“Так мене доля вела, що я мав творити прекрасне”

Митець Олександр Опарій, – про шлях у мистецтві, різнобічність своїх захоплень петриківським розписом, надполивним розписом порцеляни, рослинним декоруванням тканин, а також про збірку давнього одягу

фото: Фейсбук-сторінка Олександра Опарія
Недарма кажуть, що талановита людина талановита у всьому. Нещодавно “Львівська Пошта” вже розповідала про писанкарство Олександра Опарія, викладача кафедри художнього текстилю Львівської національної академії мистецтв (“Писання писанки – це дійство, певний ритуал”, №31 (2146) від 19.04.2019 р.). Сьогодні продовжуємо нашу розмову із митцем про його дорогу до мистецтва, яка пролягла із села Перехрестівка Роменського району на Сумщині через Київ до Львова, де нині він творить не лише відомі у всьому світі писанки, а й займається надполивним розписом порцеляни, петриківським розписом, рослинним медіум-принтом тканин і навчає цього всіх охочих. А ще колекціонує давній одяг і рушники Середньої Наддніпрянщини та має чимало планів щодо інших цікавих проектів. З 1996 року регулярно бере участь у ярмарках народних майстрів. Його творчий доробок не раз виставляли у численних музеях України, навіть у Відні. А позаторік в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, що на території Києво-Печерської лаври, відбулася виставка “Мистецька феєрія Олександра Опарія”, на якій були представлені його роботи в різних стилях, техніках і напрямках.

Я ніколи не був у Петриківці

Малював я змалку, скільки себе пам’ятаю. Серйозніше зацікавлення мистецтвом почалося з Великої радянської енциклопедії. Гортав її і щось знаходив для себе цікаве. Інтернету тоді ще не було, як і книжок з мистецтва у нашій сільській бібліотеці. Тож вишукував, купував усе, що траплялося.
Не закінчував ані художньої, ані мистецької школи. Десь у класі шостому захопився петриківським розписом, який вперше побачив у шкільному підручнику. Вчився за книжкою Пелагеї Глущенко “Прикрась свій дім”.
Я не вчився у Петриківці, жодного разу там не був, навіть пензлі в’яжу не так, як це роблять там. Але ці пензлі працюють. Місцеві жителі підстругують дерев’яну паличку, потім насаджають на неї жмутик котячої шерсті і прив’язують. Я цього не знав, тому брав паличку зі вже зіпсованого пензля, розщеплював вужчий кінець і вставляв туди жмутик шерсті. В мене й зараз є такі пензлі, хоч я вже знаю, як їх роблять у Петриківці. А коли приїхав до Києва і мене вперше запросили провести майстер-клас, то для учасників це було новизною, що можна робити пензлі саме так – “розщепом”. Навіть пішов поголос, що в мене пензлі інакші, ніж у Петриківці, тому й роботи інакші.
Так мене доля вела, що я мав творити прекрасне. Після закінчення восьмирічки пішов учитися на кондитера, однак, закінчивши це навчання і відслуживши в армії, потрапив на роботу на Васильківський майоліковий завод, де працював у художній лабораторії, керівником якої був мій перший вчитель розпису Сергій Денисенко. Нині, на жаль, там уже немає художньої лабораторії. Добре, що завод працює, однак випускає лиш те давніше напрацьоване. Васильківська майоліка дуже хороша, її привозять до Львова на різдвяний чи великодній ярмарок.
Саме Сергій Денисенко надихнув мене іти вчитися в Миргородський керамічний технікум (тепер це Миргородський художньо-промисловий коледж імені Гоголя), закінчивши який, я вже працював із порцеляною. Нині в Україні немає жодного порцелянового заводу. Однак я й далі працюю з порцеляною: купую вже готові білі вироби закордонних виробників. Для мене це, як купити в магазині готове полотно, натягнуте на раму. Ці вироби я декорую надполивними фарбами і випалюю в муфельній печі. Температура випалу в середньому становить 800 градусів, у мене – переважно 805.
Тож ця робота із розписом повернула мене до мого дитячого захоплення “петриківкою”, і це стало мені в пригоді. Бо візитівка української порцеляни у світі – це петриківський розпис. Загалом декорування порцеляни квітами, на кшталт мейсинського розпису, роблять усі, а петриківський розпис на порцеляні – тільки в Україні. Петриківський розпис дуже добре надається для декорування порцеляни – це барвисто, красиво і забирає менше часу, аніж, скажімо, графічний розпис.
Графічна птаха на еліпсоподібній тарелі, наприклад, потребує значно більше часу, але це знає лише фахівець. А коли тобі треба оплатити майстерню і розписати щонайбільше виробів, щоб краще заповнити піч, то мусиш брати до уваги час виконання цієї роботи. Завдяки кольору складається враження, що в петриківському розписі більше роботи, аніж у графіці. Тож виходить, що мусиш зробити певну кількість робіт “петриківкою”, щоби заповнити піч, і кілька робіт для душі. Мені ж хочеться і портрети, і пейзажі малювати на порцеляні, які, може, й нікому не потрібні, але я вважаю, що для мене це важливо. Я постановив, що надалі перші дві години в майстерні малюю для душі, те що хочеться, а решту часу витрачаю на те, щоб розмалювати стільки виробів, аби заповнити ними піч.

Найдорожчі фарби – пурпурові, бо містять золото

Коли я працював художником на заводі, міг робити експерименти. Бо завод – це така структура, що може дозволити собі утримувати художника, який нині малює, а завтра йде на етюди, бо один робочий день на тиждень дають для творчих пошуків. Міг день провести у музеї заводу, щось замальовувати, чимось надихатися. Все одно щось робиш – якісь особливі замовлення, на художню раду маєш пропонувати нові зразки. Але то було непросто, бо мої роботи часто були занадто складними для серійного випуску. Я в лабораторії один чайник міг тиждень розписувати, а люди на конвеєрі мусили робити це швидко, адже саме вони заробляли для всього заводу і за зміну мали розписати сотні виробів. Кожен мав на палітрі тільки свою фарбу і виконував якусь певну операцію.
Я тоді над цим не замислювався, хоч часто сам приходив і щось підправляв, підмальовував. Нерідко контролери, бачачи невідповідність зразку, пропонували змусити бригаду усе змити, а у вагонці наскладані вже з 50 чайників.
Я не міг сказати людям, що вони працювали намарне. За стандартом воно мало бути один до одного з моїм зразком, і для того я їх мав навчити малювати так, як я. Але то вже були люди зі значним досвідом, з “поставленою рукою”. Казав директору: “Візьміть людей із вулиці, я їх навчу, а цих мушу хіба “переломлювати”. Хочете моїх малюнків – навчу цілу бригаду нових людей”. Звичайно, робіт я не завертав, бо мені було ніяково – зважаючи на вік цих працівників, декому з них я міг би бути онуком.
Розпис порцеляни – дуже дороге задоволення. Тож зараз я найбільше працюю з порцеляною, бо не знаю, скільки ще зможу собі це дозволити. Найдорожчі фарби – пурпурові (від ніжно-рожевого до темно-фіолетового), бо їх виготовляють із золота. Вміст золота різний: у темно-фіолетовій фарбі найбільший. Її вартість приблизно півтора року тому (пізніше не доводилося купувати) була 8 євро за грам. Ті, що містять менше золота, коштувати 5 євро за грам. Придбавши, наприклад, 100 грамів найдорожчої фарби, я за ці ж 800 євро можу купити всю палітру непурпурових кольорів по 100 грамів. Червоні, зелені, оранжеві є значно дешевшими. До речі, це впливає й на ціну готового виробу. Окрім того, електрична піч також обходиться недешево. Заохочую студентів долучатися, але наразі ніхто не зголосився.

Ідея збірки давнього одягу була спонтанною

Моє зацікавлення українською вишивкою також почалося ще в дитинстві. Не можу сказати, що хтось мене до цього спонукав. Я жив у селі. Ще в шостому класі купив книжку “Художнє вишивання”. Вона коштувала тоді, здається, 6 карбованців. Що мною керувало, нині не можу сказати. Я любив її гортати. Там були мальовані таблиці для вишивання. І коли я дивився на них, сорочки з мого регіону, переважно білим по білому на сірому тлі паперу, не “промовляли” до мене, видавалися мені незрозумілими, нецікавими. А от барвисті вишивки Городенківського чи Верховинського районів Івано-Франківщини дуже подобалися.
Але коли в столичному Національному музеї декоративно-прикладного мистецтва України я “наживо” побачив ті сорочки – білим по білому – в експозиції, вони мені дуже припали до душі. Збірка одягу почалася доволі спонтанно. Коли я працював на Васильківському майоліковому заводі, часто ходив у цей музей. То був початок 90-их, коли наглядачами музеїв були знані лікарі, вчителі, викладачі – еліта України. Я познайомився з ними (можливо, молодість така трохи наївна, трохи нахабна) і довідався, що вони хоч і не збирали колекцій, але мали свої захоплення: у когось були опішнянські вироби початку ХХ століття, у когось дві вишиті сорочки, у когось рушники… Відтак і в мене з’явилося бажання собі щось таке мати.
Одного разу дорогою додому в містечку Ромни побачив, що там на базарі продають такі ж святкові полтавські сорочки, які є в експозиціях (цілі рукави зашиті взором). Тоді я не міг їх купити, але з’явилася мета – мушу щось собі придбати. Багатьох про них питав, і от одного разу на автобусній зупинці домовився з однією бабусею. Вона принесла мені сорочку на базар – давню, з дуже гарним взором. І коли я купив цю сорочку, то містяни почали приносити з дому хто, що мав. За один раз я купив кілька речей, хоча не ставив собі за мету розпочинати збірку одягу. І так по змозі старався кожного базарного дня приїжджати до Ромен і в міру можливостей купувати давні речі.
Ядро збірки – полтавська жіноча сорочка. Звичайно, є й інші предмети одягу та побуту, але найбільше мене цікавив орнамент власне жіночих сорочок, бо вони найбагатші, в них збережені давні традиції. Наддніпрянські сорочки вирізняються ще й тим, що в них надзвичайно багато оздоблені і рукави, і подоли, а на пазусі вишивки нема, бо зверху надягали керсетку.
Скільки всього речей у моїй колекції – сказати важко, бо щось постійно докуповую. Крім того, частина її тут, у Львові, частина вдома – на Роменщині, а частина – в експозиції Миргородського краєзнавчого музею. Навіть не знаю, коли це все збереться разом. Можу лише сказати, що сорочок музейного типу набереться приблизно сто.

Мрію про власний сад фарбувальних рослин

Коли вступав до Львівської національної академії мистецтв, вибрав художній текстиль. Міркував, що після роботи на кількох керамічних і на порцеляновому заводі хай небагато, але вже досить знаю про кераміку, тому краще вступити на щось таке, чого ще не знаю. Крім того, кераміка потребує вкладень. А текстиль що? Натягнув тканину на раму і малюєш батик, не треба дорогої печі! Набив цвяшки на раму, натягнув основу – і можеш ткати гобелен. Пішов на розпродаж, купив на вагу светр за 5 гривень, розпустив – і маєш пряжу. Дуже люблю ткати ручний перебір на звичайному верстаті (може бути на чотири підніжки, а може на дві) і цей орнамент перебирати.
А от зараз працюю, веду для студентів вибіркову дисципліну “Декорування тканин природними барвниками в техніці медіум-принт”, напрацював матеріали. Маю вже доволі багато зразків. Незабаром в нас буде така внутрішньоакадемічна виставка студентських робіт у холі академії.
Метод рослинного медіум-принту досить молодий – йому не більш ніж 20 років.  І полягає у тому, що тканину обробляють солями металів, накладають листя фарбувальних рослин і при термічній обробці на тканині утворюються відбитки листочків. Така тканина – одинична річ, другої такої самої у світі нема. І якщо це зробити на шовку, королівській тканині, то виходить дуже естетично.
Це дуже цікавий процес – створення на тканині візерунка за допомоги листочків, ягід, насіння фарбувальних рослин, бо ніколи наперед не знаєш, що вийде. Гарний результат можна отримати за один раз, однак часом доводиться кілька разів повторювати процес, щоб досягти потрібного ефекту. Я вже трохи став знавцем фарбувальних рослин, багато про них довідався: які рослини готові “ділитися” кольором, а які ні. Наприклад, знав, що такі гарні листочки – візерунчасті, то різновид клена, але не знав, що то саме клен сріблястий. Знаю тепер, як виглядає айлант, сумах дубильний або, як його ще називають, оцтове дерево, секвоя, багряник японський і багато інших рослин. Знаю, де їх можна знайти у Львові. Дуже вдячний за допомогу в моїх пошуках працівникам ботанічного саду. Хотів би закласти власний сад фарбувальних рослин.
Довідався про цей метод кілька років тому, коли на запрошення завідувачки нашої кафедри сюди приїжджала Олена Ульянова, яка розробила свій метод контактного декорування. Мене тоді не було у Львові, але дуже зацікавився ним по приїзді. Спробували – і отримали… брудні тканини, відбитки – ледь помітні. Я почав шукати, як це робиться, в інтернеті. Там можна знайти чимало відео, але майже ніхто не каже, які саме листочки треба брати, у чім замочувати тканину. Тоді став читати коментарі, і часом одне слово, якийсь натяк підштовхували мене до нових пошуків. До прикладу, згадали скумпію. На моїй малій батьківщині її багато. А де вона росте у Львові? Тепер знаю – коло церкви, що неподалік перехрестя Стрийська – Наукова, коло маєтку Садового і на вулиці Льва Толстого. Я вже можу бути “експертом”, де у Львові які фарбувальні рослини ростуть!
Знаю також, що покладений лицьовим лискучим боком листочок дає чіткий контур (негатив), а покладений тильною – гарний відбиток (позитив). Одного разу допоміжною тканиною, якою накриваємо листочки і яку тепер називаємо “медіум”, була оранжева футболка. В процесі термічної обробки вона полиняла, і вийшов дуже цікавий результат. Тож я спробував ці допоміжні тканини попередньо фарбувати. Це дозволяє досягти додаткового ефекту.
Спершу ще не мав банячка-скороварки (для такого методу декорування це дуже добрий “інструмент”, бо дає можливість досягти температури понад 100 градусів), хоча перші непогані роботи вийшли… у відрі з водою.
Проводжу заняття з рослинного декорування тканин і в студії “Традиція”, яку створила і веде Оксана Сокол (вул. Шота Руставелі, 7). При цій студії ми відкрили Школу петриківського розпису. Сформувалося ядро учнів, які хочуть навчатися цього. Також у цій студії проводимо зустрічі, на які я приношу якісь експонати зі своєї колекції давнього одягу. Ми їх вивчаємо, дивимося, як композиційно укладений орнамент, можу показати, як виконується той чи той шов. Довідатися про роботу студії і як до неї долучитися можна з Facebook-сторінки. Тож радо запрошую і обіцяю багато цікавого!
Розмовляла
Ольга Хворостовська
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7669 / 4.5MB / SQL:{query_count}