“Свята вечеря – це трапеза, на якій збирався увесь рід: і живі, і померлі”

Михайло Глушко, професор етнології, – про те, яка різниця між дідом і дідухом, з чого робили голубці, що таке “квас”, які ще страви готували наші предки, коли починали колядувати та про інші святвечірні та різдвяні звичаї

Чи не в кожного з нас найперші спогади про святкування в родині – це спогади про Святий вечір: приготування, очікування, особливі ритуали, страви, які готували раз чи два в році, запах ладану чи ялівцю, сіна і соломи… Як усе це дивувало і зачаровувало нас у дитинстві. Особливо тих, кому пощастило святкувати його в селі, де була тяглість традиції, де звичаї збереглися найдовше. На жаль, нині ми щораз менше готові приділяти увагу звичаям, переважає практичність, яка витісняє давні традиції. Тож “Львівська Пошта” розпитала доктора історичних наук, професора кафедри етнології ЛНУ ім. І. Франка Михайла Глушка про те, як готувалися до Святвечора та Різдва, які звичаї і повір’я побутували в українців, які страви вони готували, як творили свято і святкували наші предки.

Як готувалися

Святий вечір і всі різдвяно-новорічні свята – другі після Великодня за значенням і в народній традиції, і в релігійно-світоглядних засадах. Тих свят завжди чекали, то був період не лише святкування, а й відпочинку. Пилипівський піст, хоч уже й не було роботи у полі, також сидіти не давав: передусім треба було обмолотити збіжжя, напрясти ниток для того, щоб займатися ткацтвом…
До Святого вечора починали готуватися заздалегідь, планували, що і коли робити. Господар із синами мав заготувати дров на два тижні (на Поліссі, в Карпатах та інших регіонах не заготовляли, як тепер, дрова на всю зиму, а щоразу на кілька днів), привезти сіна, нарізати січки, щоби у свята було чим годувати худобу. Господиня ж із доньками мала подбати про хату. Найперше  повиносити всі знаряддя праці (бо ж у хаті чоловік і майструвати щось мусив, і реманент зберігати, а жінка мала кужіль та інше приладдя). Часто траплялося так, що в хаті тримали курей, новонароджене телятко, ягнятко чи поросятко виходжували. Тож усе треба було прибрати, помити стелю, лаву, стіл вишкребти, побілити стіни, змастити глиною долівку, відчистити і перемити увесь посуд. При курній системі опалення все те було у сажі.
А саме приготування розпочиналися напередодні ввечері. Всі мали помитися, бо колись не милися щодня, ванни вдома не було. Милися переважно до великих свят: спочатку малі діти, потім дорослі. Потрібно було приготувати святковий одяг. Він, як правило, зберігався в скрині або в коморі. Зрештою, потрібно було спекти хліб і приготувати страви.
Українці святкували залежно від місцевості три або дві Святі вечері. На більшості теренів України обов’язковою була вечеря 6 січня і 18 січня, а от 13 січня не всюди. Залежно від того, скільки було вечер, їх по-різному називали в народі. 6 січня був Святий вечір. Його так називали майже скрізь. Однак були й інші його назви, наприклад, на Бойківщині – “Дідів вечір”, а 18 січня – вже “Бабин вечір”. Назва “Багата кутя” побутувала переважно на південних теренах України – у Середній і Нижній Наддніпрянщині, степових районах та на Слобожанщині, а на Поліссі була Перша коляда, на Опіллі та в Надсянні трапляється назва “Перша вілія”. Відповідно була “Друга коляда” і “Друга вілія”, був і Другий Святий вечір, а де була “Багата кутя”, то була й “Голодна кутя”. Побутувала ще така назва, як “Щедрий вечір” чи “Багатий вечір”. Але треба розрізняти, що на Поліссі, Слобожанщині, Середній Наддніпрянщині та інших місцевостях далі на схід так називали вечерю 13 січня, тобто перед Василем. 18 січня була “Бідна, або Голодна, кутя”. А вже в Надсянні, на Опіллі та інших західних теренах Щедрий вечір святкували 18 січня. Тож на Щедрий вечір на Поділлі, Поліссі, Слобожанщині і так далі 13 січня обов’язково ліпили вареники з м’ясом, пекли книші, їли ковбаси. На Поліссі, особливо в північних районах, готували й кутю. Натомість на західноукраїнських теренах на Щедрий вечір (18 січня) споживали тільки пісні страви.

Атрибути

Усі головні атрибути, як і страви, різдв’яно-новорічних свят були пов’язані із землеробством. Зокрема, було три основні атрибути: сніп, солома і сіно. Святковий сніп у різних місцевостях України називався по-різному. У другій половині ХІХ століття на всіх теренах України найпоширенішою була назва “дід”! Хоча подекуди були й локальні. Чому я на цьому наголошую? Бо зараз через наслідок системної помилки, яка тиражується через ЗМІ, через брак зацікавленості до того, як було насправді, цей атрибут означують назвою “дідух”. Була й така назва, але до снопа її застосовували вкрай рідко. Переважно це була солома, яку стелили на долівці і на якій спали у Святвечірню ніч, або ті околоти, що ставили під столом. Дідух – це “дід, що спустив дух”! Тобто дід ставав дідухом, коли його обмолотили. Хоча та солома могла називатися по-іншому: не тільки “дідух”, а й “баба”. Сніп – “дідо”, а солома – “баба”. Такі назви побутували на Лемківщині, Бойківщині, Опіллі. “Бабою” могло називатися й сіно, яке клали на стіл.
Були й інші назви снопа: “колядник” – на Покутті та Лемківщині, “коляда” –  на Західному та Східному Поліссі, “король” – на Західному Поліссі; інколи так говорили на Бойківщині чи Опіллі. На Поліссі подекуди такий сніп називали “борода”.
Намагалися запастися “дідом” уже під час жнив. Ним був переважно зажинковий чи обжинковий сніп, тобто перший або останній. На Слобожанщині та Середній Наддніпрянщині на щойно нажатий перший сніп сідав господар і починав колядувати. Наші предки вважали, що так вони убезпечують свою домівку, свою господарку від пошестей, зокрема чуми і холери. За народними віруваннями чума і холера бояться коляди.
Сніп, який мав стати “дідом”, перев’язували двома перевеслами (всі інші одним), так він і стояв на покуті чи на столі до Нового року або Водохреща. Дідух (солому з долівки) спалювали на Стефана на городі, а попіл розсіювали, щоб не було шкідників. Сіно зі столу зберігали на сідала для квочок.
Найчастіше намагалися робити сніп із пшениці, скажімо, в низинних районах України. На Поліссі мало бути жито. В Карпатах найчастіше був овес. Залежно від того, що де вирощували.
Подекуди, зокрема на теренах Середньої Наддніпрянщини, коли вже їли кутю, то господар вставав, набирав ложку куті і запихав її у сніп. У нас, на Опіллі та в Надсянні, сніп “годували” варениками, пампухами. “Діда” годували як живого.
Традиція плетення “дідухів” пізня (кінець ХІХ століття, а може, вже й ХХ-го). Це локальна міська культура, яка дуже поширилася в таких містах, як Стрий, Самбір, Львів. І потім це стало модою, а в більшості країв цього явища не знають досі.
Прикрас у хаті при курній системі майже не було. Квіти, витинанки, павучки, розмальовування – це вже явища того часу, коли хати стали напівкурними, у другій половині XIX – на початку XX століття, коли комин вів до сіней, а потім виходив на стрих. Хоча у Галичині, Закарпатті та на Буковині курні хати були ще на початку ХХ століття, а на Бойківщині та Лемківщині навіть у 50-их роках минулого століття. Ялинку масово почали прикрашати лише в другій половині ХХ століття.

Перед вечерею

Найперше потрібно було нагодувати та напоїти худобу. Як правило, цим займався чоловік. Брав зі собою помічника, дитину чи підлітка, хліб та воду. На Гуцульщині брали й мед. Обходили все господарство. Цим медом господар малював худобі на чолі хрестик, відтак відламував шматок хліба і давав кожній худобині, окрім свині, бо вважали, що вона є нечистою для того, щоб поїдати хліб. У деяких місцевостях господиня для того, аби “відьми не приступили до худоби”, обсівала стайню довкола маком. Якщо не було господаря, то господаркою була змушена займатися господиня, але на Святий вечір, перед тим, як іти до стайні і виконувати звичаєві обряди, вона вдягала чоловічу шапку. Такий звичай був в Українських Карпатах. Усе це робили перед вечерею, бо по вечері вже не можна було заходити до стайні – вважалося, що худоба тоді розмовляє людською мовою, а хто це почує – помре.
Запоравши господарку, господар вносив до хати сніп, солому, сіно. Щоразу, коли він щось заносив до хати, обов’язково вітався: “Добрий вечір!”, “Дай боже добрий вечір!”. Йому відповідали: “Доброго здоров’я!”, “Дай боже здоров’я!”. “Що несеш?” – питали його, на що він відповідав: “Злато, щоб цілий рік ми жили багато!”.
Ще бувало, що перед вечерею або під час неї, коли ставили макітру з варениками, то господар ховався за неї, а діти питали: “А де наш тато?”. Батько відповідав: “А хіба ви мене не бачите?” – “Ні, не бачимо, тату!” – “Дай боже, щоб ви мене і на наступний рік не бачили!”. Це була імітативна магія, щоб був достаток у домі і щедрий урожай, щоб можна було приготувати стільки вареників, щоби за ними можна було сховатися.
Перед вечерею (подекуди після) чи вже на саме Різдво або Новий рік “страхали” дерева: стукали сокирою по стовбуру того, що не росло чи не родило, промовляючи: “Дерево, дерево, якщо не будеш родити, то я тебе зрубаю!”.
У сіно на кожному кутку стола клали по зубчику або й по головці часнику. Крім того, клали гроші, могли насипати по кілька зернин кожного збіжжя, щоби був врожай на ці культури, і накривали все це обрусом. Робили й ямку посередині для миски, бо завжди на Святий вечір всі їли з однієї миски, а страви не ставили всі одразу: господиня подавала кожну окремо.
Ноги стола перев’язували ланцюгом, а якщо не було ланцюга, то солом’яним перевеслом або мотузкою. Під стіл клали різні, передусім металеві предмети, щоби “відігнати злі сили”. Це могла бути сокира, коса, леміш від плуга. Ще був звичай торкатися до цих знарядь босими ногами, “щоби грім оминав і щоби ноги не боліли”. На Надсянні сокиру ставили не під стіл, а біля порога, “щоби ніяка нечиста сила не приступила до хати”. Подекуди, зокрема на Опіллі, ставили відро з водою, “щоб корова цілий рік давала так багато молока, як води у цьому відрі”. Хату обкурювали ладаном.

Що їли?

Головною стравою була кутя. Для того, щоб її приготувати, запасалися пшеницею, бідніші готували кутю з ячменю. Зерно потрібно було обтовкти в ступі, однак воно мало бути цілим. Варили кутю, як правило, у новому посуді. І на це також була об’єктивна причина: їжу тоді готували в печі, переважно в глиняних горщиках, і той посуд був аж чорний. Легше було купити новий, аніж відчистити старий. Крім того, він вбирав запахи, недарма кажуть: чим горщик накипів, тим смердітиме. До Великодня і до Різдва намагалися щось купити до хати, зазвичай нові горщики.
У різних місцевостях України цю страву подавали по-різному. Ми звикли заправляти кутю маком, медом, горіхами, родзинками, проте це не дуже давній звичай. Спершу то була каша з цільного зерна, приправлена медом. Причому в багатьох місцевостях, передусім на Наддніпрянщині, меду в страву не додавали, а ставили поруч нарізану вощину, з якої вичавлювали мед вже перед самим споживанням. На Слобожанщині зварену кутю несли в горщику на покуть, попередньо встеливши його сіном із копиці, з якої ще корови не їли. Несли в рукавицях, а зверху клали перший хліб, який витягнули з печі. Подекуди вдягалися у вивернутий кожух, що символізувало багатство. Але так було не скрізь, зокрема, немає згадок про це в Галичині.
На краю стола чи на куті клали два або три буханці хліба: житній, пшеничний і здобний, часом на кшталт плетенки. На Бойківщині та Лемківщині верхній хліб перев’язували повісмом з льону чи конопель. Це повісмо вважали дуже помічним, коли треба було спалити рожу (вилікувати бешиху). Спершу їли нижній хліб, а верхній могли почати їсти вже на Новий рік. Його обрізали з трьох боків, а скибочки зберігали до того часу, поки не отелиться корова, щоб згодувати їй ті скибочки (це вважалося дуже помічним). Або коли ішли перший раз в році орати, то підв’язували той хліб під ярмо або давали з’їсти волові.
Прийнято було готувати дванадцять страв. Але, скажімо, на Буковині та Гуцульщині могло бути навіть 17. Деякі дослідники пишуть, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття через бідність селяни готували не 12 страв, а дев’ять чи навіть сім. Та, як правило, 6 січня мало бути 12 страв, а вже 18 січня, тобто на “Голодну кутю”, могло й не бути, хіба що в заможних селян. 
Страви були хоч пісні, та різноманітні. Був узвар, або сушениці. Обов’язково були вареники з різною начинкою (капустою, картоплею, гречкою, грибами, навіть грушками), голубці – переважно з пшона, заправленого цибулею та олією. Варто нагадати, що пшоно було головним злаком тисячі років, навіть хліб із нього пекли. Просо становило 60% усього збіжжя ще тисячу років тому, а пшениці, жита, вівса вирощували мало. Тому й на вечері воно було щедро представлене. Велике значення мала капуста. Її по-різному називали і по-різному готували. В Карпатах робили густу, а тут, у нас, рідку, і називалася вона “квас”. Про пампухи не знали (це вже із нововведень ХХ століття і то не всюди). Готували пиріг із картоплі та гречки, скажімо, на Опіллі чи в Надсянні, але їли його не на саму вечерю, а на Різдво. В окремих регіонах, особливо на Поліссі, Наддніпрянщині, Наддністер’ї, старалися, щоб була риба. Варили і грибну підливу (“губи”, “мачку”), юшку з “губами”, на Надсянні різні види каш (зі сливками, яблуками, гречану), горох.  Про борщ у контексті вечері дуже мало згадок і то пізніших. Проте є чимало згадок про горілку та медовуху. Часто хліб і часник також вважали стравами.

Святвечірні звичаї

Перед тим, як сідати до вечері. кликали Мороза, Бурю, Вітра, тобто ті сили природи, які завдавали шкоди людині та врожаю. “Формули” були різні у різних місцевостях. Наприклад: “Морозе, Морозе, йди до нас кутю їсти, а як не йдеш, то не йди на жито і на пшеницю, і на усяку пашницю. Іди краще на моря, на ліси та на круті яри, а нам шкоди не роби!”.
У деяких місцевостях до середини ХХ століття побутував звичай: якщо впродовж року з хати був покійник, то йшли до нього на могилу просити на Святу вечерю. Окрім  того, ставили йому окрему миску і ложку (виделками ніхто не їв). Окрему миску ставили на вікно й для Дощу, Граду, Тучі чи предків, які померли вже давно, клали на неї ложечку куті або по ложечці кожної страви. Ця миска стояла цілу ніч, а вранці наїдки з неї згодовували курям.
 
 фото: Дім Франка
Свята вечеря – це трапеза, на якій збирався увесь рід: і живі, і померлі
. Можливо саме тому головним атрибутом був “дід”. Вважалося, що на цю вечерю прибувають душі всіх предків. Продували місце, коли сідали за стіл, “щоб не придавити яку-небудь душечку”. А от чужих покійників остерігалися, як і різних злих сил. Тому українці Карпат, насамперед бойки, лемки, після того, як усі зайшли до хати, зачиняли двері, а на Надсянні біля дверей, як уже мовилося, ставили сокиру, щоб ніхто не міг ввійти до хати.
До середини ХХ століття у віддалених селах всі ще їли з одної миски кожну страву. Вважалося, що ця трапеза є колективною, родовою, що вона об’єднує. Дехто поширював це на всю націю. Але завжди всі, де б хто не був – чи на заробітках, чи деінде – намагалися повернутися на Святу вечерю додому. Зрештою, зараз так само всі намагаються прибути додому, щоби відзначити це свято у родинному колі. Як хтось не зміг дістатися дому, був у дорозі, навіть якщо не знали, чи та людина жива, чи мертва, при вечері її обов’язково згадували і на окрему миску відкладали для неї страви. 
Найперше мав сісти за стіл найстарший у домі – господар. Це міг бути дід, міг бути батько, тобто найстарший за віком чоловік у хаті. Навіть якщо він уже був немічним, все одно був головним. Він запалював свічку (вона, як правило, була лиш одна), благословляв усіх, обов’язково перехрещував тричі кутю, яка стояла на столі, промовляючи “Отче наш”, щоб усі помолилися. Жінка, як правило, не сідала за стіл, а підперезувалася перевеслом і подавала одну за одною страви. Вважалося, що так вона не знатиме втоми під час жнив і спина її не болітиме. Так само на Святій вечері не варто було пити воду, щоб під час роботи в полі її не мучила спрага. 
Переважно після молитви починали вечерю з часнику, “щоб злі сили не чіплялися людини”. В Надсянні їли  часник необібраним, кажучи: “Не тереблю тебе до голого, збережи [мене] від усього злого”. А потім вже була кутя, хоча в багатьох місцевостях кутею закінчували вечерю. У Надсянні та частково на Опіллі першою стравою була не кутя, а “квас”, тобто капуста. Це дуже давній звичай, ймовірно, значно давніший, аніж сама кутя. 
Під час вечері ворожили, тобто були ритуали, пов’язані з майбутнім, передовсім із життям та смертю, здоров’ям, з якістю життя. Пильнували, як горить свічка, як стелився дим, коли гасили її після вечері. Коли дим ішов на двір, вважали, що буде покійник у хаті, якщо ж ішов угору або до печі – всі будуть живі і здорові, все буде гаразд. Якщо від котроїсь людини не було на стіні тіні, вважалося, що ця людина не доживе до наступної вечері. Було правило, що за вечерею не можна розмовляти, ляскати, перебивати одне одного.
Під час вечері ще могли ворожити на врожай. Зокрема, коли їли кутю, то господар мав підкинути хоча б раз ложку куті, і всі рахували: скільки зернин прилило до стелі – стільки буде кіп збіжжя. Пасічники так рахували кількість майбутніх роїв бджіл. Потім, коли до куті стали додавати маку, вважали: що більше зернин маку прилипло, то більше кукілю буде. На Лемківщині, Опіллі, в Надсянні був звичай підкидати до стелі солому і рахувати: скільки її прилипло – такий і врожай буде. На Поліссі, Волині витягували сіно з-під обруса і по тому ворожили, якої довжини буде льон. По вечері, або й перед нею, господиня або діти сідали  на солому і квоктали, аби були ранні квочки та курчата, кудкудахкали, аби кури неслися. На Старосамбірщині були до того ще й віншування, наприклад:
Кво, кво на Різдво,
Десять курочок,
А оден когут
І всі ся несут. 
Дівчата ворожили на заміжжя, бо починалися М’ясниці, після 21-ого вже можна було гуляти весілля аж до Великого посту. Клали в правий чобіт шматок хліба, а в лівий шмат печені, м’яса, яке зготували до Різдва, ішли на подвір’я, ставали спиною до воріт і перекидали ті чоботи.
Якщо за воротами опинився чобіт із хлібом, то дівчина вийде заміж, а якщо з печенею – то ще на рік залишиться в дівках. У який бік вказував ніс чобота, то з того боку чекати сватів. Могли перекидати чобіт через хату: якщо він застряг у стрісі, то заміж дівчина не вийде. Рахували кілки в плоті і за тим дізнавалися, який чоловік дістанеться – худий, лисий, горбатий, багатий чи бідний (з корою чи без кори) і так далі. Тема заміжжя була дуже актуальна, тому так активно ворожили на Катерини, Андрія, 6, 13 і 18 січня.
Вечеря закінчувалася по-різному, але найперше, що робили, це зв’язували перевеслом усі ложки і запихали за “пояс” “діда”. Це, як правило, доручали пастухові, щоби корови під час випасу трималися разом і не розбігалися.
Кутю залишали на столі, а в ній – ложки, “якщо прийде хто з покійників”. Ложки теж ставили певним чином: якщо чиясь переверталася до ранку, то ця людина могла не дожити до наступної вечері. Ще був звичай, що обов’язково по вечері йшли в гості до брата, відвідували близьких родичів, передусім батьків, якщо одружені діти вже жили і вечеряли окремо.
Подекуди не гасили світло в хаті впродовж цілої ночі. Діти лягали спати на постеленій на долівці соломі. В ту солому кидали якісь гостинці, горіхи. Діти паличками їх вишукували, а відтак зберігали ті паличики до літа, щоб ходити з ними по гриби. Це було особливо поширене на Бойківщині.

Колядування

Колядувати починали тоді, коли зжинали першого снопа, а не на Різдво по обіді. Цей звичай побутував не лише на теренах Середньої Наддніпрянщини. Цей звичай побутував від Перемишля до Дніпра і далі в хліборобських районах. У Карпатах такого звичаю не було. Але коли починалася Пилипівка, то співати не можна було, а колядувати можна, Зрештою, колись треба було й вчитися тих коляд.
Святкову коляду в різних місцевостях починали по-різному. До прикладу, на Бойківщині, звідки я родом, колядувати починали вже за вечерею.
Останні два століття це були християнські коляди, приблизно ті самі, що й зараз. Створювали їх у монастирях та в духовних школах. Спочатку вони були церковнослов’янською мовою, так само як і богослужіння в той час. Церковні коляди витіснили з ужитку давні дохристиянські народні колядки.
Народні колядки переважно містять побажання здоров’я, благополуччя, достатку. Однак кожному колядували окремо: господареві, щоб дав достаток родині; господині, щоб хату і дітей пильнувала; молодцеві, щоб міг проявити свою силу, здібність, спритність, щоб знайшов собі пару; дівчині, щоби була гарною, знайшла собі пару, була доброю господинею; вдовиці, щоби пережила втрату. Зараз ті народні колядки ніхто не виконує, окрім деяких професійних гуртів.
Були навіть колядки і щедрівки для худоби, зокрема для волів. На Середній Наддніпрянщині, особливо на Лівобережжі, на теренах Східного і Середнього Полісся побутували дитячі колядки (ще у 20 – 30-их роках минулого століття їх багато записали) з цікавим змістом:
Щедрую, щедрую, я пироги чую.
Як не дасте пирога, візьму вола за рога
Та виведу на поріг, та заріжу на пиріг.
У ріг буду трубити, а воликом робити.
Де волик рогом – там жито стогом.
Де волик ногою – там жито копою.
Або інший варіант:
Візьму вола за рога та виведу на поріг,
Та викручу правий ріг,
А кобилу за чуприну та поведу на могилу.
А з могили на торжок, дайте, дядьку, пиріжок.
Ці дитячі колядки виконували речитативом. А це найдавніша форма виконання творів усної народної творчості. В Олевському районі Житомирської області, в Рокитненському районі Рівненської перше колядують не “Бог предвічний”, не господареві, а… волові. Хоча самих волів там уже давно немає, нерентабельні... Віл був головною тягловою силою, ним возили, орали і могли виростити стільки хліба, щоби прогодуватися.
Святий вечір хоч і давніший, але в останні століття був і є прелюдією Різдва. До другої години ночі нічого м’ясного не їли. На саме Різдво, повернувшись додому після літургії, сідали снідати. Найперше доїдали кутю. Не так багато було тої їди, тож обов’язково все, що зварили на вечерю, доїдали першого дня, а вже потім приступали до м’ясних страв.
Найбільшою урочистістю було колядування, яке розпочиналося по обіді. Це обхід дворів, який робила переважно молодь, чоловіки середнього віку, бо старші, як правило, не ходили. У великих селах завчасу розподіляли, за яким гуртом який кут села закріплений, а в малому достатньо було й одного гурту. Гурти збиралися біля церкви і визначали, від якої хати починають і якою закінчують. Закінчувати могли в церковного старости, там і рахували гроші. Кожен гурт мав “отамана”, чи “березу” – старшого поважного чоловіка, який добре знав колядковий репертуар та умів гарно віншувати. Віншування було дуже важливим, можливо, навіть важливішим за колядки.
Залежно від того, кому колядували, для того було й віншування. Тепер же колядують переважно для всієї родини, а раніше, якщо була колядка для бабці, то й віншування для неї, якщо для парубка, то й віншування для нього. Віншування не промовляли, а виконували речитативом. Наприклад, для дівчини:
В городі зілля, в хаті весілля,
В городі рутка, за столом дудка,
В городі дочка, а нам пива бочка.
Бочка не бочка, хоч барилочка.
А з того жарту нам горілки кварту.
Гречна, велична, як паляниця пшенична.
Збірник “Колядки і щедрівки” – моя гордість! Звичайно, що зараз і я виконую не народні, а християнські коляди “Бог предвічний”, “Нова радість стала”, “Сумний Святий вечір”. Так само починали колядувати наприкінці 80-их, а збірників не було. Тож мій сусід Олексій Чабаненко підбив мене укласти такий колядник. Спершу в 1990-ому вийшла тоненька книжечка сторінок на 40. Мені було незручно її продавати, бути “торгашем”, але хлопці зайнялися реалізацією і швидко розійшлося 12 тисяч примірників. Олексій працював у видавництві “Зорепад” і запропонував видати її в значно кращій якості. Тож довелося ще працювати ночами, до третьої-четвертої години, бо потрібно було вибрати тексти, щоб ті тексти були з мелодіями. Сергій Іванов, тоді ще викладач Львівського поліграфічного інституту, зробив чудові ілюстрації. Крім того, ми попросили Романа Кирчіва написати вступну статтю. Книжка була готова до друку, але не було паперу. Тоді Олексій Чабаненко поїхав у Прибалтику, пропав там на два тижні. Повернувся до Львова змарнілий, зарослий, але щасливий, бо добув папір. Ми видали 100 тисяч примірників, а потім “Музична Україна” ще 30 тисяч “підпільно”. Тож гордий з того, що ця книжка розійшлася таким накладом – 130 тисяч примірників, а ще з того, що у ній вперше офіційно опублікував коляду “Сумний Святий вечір”.
Розпитала та записала
Ольга Хворостовська

Михайло Глушко – етнолог, фольклорист, історик, доктор історичних наук, професор кафедри етнології Львівського національного університету імені Івана Франка. Керівник багатьох польових етнографічно-фольклорних експедицій, у тому числі й у радіоактивно забруднені райони Полісся (1994–1997, 2004). Автор більше 300 праць, присвячених походженню і розвитку різних галузей матеріальної і духовної культури українців та слов’ян загалом, сучасному стану української етнологічної науки, народній календарній поезії українців та ін. Він також упорядник книжечки “Колядки та щедрівки”, яка вийшла у світ рекордним 130-тисячним накладом; більшого тиражу не мав жоден інший колядник. 
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8185 / 4.65MB / SQL:{query_count}