Головне для дитини – зростати в любові

Микола Кулеба, уповноважений Президента України з прав дитини, – про першочергові потреби дітей, реформу інтернатів та небайдужість і відповідальність кожного

Про проблеми і права дітей у нас прийнято говорити або 1 червня, або коли щось станеться і потрібно з’ясовувати, як, чому та хто винен. Приємним винятком стала зустріч в рамках днів УКУ з уповноваженим Президента України з прав дитини Миколою Кулебою. Не тільки тому, що про дітей говорили у вересні, а передусім тому, що ця людина не тільки говорить про них, а вже чимало років працює для того, аби дітям в Україні жилося краще. На посаді дитячого омбудсмена Микола Кулеба працює вже майже чотири роки. До цього очолював службу у справах дітей міста Києва, а перед цим створив і провадив Міжнародну благодійну організацію “Служба порятунку дітей”. Почалося все у 2000-ому із зустрічі з безпритульною дитиною на вулиці. Перейнявся її долею, а також тим, чому на початку третього тисячоліття у Києві тисячі бездомних дітей. Лазив по горищах, підвалах, спускався в каналізаційні колодязі, організував перший центр денного перебування дітей у столиці, воював із владними структурами, яким був не потрібен “шанхай” під боком…
Отож, найголовніші тези цієї зустрічі:
Кількість дитячого населення за час незалежності зменшилася вдвічі – з майже чотирнадцяти до семи мільйонів. Причини усім зрозумілі: бідність, неблагополуччя, виїзд за кордон, бояться народжувати дітей. І для цього є підстави, бо з народженням кожної дитини ризик опинитися за межею бідності зростає в два рази. Якщо з народженням першої дитини 20 відсотків сімей живуть за межею бідності, то з народженням четвертої у такому становищі опиняються вже 80 відсотків.

Про превенцію неблагополуччя

 
 фото: facebook УКУ
Я за те, щоб на рівні школи запроваджували уроки усвідомленого батьківства, щоб дати молодим людям, дітям розуміння того, за що ти, створюючи власну родину, маєш відповідати і як, навчити відповідальності за власну дитину. Це дуже добра річ для профілактики неблагополуччя і насильства.
Американці, створюючи різноманітні центри реабілітації, побачили, що найкраща боротьба з насильством – навчання і протидія насильству на рівні школи. Коли вже школярам пояснюють, що таке насильство, як піклуватися про власну дитину. Скільки людей у нас знає, що таке “шейкінг-бебі-синдром”, синдром струшеної дитини? Запитайте будь-якого американця, що це таке, і вам, як отченаш, розкажуть (бо цього навчають у школі): якщо дитину інтенсивно колисати чи трусити нею, вона може травмуватися, навіть загинути від синдрому струшеного мозку.
А в нас що? До прикладу, одна з торішніх історій. Мені телефонує волонтер, виїжджаю (сто кілометрів від Києва). Дівчина із неблагополучної сім’ї народила дитину. І що вона зробила разом зі співмешканцем? Зламала дев’ятимісячній дитині руку, три ребра, дитина отримала забій мозку... Пояснення – не могла стриматися, коли дитина плакала. Ми дитину вилучили, а вона каже, що її теж били в дитинстві. Ось вам яскравий приклад проживання в неблагополуччі! Жодної соціальної підтримки, мама формувалася саме в цьому і тепер страждає дитина. А де ж соціальні служби, де підтримка?
Якщо суспільство не здатне реагувати на біль найбільш незахищеної дитини, то воно не здатне сформувати політику в інтересах дітей. Якщо суспільство не здатне захистити дитину-сироту або дитину, яка потерпає від насильства, недбальства, бідності, то ми не готові далі розвивати інші програми.

Про освіту

Кажуть, у нас якісна освіта, у нас є діти, які перемагають на олімпіадах… Так, але це невеличка частинка дітей. Для багатьох дітей якісна освіта в Україні сьогодні недоступна. Особливо це стосується дітей із сільської місцевості.
Якщо ми зрозуміємо, що для дитини першочерговим є не здобуття освіти, а її безпека, благополуччя, збереження її сім’ї, тоді і з освітою у нас буде все гаразд. Першочерговим є забезпечення базових потреб. І коли мені кажуть про реформу системи освіти, мовляв, нам треба, щоб діти набували компетентностей, я відповідаю: це добре, це супер! Але як ми будемо жити з тим, що кожна третя дитина живе за межею бідності? У Великій Британії програма номер один у школі  – сніданок для дітей! Неурядові організації, батьки – всі збирають один фунт на сніданки. Чому? Бо голодна дитина не може активно навчатися, не може бути мотивованою до навчання. Вона “булить” інших дітей, відбирає яблука чи бутерброди. Сьогодні ми говоримо: булінг, треба щось робити, треба навчати вчителів, дітей. А можливо, треба почати з того, щоб задовольнити базові потреби дитини. Дитина має жити в безпеці! В безпечних умовах у власній родині. Тобто вона має бути передусім нагодованою. Якщо сім’я не може, нагодуймо її в школі!
В Україні у 750 інтернатних закладах різного підпорядкування виховуються 6 тисяч дітей-сиріт і 100 тисяч дітей, які мають батьків. Не хочемо виховувати, не вміємо виховувати…
А що відбувається? Якщо дитина з неблагополучної родини, їй часто відразу пропонують інтернатний заклад. Бо така дитина, як правило, має затримку розвитку і в шість років, коли приходить до школи, часто ще не вміє нормально говорити. Міркують: і що ж із нею робити? Чи всі інші повинні страждати через те, що вчитель відволікатиметься на цю дитину? Який вихід пропонується – ізолювати цю дитину!
А як щодо дітей з інвалідністю? Ми не сприймаємо дитину на візку, тому що це незручно, для неї ж треба пандус зробити. У нас третина шкіл не доступна навіть до першого поверху, не кажучи вже про другий. З 17 тисяч шкіл тільки 90 мають доступ до другого поверху для дітей на візках!

Про деінституалізацію

Досить часто мене запитують: чому інтернатні заклади? Невже нема інших викликів, інших проблем, які потрібно вирішувати? Звісно, їх багато. Але в Україні у 750 інтернатних закладах різного підпорядкування виховуються 6 тисяч дітей-сиріт і 100 тисяч дітей, які мають батьків. Не хочемо виховувати, не вміємо виховувати…
30 тисяч вихованців інтернатів – “талановиті діти із особливими освітніми потребами”. Маємо найрізноманітніші інтернатні заклади з поглибленим вивченням чого завгодно – української, угорської мови, навіть трудового виховання... Бо так дорослі вирішили. Бо так батькам зручніше – віддати дитину до інтернатного закладу. П’ять днів ти вільний і можеш робити, що хочеш. У кращому випадку на суботу і неділю дитина повертається до дому. Так не повинно бути! Батьки мають брати відповідальність за виховання власних дітей, займатися вихованням!

Про інклюзію

Коли ми говоримо про інклюзивну освіту, то ми маємо говорити про зміну ставлення до дітей. Інклюзія – це не просто включити дитину в клас, дозволили їй приходити до школи. Це зміна ставлення до дітей усіх – і батьків, і вчителів, і інших дітей. Діти досить легко сприймають дитину інакшу. Проблема з дорослими – з батьками, учителями, батьками дітей з інвалідністю. Їм також важко, вони бояться за свою дитину і досить часто погоджуються на індивідуальну освіту вдома, щоб не травмувати дитину.
Сьогодні в загальній системі освіти вже є сліпі діти. Недавно спілкувався з канадійкою, чемпіонкою з дзюдо. Їй уже за тридцять, але тоді, коли в Канаді точилися дискусії навколо того, з якими нозологіями діти можуть навчатися у школі, її мати наполягла на тому, щоб вона вчилася в загальноосвітньому навчальному закладі. І та дівчина, будучи тотально сліпою, ходила в загальну школу! Захоплено розповідала, що вдячна своїй матері за те, що та не віддала її до інтернату. Тому що навіть у 14 років, коли вона пішла в спеціалізований спортивний заклад, неймовірно страждала через те, що не жила вдома.
Утримання дитини в дитячому будинку обходиться приблизно в 30 тисяч гривень на місяць. І що вона одержує за ці гроші?..
У нас, як і в інших країнах, ця реформа в останню чергу стосується закладів для дітей, які не бачать чи не чують. Не потрібно ці заклади закривати, якщо це на шкоду дитині!
Але якщо справді є потреба в спеціалізованому закладі, то кошти, які витрачають на утримання дитини в інтернаті, можна спрямувати на транспортні послуги, і тоді дитина – незряча, нечуюча, з іншими проблемами – могла б навчатися в ньому, але жити удома з батьками.
Чому інтернат не є вирішенням проблеми? Тому що дітям все одно треба повертатися в соціум. А досить часто їм нема куди повертатися.

Про відповідальність громад

Коли говоримо про деінституалізацію, про реформування інтернатних закладів, всі сприймають це як закриття інтернатів. Насправді не про закриття інтернатів мовиться, а про формування інклюзивної освіти, про формування спроможності громад і розвиток соціальних послуг на рівні громад, щоб вчасно виявляти неблагополуччя, особливі потреби і надавати відповідну підтримку, щоб дитина і сім’я не опинилися поза увагою, щоб дитина не постраждала від недбальства, насильства і так далі.
У країнах, які дбають про дітей, в обов’язковому порядку органи охорони здоров’я супроводжують дитину до трьох або й до п’яти років. Лікар відвідує її за місцем проживання і спостерігає, як батьки дбають про свою дитину. Обов’язковим є соціальний супровід у випадку неблагополуччя. Обов’язковими є послуги з підтримки для таких сімей, фінансові послуги – те, чого в Україні взагалі немає як інструменту соціальної роботи.
Ключ до цієї реформи – громади, які створюють і які розумітимуть свою відповідальність за сім’ї, за дітей. Для цього в громаді має бути соціальний працівник. Але, на жаль, часто прозріння приходить тоді, коли вже сталася якась біда: дитина уже травмована або взагалі загинула. І тоді починають думати, як це можна було б запобігти. Що мене найбільше турбує, це те, чи прийде до нас розуміння своїх повноважень і відповідальності. Бо є відповідальність держави, а є відповідальність громади. Часто це подібне до перекидання м’яча у футболі. Чий рівень відповідальності, тобто хто має виділити кошти. Це особливо стосується різних сервісів для дітей з інвалідністю.
Сьогодні дуже великим викликом є брак комунікації в діяльності соціальних центрів служб захисту дітей, центрів освіти і науки, соціального захисту, охорони здоров’я, поліції. Як також на рівні Верховної Ради, Кабміну. Навіть на рівні громади, де вчителеві чи класному керівникові важко сісти за один стіл з поліцейськими, сімейним лікарем чи педіатром, соціальним працівником і спільно ухвалити рішення. Це не моя сфера – працюй ти!
У тих країнах, які успішно захищають права дітей, ця система заснована і ефективно діє саме завдяки секторальній співпраці. Де немає такого поділу, де люди чітко розуміють, що сьогодні треба взяти на себе відповідальність і прийняти рішення. І це має бути спільне рішення, бо якщо мовиться про сім’ю в складних життєвих обставинах, то там, як правило, купа проблем. Дитину ніхто не обстежував – це медицина, дитина не влаштована в садочок – це освіта, сім’я не оформила соціальну допомогу і не отримує виплат – це соціальний захист, батько чинить насильство щодо матері – це поліція. Ця біда приходить з усіх боків. Соціальний працівник, якщо він є, приходить у цю родину, і чим це все закінчується? Як правило, телефонує в район, виїжджає комісія, здійснює обстеження житлово-побутових умов, складає акт, пише, що сім’я потребує поліпшення, бере її під соціальний супровід. До села соціальний працівник з району, як правило, не доїжджає, а якщо й доїжджає, то раз на три місяці. Інструментів на місці для роботи з цією родиною немає, цю роботу проводять переважно формально. Тому коли стається якесь лихо, я приходжу, а мені кажуть: а ось журнал. Але дитяче життя вже не повернеш. Система не спрацювала. І це приклад того, що нинішня система не здатна вчасно виявляти і реагувати на ці проблеми.
Стратегія деінституалізації, розроблена в державі до 2026 року, передбачає як один із елементів, що половину послуг надаватиме громадський сектор, що держава буде замовником цих послуг, визначатиме стандарти і забезпечуватиме їх додержання. Це дасть поштовх розвитку соціальних послуг, і конкуренція між державним і недержавним секторами дасть можливість підвищити якість соціальних послуг. Бо якщо на ринку послуг є монополіст (а сьогодні це держава), то ми говоримо про дуже низьку якість цих послуг.

Передусім – добро дитини

Нам потрібно досягти того, щоб дитина до трьох років взагалі не потрапляла в інтернатні заклади. Тому передусім мають бути превентивні заходи, робота в школах, пологових, медичний і соціальний супровід після пологів, можливість орендувати житло місцевими органами. Зараз половина дітей  у будинках дитини (а це більш ніж тисяча), опинилися там, бо матері нема де жити після народження малюка. Що пропонується матері? Віддати немовля в будинок дитини. Але для дитини це згубно. У віці до трьох років перебування в будь-якому закладі гальмує її розвиток – психологічний, психічний, фізичний. Утримання дитини в дитячому будинку обходиться приблизно в 30 тисяч гривень на місяць. І що вона одержує за ці гроші?.. Тому послуга забезпечення житлом може бути дуже ефективною щодо запобігання потрапляння дитини до дитячого будинку.
У будинках дитини 60% вихованців перебувають за заявами батьків. Бо ми, тобто держава, громада, не піклувалися про них. Ці діти не потребують роками перебувати в інтернатах. Потрібно або підтримати біологічну родину, щоб дитина була з мамою і татом, або визначити статус дитини і дати можливість рости в прийомній сім’ї.
Якщо дитина залишилась сама, система патронатних вихователів до півроку могла б прихистити її, опікуватися нею. Сьогодні держава виділяє 8 тисяч гривень на утримання такої дитини в такій формі сімейного влаштування. Це просто потрібно сьогодні розвинути. Але чому це не розвивається? Хочете розкрию секрет? Бо з погляду бізнесу інтернат – це вигідне для громади підприємство, “сировиною” якого є діти. Є сировина, є робочі місця, є податки в бюджет громади. Ніхто не хоче втрачати роботу. Тому маємо запропонувати цій системі реформування. Вихід із цієї ситуації –  надання послуг: патронатне виховання, асистент для дитини з інвалідністю, соціальний працівник, групи продовженого дня тощо. І держава може оплачувати ці послуги, а от влаштування в заклад, на мою думку, має відбуватися коштом громади. Не можеш дати ради як голова громади, не хочеш відповідальності – плати!
У нас всі вважають престижним прийти і роздати вихованцям інтернатів на свята подарунки. Це ж так класно, і ніхто не розуміє, що ми просто формуємо споживацьке ставлення. Ця дитина виходить з інтернату в 15-16 років, точніше її випихають у профтехучилище. От буквально вчора мене повідомили про дівчину-візочницю. Вона хоче бути кухарем, а їй пропонують стати малярем. Влаштували в училище вчитися на маляра, бо в закладі, де вчать на кухаря, немає пільги (дитина-сирота) і умов. А малярем на візочку – без питань!..
Сусідська дитина потерпає від насильства, пропускає школу чи взагалі до неї не ходить, часто чути плач дитини. Робіть щось, бо може бути пізно!
Дуже сподіваємося, що з цього року почнуть будувати малі групові будинки для дітей з інвалідністю (до прикладу, дітей із важкими формами ДЦП, розумовими розладами). Щоб цих дітей не відправляли в заклади системи соціального захисту, де вони благополучно помирають. Щоб вони могли залишитися в громаді. Дуже хотілося б отримати субвенцію на це від держави, щоб цих дітей не ізольовували, як у радянські часи, в закладах, розташованих далеко від населених пунктів, щоб діти з інвалідністю нікому не псували настрій. Нещодавно в одному з таких закладів волонтери допомогли 33-річному чоловікові вперше поїхати до міста. Бо в цих закладах вихованці перебувають від п’яти до 35 років, а потім або психіатрична лікарня, або геріатричний пансіонат. Іншого немає… Вперше за 33 роки життя хлопець-візочник поїхав до міста! Це Україна 2018 року. Треба докорінно змінювати цю систему. Маємо зробити захист дітей пріоритетом державної політики!

Не будьмо байдужі

Біблія вчить ставитись до інших так, як хочете, щоб ставились до вас. Так от, головне не брати поганий приклад ставлення до людей. Незалежно від того, що всі ми маємо різні можливості, кожен потребує любові, уваги до себе, передусім діти. Тому коли говоримо про виклики в дитячому середовищі, незалежно від того, чим займаємось – чи є лікарем, чи педагогом, чи просто йдемо вулицею – не будьмо байдужі, коли бачимо дитину в скрутному становищі! Маємо навчитися взаємодопомоги, громадянської активності й відповідальності.
Нещодавно я виклав у Facebook один епізод не задля піару, а як інструкцію до дій. Просто зустрів біля торгового центру жінку з дитиною, яка просила в людей гроші на лікування: “Бідна дитина, очі лікувати треба, операція коштує 20 тисяч гривень”. А як почав з’ясовувати, попросив телефон лікаря, спитав адресу, то вже знадобилося не 20 тисяч, а тільки тисяча. Викликав поліцію, дочекався приїзду патрульних і передав їм горе-матір з дитиною. Можливо, незвично втручатися, але це наша відповідальність! Є кримінальна стаття за використання дітей з метою жебракування.
Сусідська дитина потерпає від насильства, пропускає школу чи взагалі до неї не ходить, часто чути плач дитини. Робіть щось, бо може бути пізно! Можливо, мама не може постояти за себе, можливо, дитина не має що їсти. Ми думаємо, що всі такі, як ми, що кожен може постояти за себе, відвоювати право власної дитини. А насправді багато батьків не можуть цього зробити, не можуть потурбуватися про себе належним чином. Приходиш до хати – а там сміття, безлад. Соціальний працівник приходить і каже мамі прибрати, але навіть не уявляє,  вона не може цього зробити, бо вже 10 років у депресії або не навчена, росла в інтернаті, або має ментальне захворювання і просто не розуміє, чого від неї вимагають. Але вона любить свою дитину, не ображає її, не б’є, читає книжки. Ця жінка просто потребує підтримки, допомоги. Вона була б непоганою мамою, але не може навести лад у хаті. Бачив таких чимало... Соціальний працівник запитує: “То що, я маю прибрати?”. Так, часом потрібно просто прибрати, навчити, як це робиться, і можливо, це допоможе зберегти для дитини сім’ю, дасть дитині можливість рости в любові. А це для неї найважливіше!

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9285 / 4.56MB / SQL:{query_count}