільний від сільськогосподарських робіт, переважно пізньою осінню і зимою, молодь збиралась на вечорниці. Де збиралася? Треба було винайняти хату. В селах це були хати, які практично стояли пусткою або в яких жили самотні люди і в яких було місце. Як винаймали? Віддячували якимось матеріальними речами: продуктами, крупами, курячими яйцями. 
Молодь сходилася до хати. Хлопці наймали музик, дівчата могли вишивати, усі розважалися, жартували, танцювали. Це наче така презентація себе, бо шлюбна стратегія була дуже важливою: треба було вийти заміж чи одружитися, причому зробити це за короткий проміжок часу. Шлюб відносно наших уявлень був дуже раннім. Його укладали, коли наставала фізіологічна зрілість – у дівчат орієнтовно в 15-18 років, максимум до 20-ти. Після того як дівчат, так і хлопців вважали перестарками. Тобто дівчина мала фактично три роки, аби презентувати себе щонайкраще, щоб вийти заміж. Не вийти заміж означало повний провал життєвого сценарію. Не забуваймо, що жінка могла себе зреалізувати виключно в шлюбі, інші можливості – церква, політика, влада і так далі – були суто чоловічими сферами. Тобто жінка, яка вийшла заміж і народила, ніби виправдовувала своє існування в цьому світі, бо могла відтворити рід людський. Якщо ж вона цього не зробила, то взагалі не було про що говорити. Відверто кажучи, певний відгомін цих традицій, абсолютних стереотипів маємо й зараз, особливо він проявляється у запитаннях: «Коли ти вийдеш заміж?» або «Коли ти женишся?» від родичів і старшого покоління. Вважаю, що не всі традиції нам потрібні, що не всі їх потрібно «тягти» в наше сьогодення і майбутнє. Частину з них варто знати, аналізувати і залишити в майбутньому. Кажу, зокрема, про ось цей поспіх із заміжжям чи одруженням. 
Ми маємо багато уявлень про ідеальне традиційне суспільство, про те, що всі одружувались, виходили заміж по любові. Але перш за все це робили задля реалізації життєвого сценарію, бо «так треба». Це ніби є свідченням твоєї нормативності, показує, що в тебе усе гаразд. 
Також шлюб приводив до підвищення соціального статусу. Причому для чоловіка це також було важливо: він показував себе господарем, міг ґаздувати, мав право голосу в громаді. Цікаво те, що в Україні парубком називали неодруженого чоловіка будь-якого віку, навіть якщо йому було 70-80-ть (те ж було і з дівками).
Раджу ознайомитись із унікальною і чи не єдиною комплексною працею «Дитина у звичаях та віруваннях українського народу» отця Марка Грушевського (чотириюрідний брат Михайла Грушевського) та Зенона Кузелі (учня Михайла Грушевського, згодом науковця і академіка), перевиданою в 2017 році видавництвом «Інтелектуальна книга». В ній є цікаві відомості про так звану притулу. Двома словами цю «забаву» можна назвати, як «вмочити кінчика» (це такі собі сексуальні ігри без повноцінного статевого акту). В згаданому дослідженні докладно описані різні види притул: «Одна з боку; отой ноги здави, а то є, шо одну ногу піднїме трохи, шоб там якось способнїш йому там було трохи. Друга притула є зверху, тїко ноги у купі здавлені. А то є одну ногу його опускає між свої ноги, тож годить йому. А то є пускає обидві ноги у середину, тїко не допускає, шоб він робив дїло настоящо, а так тїко на половину «члена» або й менче, тїко це сама страшніша...»
Притули вважали такою собі принадою, якою дівчата могли привабити до себе хлопців. Але дівчата в ті часи до пуття не знали, як відбувається статевий акт, що це взагалі таке. Тож у притулах крилася небезпека втратити цноту. В тій же «Дитині…» описаний один із наслідків такої «забави»:  «Була така пришта з Палажкою. Як батько її побачив, що вона зачереватіла, то став її бить, лаять і прогнав із своєї хати: «А йди собі, куди хоч!» Він був хазяїн і через те так ненавидів за те, що вона покрилась, бо це йому буде сором перед другими хазяїнами, що його дочка покрилась. Ну й сказав їй: «Їди хоч за старця», – а щоб у його дворі не привела дитини. Як раз і трапивсь одівець, прийшов сватать. Вона й пошла за його, хоч і не хотілось. Ну, як її батько настоював, щоб призналась, з ким вона добула те байстря, так вона стояла перед ним навколішки і клялась, що «я цим ділом не винна», каже «хоч ви мені і голову одрубайте, а я не знаю як воно до мене причепилось». 
Для дівчини завагітніти до шлюбу було трагедією. Якщо хлопець і його батьки підтримували шлюб, усе закінчувалось добре, а от коли не хотіли дівчини за жінку або за невістку, то все лягало на її плечі. По селі йшов поголос, нещасну зневажали, вона не мала шансу вийти заміж, хіба за старого вдівця та й то тільки якщо була гарна. В протилежному випадку покритки жили самотньо. Я дійшла висновку, що вони становили ту вразливу категорію жінок, до яких могли ходити одружені чоловіки і які могли зазнавати насильства. Про це ніхто не говорив, не досліджував… Першими етнологами, які збирали інформацію у населення, були чоловіки. Тобто що відчували ті жінки, фактично ніхто не знає. Відомо, що їх цькували, називали розпусницями, хоча жодної розпусти тут немає – це питання знання, освіченості та любові. Зараз не так уже й страшно повірити чоловікові, а от у ті часи в традиційному суспільстві це було реально страшно, перш за все саме через вагітність. 
Небажана і незнана вагітність навіть доводила до криміналу, про це свідчать і архівні матеріали, і спогади. Дівчата народжували, і ці діти ніби уособлювали всі проблеми, з якими ще мали зіткнутися молоді матері. У стані післяпологового стресу жінки могли вбивати немовлят у досить жахливий спосіб: топити у воді, віддавати тваринам. Такі випадки описані і в українському фольклорі. Потім дівчата розкаювались, це був емоційний зрив, але… Насправді це дуже серйозна тема. І зараз, коли у нас достатньо демократична наука, ми маємо можливість через призму інтимного і особистого поговорити про соціальне, про ставлення до жінки, про нерівність, гендерний дисбаланс.

Секс у шлюбі

Чи можна було розслабитись вже у шлюбі? Відносно. До заміжжя дівчина  боялася завагітніти, а в заміжжі у неї з’являлися нові страхи, також пов’язані з дітьми. Багатодітність завжди віталася українською традицією. Цим і жінка, і чоловік доводили свою фертильність. Але якщо у подружжя не було дітей, провину покладали на жінку. Таке тривалий час відбувалося не тільки в українців, але й серед інших народів. Чому? Звісно, через жіночу фізіологію. Тільки жіноче тіло може завагітніти, виносити і народити дитину. Потомства нема – значить із тобою щось не так, ти не така, відповідно, ти винна і будеш цькована. То вже зараз ми знаємо, що є й чоловіче непліддя. А раніше жінки від цього дуже потерпали.
Ніхто не питав, чи ти хочеш дітей, скільки ти їх хочеш. Материнство, батьківство було ще одним щаблем соціального зростання. Із народження українців учили, що діти – це правильно, обов’язково, що тільки так і має бути. Це тепер, коли ми стали цивілізованіші, винайшли безпечну контрацепцію, можемо дозволити собі не мати по десять дітей. Їх важко пильнувати, треба вкладати свій час, ресурси, гроші, а це непросто. 
Морально-етичні світоглядні уявлення українців традиційної культури свідчили про те, що люди сходяться, шлюбуються і любляться, аби мати дітей. Тобто про секс як задоволення ніхто не говорив. Офіційною мотивацією займатися сексом було продовження роду, а задоволення – то вже побічне. Це зараз наша культура говорить про секс як про задоволення, як про щось важливе нарівні зі споживанням їжі та задоволенням інших фізіологічних потреб. А тоді про чутливість мовчали, як і про інші речі. Ці питання вирішував кожен на своєму особистому рівні, проте культура була офіційно радше асексуальна. Знаємо про це завдяки записам про опитування селян, які робила українська інтелігенція, через її інтерпретацію. Бо що ті селяни думали насправді, ми не знаємо. Тому я так люблю книжку «Дитина…», в якій «без купюр» передається те, що людина говорила, і відчувається, що саме так вона й думала. Ці дані не збігаються з рештою матеріалу, виданого згодом іншими українськими етнографами, які прославляли народну культуру, але мовчали про інтим, секс, контрацепцію, про те, що жінки не хотіли дітей. 
Що ж нам відомо про секс? Знаємо тільки те, що нам розповідає українська інтелігенція, етнологи, збирачі фольклору, вчителі, священники. Та й що там, зрештою, особливого могло бути, якщо в маленькій хаті десятеро дітей? Це вже тепер психологи радять подружжям урізноманітнювати своє статеве життя. А тоді класичний секс у подружньому ліжку був майже неможливий. Це відбувалося переважно на природі і, як мені видається, досить спонтанно. Сильно насолоджуватися цим люди навряд чи могли. Але з еротичного фольклору можемо собі скласти хоча б приблизне уявлення про інтимні стосунки селян. Наші корифеї не дуже хотіли таке видавати, писали, що це похабщина. Але саме в сороміцькому фольклорі згадуються всі види сексу: поз і ззаду, і спереду. Не треба думати, що наші предки були такі дурні і не практикували того, що їм хотілося. І це також демонструє фольклор – від того, як там інтим оспівується, подається, можна дуже легко зашарітися. Та знову ж таки це були індивідуальні практики залежно від стосунків і потреб кожного подружжя. Такі речі не формували окрему культуру, мати не вчила доньку, як краще «вгодити» чоловікові, це було абсолютно заборонене. І навіть якщо селяни говорили про особисте, етнологи цих їхніх спогадів не записували. 

Контрацепція 

У традиційному суспільстві контрацепції як такої не існувало, саме тому й народжувалося так багато дітей. Насправді не всі вони були бажані, не завжди жінки хотіли чи не щороку народжувати, майже без перерв. Але в них не було вибору… Однак жінки все ж таки намагалися унеможливити вагітність. Одним із засобів була магія. Українці вірили (та й досі подекуди вірять), що за допомоги певних магічних дій можна досягти практичного результату. Більшість обрядів на небажану вагітність робили через менструальну кров, яка залишалася на спідній сорочці жінки. Саме тому одна з назв місячних – «сорочка». До прикладу, сорочку з такою кров’ю прали, а потім цю воду виливали на вогонь. Вважалося, що в жіночій крові є інформація про те, скільки разів за життя жінка може завагітніти. І коли робити описані дії, то в такий спосіб можна символічно спалити увесь свій приплід і більше не завагітніти. 
Один із ключових весільних обрядів – посаг. Молоді сідали на ослоні під образами, і молода могла підібгати під себе пальці. Скільки пальців вона підібгає – стільки років не матиме дітей. Якщо ж усі – буде бездітна. Є етнографічні матеріали, в яких описується, що так могли чинити і свекрухи. Тобто поки молода сідала на посаг, свекруха могла підібгати під сідницю їй свій палець. Це робили для того, аби невістка перший рік не вагітніла і могла віддавати всі сили роботі по господарству.
Також українки вважали, що відвари певних трав можуть запобігти вагітність або ж спричинити кровотечу на ранніх стадіях. Досвідчені жінки, які вже мали багато дітей, робили те, чого не можна було: піднімали важкі речі, стрибали зі стола, перев’язували живіт рушником, аби стався викидень. Є дані, що на пізніших термінах довгими гострими предметами (веретеном або гусячим пером) робили процедуру, схожу на аборт. Закінчувалась вона майже завжди як смертю плоду, так і згодом жінки. Через характерні симптоми, зокрема підвищену температуру, було легко впізнати жертву таких дій, тож у селі вже знали причину її смерті. Тому жінки не наважувалися на такий крок як через людський осуд, так і через церкву, яка й зараз прирівнює аборт до вбивства.

Секс поза шлюбом і подружні зради

Усім відома приказка «що то за кума, що під кумом не була». Звичайно, теоретично подружню зраду як колись, так і тепер засуджували, вважали не тим, чим можна пишатися. Але на практиці зради однозначно були, і мені в експедиціях про це не раз розповідали жінки. 
Нагадаю, що шлюб був надзвичайно важливий. Усе було спільне – і хата, і город, і поле. Втратити чоловіка – господаря, батька дітей було жахом. Тому те, що він пропадає десь там, хоч би й у сусідки, взагалі не вважалося приводом звертати на це увагу, не те щоб влаштовувати скандали чи «розбірки». Тому маємо в українські культурі образ мудрої жінки, яка не звертає на таке уваги. Мої респондентки, жінки старшого віку, теж про це говорили. Звичайно, що то було одне село, і про це знали – хтось доносив. Але кожен сам вирішував цю ситуацію. Зраджувати могли і жінки, але їм у цьому було важче – аби не завагітніти. Тож чоловіки були у вигіднішому становищі.
Ба більше, традиційне суспільство не вважало зраду приводом для розлучення, як і домашні бійки, насильство чи алкоголізм. Це були питання, над якими треба було працювати в парі. 
Причиною розлучення могло стати рішення когось із подружжя присвятити себе Богові – піти у чернецтво або коли хтось із подружжя, особливо чоловік, не міг здійснити статевий акт, був імпотентом, або через гомосексуалізм. Зверну увагу, що про останнє етнографічних записів у нас взагалі нема, ми тільки можемо таке припускати. Варто розуміти, що, живучи у селі, в той час було надто важко зрозуміти, що ти інший, сприйняти себе таким і знайти такого ж, як ти. Проте є судові матеріали, в яких жінки подавали на розлучення, бо чоловіки з ними не сплять. Чоловіки ж доводили, що в них усе гаразд, що вони не мають фізіологічних проблем, але «коли я її торкаюся, то нічого не виходить». Про це соромно було говорити, бо держава була невіддільна від Церкви, розлучення було тривалою процедурою: все обговорювали, виносили на люди. Тому чоловіки, як правило, таке замовчували, змушували жінок не розголошувати відсутність інтиму в парі. Але коли так тривало роками, в подружжя не було дітей і в цьому звинувачували жінку, цькували, то правда таки виходила назовні. З однієї судової справи відомо, що жінка терпіла і мовчала 17 років. Чоловік забороняв їй про це говорити, його батьки твердили, що йому пороблено, ходили по знахарках і чаклунках, які нічим не допомогли.  І та жінка нарешті порушила це питання. Його довго обговорювали, але подружжя таки розлучили, ба більше – жінці дали дозвіл на повторний шлюб. У випадках, коли такі речі замовчують (як тоді, так і тепер) чоловіки дуже вразливі, але від того страждають обоє в шлюбі. Дружина потерпає від того, що чоловік її не хоче, чоловік любить дружину, але вона не викликає у нього емоцій як сексуальна партнерка. Вирішити таку проблему – розлучитися – було дуже складно, тож подружжя просто жило як спілка.  

Раннє вдівство

Також залишалося складне питання одиноких матерів, покриток і молодих вдів.  Це жінки від початку статевої зрілості до 40 років. Молодих вдів суспільство спонукало на створення нового шлюбу, але на практиці це було майже неможливо на відміну від тої ж ситуації з молодими вдівцями. Село для жінки було її світом, однолітки практично всі вже одружилися. Добре, якщо вдовиця виходила за вдівця, але так рідко бувало. Залишалася група парубків. Та коли жінка була старша, досвідченіша, мудріша, це вважали підривом патріархального суспільства. Чоловік мав іти в прийми, на її господарство, хату, виховувати її дітей, тож вона начебто мала ним верховодити. Але для традиційного суспільства то був абсолютно руйнівний сценарій. Та й зараз це сприймається досить важко. Навіть якщо молодий хлопець був закоханий у вдовицю, батьки не могли допустити такого шлюбу. Взагалі вважалося, що самотня жінка має нещасливу долю, не має права долучатися до весільних і родинних обрядів. До неї ставилися обережно, мовляв, щось не так. Це можна було змінити тільки тоді, коли вдова виходила заміж удруге.
Фактично молоді жінки фертильного віку залишалися ні з чим. Не можна було іти на поводу своєї тілесності, не можна було вагітніти. Навіть допомогти по господарству їм не було кому. А якщо й були якісь позашлюбні практики, то в цьому звинувачували тільки жінку.
Натомість молоді вдівці могли одружуватися як із удовицями, так і з дівчатами. Дівчат охочіше віддавали за вдівця, бо він мав господарку, був заможнішим. Вдівці ж поспішали з другим шлюбом, аби було кому виконувати жіночу роботу, глядіти дітей. Чоловіки взагалі не вміли цього: був гендерний поділ ролей.

Після 40-ка сексу нема…

У 35 – 40 років через традицію ранніх шлюбів подружжя вже ставало бабою і дідом. За народними традиціями у віці, коли ти вже маєш онуків, народжувати дітей – велика ганьба. З таких сімей кепкували, кажучи: «Старі, а все ніяк не заспокояться». Тобто культура і традиція дуже регулювали інтимні моменти: коли ти маєш статеве життя і коли ти повинен його закінчити. Чи є в тебе потреба у ньому, нікого не цікавило. 
Отже, людям у шлюбі після 40 років навіть спати разом було непристойно. Тому баба, маючи 35 років, спала на печі, а дід такого ж віку – на лаві. Коли я написала книгу «Жіноче тіло…», вона зробила мене абсолютно щасливою жінкою. Реально, тепер у нас, жінок, все значно краще, аніж було у наших бабусь, які працювали від ранку до ночі, безперервно народжували і в 40 років могли виглядати як старі баби. На щастя, зараз наш сімейний статус не впливає на наше життя.
Використані зображення картин Тараса Шевченка,
Костянтина Трутовського, Миколи Пимоненка
і Теодора Аксентовчича
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.6689 / 4.29MB / SQL:{query_count}