Згадаймо мучеників і подякуймо за дар віри

22-23 червня у Львові відзначать 30-ліття виходу УГКЦ з підпілля. Святкування відбудуться у храмі св. Архистратига Михаїла

У ці вихідні, 22–23 червня у храмі св. Архистратига Михаїла (вул. Винниченка, 20-а) відбудуться святкування з нагоди 30-ліття виходу з підпілля УГКЦ. Під зачиненими дверима саме цього храму 30 років тому почали збиратися вірні Української греко-католицької церкви, які вимагали її легалізації, на Божественні літургії.  З кожним разом ці зібрання ставали все чисельнішими. Тож не випадково, що саме тут відбудуться ці урочистості. Це були не єдині заходи, які засвідчили, що УГКЦ жива.
Організовуючи святкування 30-ліття виходу УГКЦ з підпілля провід Львівської архиєпархії ставить за мету насамперед пригадати ті страшні часи молодшим поколінням, водночас в особливий спосіб подякувати  Богові за дар витривання у вірі.
Як розповів “Львівській Пошті” о. Севастіян Дмитрух, який став монахом і священником ще у підпіллі, Митрополит Андрей, бачачи невідворотність ще однієї радянської окупації, усвідомлював, що чекає Церкву, адже вже через десять днів після початку першої радянської окупації в родинному маєтку в Прилбичах був убитий його рідний брат Леон, а за кілька днів у Дев’ятниках арештували Леонового сина Яна і вивезли на Сибір, арештовували національно свідому польську і українську інтелігенцію. В 1944 році Митрополит Андрей видав послання “Грядуть часи” до священників, монахів і монахинь, в якому передбачає переслідування Церкви і наставляє, що треба бути до цього готовим, як жити і служити Богові і людям у тих умовах.
“Митрополит помер 1 листопада 1944, а вже 9 березня 1946 був скликаний сумнозвісний псевдособор, після якого почалися арешти і переслідування священників, монахів та активних мирян, єпископів ж арештували ще в квітні 1945 року. Сталося за словами Христа: “І будете мені свідками аж до краю землі”. Як казав під час ІІ Ватиканського Собору Патріарх Йосиф Сліпий, від Карпат до Уралу гори трупів і ріки крові наш народ приніс за вірність Христовій Церкві.  Арешти тривали аж до 50-х років. У моєму селі арештували священика о. Богдана Сенету і присудили 25 років висилки. Значна частина духовенства була арештована, багато почали діяти підпільно. Ще частина перейшла до московської православної церкви – добровільно, не добровільно, ми не можемо бути їм суддями, бо часи були дуже страшні. Хтось пішов на такий крок задля того, щоби бути з вірними, щоби зберегти родину, щоби не знищили церкву”, – каже священник.
З його слів, серед них було багато людей великої віри, які начебто служили московській церкві, а насправді було не так. Бо багато з них при першій нагоді приступали до сповіді, де отримували розгрішення, а отже той їхній підпис вже був не важний.
“Церква в різний спосіб намагалася вижити. Після арештів здавалося, що вже нікого не лишилося. Але знаємо, що Митрополит Йосиф висвятив на єпископа владику Василя Величковського в коридорі готелю в Москві. Замість жезла дав йому свою палицю. Коли владика Василь повернувся до Львова, то висвятив владику Володимира Стернюка та інших, щоби збереглася ієрархія, щоби були єпископи. Бо з 10 арештованих єпископів в Україну повернувся лише один – блаженний Миколай Чарнецький.  Тож структура підпільної церкви жила, діяла, служила.  Були підпільні семінарії, де майбутні священники отримували формацію. Також діяла мережа монастирів: по дві-три особи, в містах і селах по всій Галичині були осередки монашого життя. Тут проводили катехизацію дітей, готували молодят до таїнства подружжя”, – розповідає о. Севастіян.
А у 1989 почалися акції протесту, звернення в усі владні структури з вимогами про легалізацію УГКЦ. Це були часи “горбачовської перестройки”. Священники, монахи і монахині, миряни стояли в Москві на Арбаті з плакатами, аби заапелювати до іноземних посольств про утиски Церкви. Відбувалися протестні акції і хресні ходи у Львові, Тернополі, Івано-Франківську. Була створена ініціативна група “Оборона греко-католицької церкви”, яку очолював бл. п. Іван Гель. Почався жіночий рух за відновлення Марійського товариства. Масові ходи з центру міста до Святоюрської гори. Згодом, коли о. Ярослав Чухній оголосив, що Преображенська церква повертається до своєї традиції і єдності з Римським апостольським престолом, віряни почали збиратися там.
“Коли Церква була переслідувана, народ її підтримував і втримав, народ служив Церкві, а Церква народові. Тому не можна казати, що це була героїчність Церкви, це було геройство українського народу, який в ній закорінений і який вивів її з підпілля. Ті люди зберегли і передали дух живої віри в Бога, і це маємо пам’ятати і за це дякувати”, – наголосив о. Севастіян Дмитрух.
Програма святкувань
Субота, 22 червня:
17.30 – Велика Вечірня з процесійним обходом (вул. Винниченка, вул. Просвіти, вул. Лисенка) за участю Архиєреїв
Неділя, 23 червня 
11.00 – Архиєрейська Божествення літургія з відзначенням осіб, які витривали у час підпілля.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8315 / 4.11MB / SQL:{query_count}