Не відійти від засад Томосу!

Святкування 30-річчя третього відродження УАПЦ: історичний досвід, сучасні виклики та майбутні перспективи ПЦУ

фото: pomisna.info
У серпні Львів стане центром урочистого святкування 30-річчя третього відродження УАПЦ, яке очолить Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Очікується, що на відзначення, яке відбудеться 17 і 18 серпня, до Львова приїде близько 35 єпископів з усіх єпархій України.
Нагадаємо, що 19 серпня 1989 року священник церкви Святих апостолів Петра і Павла, що на вул. Личаківська,  Володимир Ярема проголосив у цьому храмі третє відродження УАПЦ, а саме вихід парафії з підпорядкування Московської патріархії, та про початок формування церковної структури УАПЦ. Про це повідомили Вселенський і Московський патріархати, а також предстоятеля УАПЦ в діаспорі Митрополита Мстислава Скрипника.
Яке значення має сьогодні святкування 30-річчя відновлення автокефального руху в Україні, що воно повинне акцентувати, чого навчити, які головні завдання стоять сьогодні перед Православною церквою в Україні – про це “Львівська Пошта” розпитала історика, релігієзнавця, директора Релігійно-інформаційної служби України Тараса Антошевського.

Зміст і підтексти

– Наскільки важливим є це святкування на найвищому церковному рівні та які в нього підтексти?
– Цього року ми отримали Томос про автокефалію. Не можна сказати, що його нам дав хтось “згори”. До нього Українська православна церква долала тривалий шлях. Зокрема, в серпні 1989 року почався перехід православних громад із Російської православної церкви в Українську автокефальну православну церкву. Перед тим були заяви отця Володимира Романюка та інші заходи, існувала Православна церква в діаспорі, до якої намагалася приєднатися УАПЦ. Це процес історичний, який свідчить про довготривале прагнення українців своєї Церкви. Процес 1989 року називають третім відродження, бо перші спроби були в 1917 – 1921 роках та під час Другої світової війни. Каталізатором цього процесу стало відродження УГКЦ, бо вже перед тим були виходи на Красну площу і голодування в Москві, богослужіння у Львові та інші заходи.
Перехід, який очолив отець Володимир Ярема, був дуже знаковим та йшов усупереч позиції тодішнього Митрополита київського РПЦ Філарета, який вперто виступав проти української автокефалії, української мови, активно співпрацював із компартією. Однак деякі активісти Київського патріархату зараз намагаються підтасувати факти і почати його історію з 1989 року. Варто наголосити, що в 1989 році створювали саме УАПЦ, яка за духом була дещо іншою, аніж Церква, яку потім створював Митрополит Філарет. Він наслідував московські зразки, а автокефалію розбудовували за історичними традиційними для України зразками церковного народовладдя.
За 30 років УАПЦ пройшла кілька етапів, які засвідчують, що в ній було прагнення до вирішення питання свого канонічного статусу. Знаємо, що однією з перешкод в отриманні Томосу були амбіції певних церковних єрархів, передовсім владики Філарета. І торік ніхто в УАПЦ не висував своїх кандидатур на предстоятельство новоствореної Церкви, було схвалення всіх кроків, без перешкод, без ультиматумів.
– Чи все було так гладко?
– Звичайно, ні. Виникали різні моменти, були міжконфесійні конфлікти з греко-католиками та іншими православними, була боротьба за храми, були спроби розколоти її у 90-их, у 2000-ому. І відбувалося це не без участі Кремля! Але процес, який розпочався 30 років тому, дійшов нині до успішного завершення. УАПЦ стала частиною канонічної Православної церкви в Україні без якихось спроб переграти все, як це нині маємо зі спробою реанімувати Київський патріархат.
– Що собою являла УАПЦ на час входження в ПЦУ?
– За офіційною статистикою, на кінець 2018-го УАПЦ налічувала понад 1000 парафій, хоча насправді дещо менше (цифри завищені в більшості Церков), понад 700 священників. Була п’ятою в Україні за кількістю релігійних громад і була представлена в більшості областей України, хоча третина громад, понад 300 (і то активних), були саме на Львівщині. Багато їх налічувалося на Тернопільщині та Івано-Франківщині. Були громади на півдні України, на Рівненщині, Волині, Поділлі.
– Чим можна пояснити, що третина громад була на Львівщині? Адже останні століття Галичина не мала православної традиції?
– Галичина, зокрема Львівщина, завжди була на чолі процесів національного відродження. Наприкінці 80-их – на початку 90-их років ХХ століття були популярними ідеї національної, козацької Церкви. Водночас частина священників МП була готова перейти радше на автокефалію, аніж до УГКЦ. Ще спостерігалася активна діяльність братства УАПЦ на Львівщині, що створювала тло для існування цієї Церкви. Треба зазначити, що свого часу у Львові в Успенській церкві отримав хіротонію митрополит Петро Могила. Водночас УАПЦ на Львівщині значною мірою відрізнялася від громад на сході України. Наприклад, тут поділ був не на благочинні, як у КП і МП, а на деканати, як у греко-католиків. На Львівщині в клиру популярним був грецький богослужбовий одяг, тоді як в КП він дуже нагадував московський.
Проте не все йшло гладко. Пам’ятаємо міжконфесійні конфлікти 90-их із греко-католиками. Є підстави стверджувати, що вони були штучно спровоковані. В цьому була зацікавлена і Москва, щоби ослабити галичан, та й тут не бракувало гарячих голів. У другій половині 90-их конфлікт із греко-католиками пішов на спад, проте загострився з КП: “перетікання” парафій, спроби розколів тощо.
– Святкування у Львові має нагадати, що відродження автокефального руху почалося задовго до того, як про це заговорив владика Філарет?
– Не тільки нагадати, що в 1989 році Філарет був ворогом автокефалії (хоча кожна людина має право змінювати свої погляди, проте зараз бачимо рецидив), а й ті постаті, які були відновниками автокефального руху. Це і Патріарх Мстислав, і отець Володимир Ярема (пізніше Патріарх Димитрій Ярема), який не мав владних амбіцій. У своєму заповіті він написав, щоб Автокефальна церква відмовилася від патріаршого статусу і чекала єдності з канонічною Церквою в діаспорі. І рух до цієї єдності розпочався в 2000 році зі смертю Патріарха Димитрія, однак через спротив тодішнього режиму Кучми зірвався. І власне в Галичині цей рух був найсильнішим.

Геть від Москви!

– Що ПЦУ мала б перейняти з досвіду УАПЦ, щоби відійти від московщини?
– В Автокефальній церкві завжди була сильна мирянська основа, люди виявляли бажання брати відповідальність за Церкву. Серед простих мирян не так багато амбіцій керувати, як серед високопоставленого клиру. Є чимало прикладів, коли це рятувало Автокефальну церкву. Громади брали відповідальність за свої парафії, священник був частиною громади, тому не ставився зверхньо до парафіян. Досвід живої народної парафії в Автокефальній церкві свого часу був досить успішним. Зрештою, вони мали поряд греко-католиків, і це добрий приклад конкуренції задля розвитку. В УАПЦ зберігався український дух щодо одягу і поведінки духовенства, в яких менше московщини, властивої КП.
ПЦУ має орієнтуватися на досвід інших православних церков, зокрема румунської, з частиною якої УАПЦ мала добрі відносини. Адже на території Румунії є велика українська діаспора, з якою проводили спільні культурні та духовні заходи. Також треба вивчати досвід інших церков, які є частиною народу, а не засобом впливу, як це нині є у РФ. І дехто з українських православних це не раз копіював.
– Нещодавно ми знову стали свідками змагання, хто приведе більше вірних на хресну ходу. Якщо не помиляюся, святкування річниці Хрещення Руси-України в день святого Володимира запровадила Москва. Чи не було б доцільніше відновити це і створити власну українську традицію, пояснювати вірянам, що це питомо наше?
– Звичайно, і не тільки це. Традиція святкування річниці Володимирового хрещення в серпні збереглася в УГКЦ. Наприкінці ХІХ століття в Росії його ще святкували у серпні. А ще дуже важливо подивитися на сусідів, на свій календар і сказати: годі жити за московським стилем, треба зробити все, щоб наш церковний календар відповідав світському! Ми на 13 днів відстаємо від природного календаря, який створив Господь. Треба визнати, що юліанський календар застарів. Календар має служити людині, а не бути засобом тримання її в певних рамках. Це – як із годинником, який значно відстає, але ми ним користуємося, бо це спадок від діда. Неправда, що з діда-прадіда Різдво святкували 7 січня! Ще в ХІХ столітті воно було 6 січня. Тому треба “покласти   годинник на поличку” і згадувати про нього, розповідаючи дітям про предків. Було б добре, якби ПЦУ разом із УГКЦ почала робити реальні кроки в цьому напрямку.

Виклики часу

– Маємо серпень, який для багатьох українців, особливо православних, асоціюється з традицією трьох Спасів, з освяченням маку у день пам’яті Маккавеїв. Як із тим бути?
– Проблема в тому, що є свята, які мають певну комерційну складову: що більше всякого носять до церкви, то більше на цьому хтось заробляє. І тоді високодуховне свято Преображення нерідко сприймають як “ботанічне”: що нести святити? А свято повстанців Маккавеїв має такий самий стосунок до маку, як Москва до православ’я! Але ці дурниці вигідно підтримувати тим, що на цьому заробляють. З маку зробили певний тотем, захисника від злих сил. У нормального християнина оберегом має бути хрест чи сила віри!
– Чи це також виклик для нової Церкви – з’ясувати, що таке сучасне християнство і яка його місія?
– Це виклик для всіх церков України, бо в усіх церквах є свої проблеми, свої традиції, які не мають жодного богословського підґрунтя. В деяких церковних традиціях було вигідно залякати людину, бо тоді нею легше керувати. На теренах України це сильно культивувалося за царських часів, коли Церква була одним із засобів пригнічення. Натомість Церква має нести світло віри і свободу! Маємо свідчення мандрівників ХVII століття про те, що українці йшли до церкви зі своїми молитовниками, а це означало, що вони мали певний рівень освіти. Недарма Москва та її Церква, коли прийшла на наші землі, почала ліквідовувати друкарні та інші елементи культури й освіти. Бо якщо люди освічені, вони будуть берегти і свою гідність, і свою свободу, вимагатимуть пошани до себе.
– Які головні виклики нині стоять перед ПЦУ?
– Насамперед не відійти від засад Томосу, від засад канонічного існування, не повернутися в розколи! А ще євангелізація людей, популяризація своєї духовної спадщини, яка багато в чому спільна з греко-католиками. Це також відхід від московських штампів державно-конфесійних відносин, які досить сильно збереглися в українських церквах. У минулому українська Церква мала багато з того, що ми нині називаємо “громадянське суспільство”. І зараз є нагальна потреба плекання в своїх громадах відповідальності за парафію, за Церкву, за розвиток свого церковного життя. Щоб люди не почувалися чужими, бо немає значення, є лавки в церкві чи нема, жінка в хустці чи без хустки, в штанах чи в спідниці. Розходиться в тому, чи в тій церкві вона є собою, чи почувається в ній, наче удома, чи не є прихожанкою (тобто час до часу приходить і відходить). Бо парафія – це передусім спільнота, у ній мають бути активні та відповідальні парафіяни.
Розмовляла
Ольга Хворостовська
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8391 / 4.46MB / SQL:{query_count}