Любити життя, дякувати Богові і не нарікати!

Отець Юстин Бойко презентував львів’янам свою книжку, в якій запропонував власний досвід спілкування з Богом за ранковою кавою

Нещодавно у видавництві “Свічадо” побачила світ начебто й невеличка, але дуже життєва і мотивувальна книжка Юстина Бойка “Розмови з Богом за кавою”. Цей священик дуже діяльний та доволі популярний у нашому місті і не тільки. Він активний у громадському житті, в соцмережах, має свою програму на телебаченні. Багато чого в його манері спілкування та викладі думок нагадує Блаженнішого Любомира – вміння говорити просто про складне, гумор, самокритичність. Проте помітна й гуцульська енергія, запальний характер, потреба всюди втрутитися, не мовчати.
Зі слів автора, задуму як такого написати книжку не було. Коли він повернувся з Італії, де захистив дисертацію, ігумен студитів запропонував йому очолити Святоіванівську лавру – одну з найдавніших обителей монахів-студитів. Хоч краєвиди Шевченківського гаю і тішили гуцульську душу новоспеченого доктора богослов’я, проте на той час серед самих монахів призначення туди вважалося ледь не “засланням”, адже монастир маленький – тісна кімнатка, всього лише два-три монахи, на окраїні міста… Тож виникло чимало сумнівів: невже для мене не знайшлося місця, де я можу краще віддати Богові і людям свої таланти? На всі сумніви і перестороги дав відповідь давній друг і духівник отця владика Йосиф Мілян: “А може, то воля Божа, а ти з нею розминешся”. І порадив розпізнати, в чому саме та воля полягає.
Це був 2015 рік – Ювілейний рік Митрополита Андрея. Отця Юстина вразило те, що хоч від проголошення незалежності та виходу з підпілля УГКЦ минуло майже чверть століття, лише поодинокі люди у Львові знали, що Музей народної архітектури і побуту (більше знаний в народі як Шевченківський гай) є спадщиною братів Шептицьких. Саме Митрополит Андрей придбав цю землю під лавру для студитів, а блаженний Климентій на практиці реалізовував цей проект, який поєднав у собі монашу обитель та український музей, коли ще не було України як держави. Тому й церкву не будували нову, а перенесли зі села Кривки.
Передусім, щоби прорвати ту інформаційну блокаду навколо Шевченківського гаю і відкрити його первісне призначення, на пораду друзів і фахівців було вирішено провести конференцію “Музей народної архітектури та побуту – спадщина Митрополита Андрея Шептицького”. Її вдалося організувати всього за місяць: знайшлися кошти, а головно молоді обдаровані науковці. Одним із основних пунктів резолюції конференції стала пропозиція присвоїти музеєві ім’я Климентія Шептицького, яку згодом підтримали депутати Львівської міськради. І це був початок, але отцеві-настоятелю і братії бракувало місця для роздумів, для спокою, для відпочинку. Тож роботи було багато.
“Одного разу я спіймав себе на тому, що щодня я йду на утреню, літургію, вечірню і в мене дуже побожні думки – про дошки, про ґонту, про цвяхи, про майстрів, про братів, які мене розуміють чи ні… Я бачив, що та молитва мене абсолютно не змінює”.
І тоді зі світлої пам’яті отцем Никанором вирішили зробити Алею пам’яті та поставити хрест на згадку про всіх тих, знаних і незнаних, завдяки яким постало це місце.
Як розповів священик, коли нарешті у травні 2016 року цей хрест встановили, його охопило таке піднесення, що він встав о пів на п’яту ранку, вийшов надвір, і такий спокій, а водночас і радість його огорнули! 
“І перша думка – вдячність Богові. Я послухав, як пташки співають, подивився, як сонце сходить, подякував Богові за всю цю красу і багатство. І зауважив, що вперше не думаю про майстрів, про цвяхи і дошки…” 
З цієї нагоди він написав молитву і поділився нею у Facebook: “Дякую тобі, Господи, за прожиту ніч, благослови цей день і тих, кого зустріну сьогодні, а також… каву ось цю…”. 
Чому саме каву, бо ранок сучасної людини переважно починається з кави. Особливо до неї отець звик, перебуваючи в Італії. “Та кава – це не якийсь містичний момент, а передусім нагода побути на самоті. Ви маєте вибір – думати, що буде сьогодні, творити плани, що будете робити і як, але коли я брав горнятко з кавою і виходив надвір, то мені це не вдавалося – перша думка була про Бога. Я з Ним розмовляв, виливав свою душу, радився з Ним. Очевидно Господь найкраще розуміє, бо Він слухає. Мова Бога – це слухання і мовчання”.
З того часу зродилася ідея подавати це назовні. На своїй сторінці у Facebook отець уміщав фотографії, короткі тексти. Побачив, що людям це подобається. 
Представив Юстин Бойко на презентації і свого “співавтора” – свій перший смартфон, без якого не було б цієї книжки: ним можна і фотографії робити, і текст написати, “залити” його в мережу. А директор видавництва “Свічадо” Богдан Трояновський запропонував спосіб, як спонукати отця Юстина до щонайшвидшого написання наступної книжки – писати йому на Facebook запитання. З тих питань і відповідей він обіцяє видати нову книжку.
“Ці думки були доволі хаотичні. Одного дня я дякував за дари, другого – нарікав на ближніх, які мене не розуміють, третього – казав Богові, що не сприймаю себе таким як є… Але невдовзі я зрозумів, що ранок – то є час, коли налаштовуєш себе на цілий день. Нещодавно інтернетом ширилося відео, в якому американський генерал казав, якщо хочеш змінити своє життя, почни вранці застеляти своє ліжко, бо від цього починається твій день. А для мене день починався з того, що я сидів собі з маленькою кавою під хрестом, пташки співали, а я собі думав…”
“Псалми – це ідеал молитви. Зазвичай ми сприймаємо молитву як те, що відбувається в церкві або ж удома в певний визначений час. Але що ж хотів сказати Христос словами “моліться безнастанно”? Відповідь на це запитання дає псалміст, бо показує, що молитися безнастанно – це просто пам’ятати про Бога і говорити з Ним про все на світі. Він то проклинає, то дякує, то тішиться, то в розпачі, але постійно діалогує з Богом. Тому й моя книжка – це “Розмови з Богом за кавою” про все, чим я жив ці роки”.
“За кожною молитвою, розмовою з Богом, стоїть конкретна життєва ситуація. Вранці встанеш і зі всім багажем (часом і негативу) подивишся на хрест, на природу і скажеш: “Дякую тобі, Боже, що я не сам, що є люди, з якими я можу посперечатися, поговорити”. Віра дає нам унікальну можливість перетворити будь-яку негативну енергію на позитив. Не думайте, що я такий мудрий і мені це все так легко дається, це важкий труд, але вкрай необхідний. У лаврі (музеї) я пізнав красу ранку. Всі ще сплять, і можна спокійно подивитися на своє життя, на життя ближніх”
“Найголовніше, чого мене навчили ранки у лаврі, – ніколи не жаліти себе бідного, бо можна змарнувати ціле своє життя”.
“Деколи не треба багато говорити. Треба просто обняти або вислухати, або просто побути поряд, бути присутнім коло тої людини. Бо є різні форми діалогу, і не завжди потрібні слова”.
“Спершу я не мав на меті когось євангелізувати, а вже згодом став добирати теми своїх роздумів: прощення, милосердя, любов, повага, друзі в житті”.
“Я дуже щасливий чоловік, бо вважаю всіх своїми друзями. Бог мене благословив ними. Звичайно, вони не є бездоганними, але і себе таким не вважаю. Хто стежить за моїми дописами у Facebook, не раз дивується, що то я такого написав. Але я не витираю того, що пишу, бо то нечесно видаляти зі свого життя якісь сторінки”.
“Коли я вже почав свідомо писати свої вранішні роздуми-молитви, коли вже ввійшов у смак і мені це почало подобатися, то звернув увагу, що до мене приходять молоді люди, які не вміють молитися, говорити з Богом. Я запитував дітей, молодь, хто їх вчив молитви, і мене вразили їхні відповіді: приходимо до церкви і там вчимося, бо батьки не мають часу, а бабця з дідом далеко. Я зрозумів, що виросло покоління, яке не вміє розмовляти з Богом, яке до молитви треба нагайкою гнати. Тож вирішив показати, що є різні форми молитви. Бо якщо наша віра не дає відповіді на питання життя, то це не віра, а філософія, мудрування. Віра мусить змінювати. Тому ці роздуми є не моїми мудруваннями, а тим досвідом моєї внутрішньої переміни, яким я ділюся з іншими”.
“Хочу заохотити всіх (переживаємо тяжкий час, а коли він був легкий?) нагадувати собі щовечора чи щоранку, що маємо лиш одне життя, і хоч маємо бути критичні до життя, але повинні його любити і не нарікати. Бо вже нарікання є дуже забагато, так можна змарнувати все своє життя. Дуже важливо, щоб ми поцінували те життя, яке нам дав Бог. І намагалися побачити, що Бог діє в нашому житті, нас провадить і любить”.
“Я люблю Бога. Колись я мав комплекс, що Бог мене не любить, коли я грішу. Отець Порфирій (Чучман) мені пояснив, що то не Бог мене не любить, а я сам не можу собі простити. Я дуже люблю свою Церкву, я її пізнав у підпіллі. І щиро скажу, більше живу минулим: хоч планую майбутнє, але надихаюся минулим. Там взірці ревності, які запалили мене. Коли мені важко, я згадую їх і йду вперед по життю. Я дуже люблю свій народ. Так, ми маємо свої хиби, немочі. Але то є наші люди, і ми повинні любитися, мати свою думку і відстоювати її, але єднатися задля спільного блага”.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.6823 / 4.17MB / SQL:{query_count}