Тато вчить мужності, відповідальності, працьовитості

Владика Венедикт Алексійчук, єпарх Чиказький УГКЦ, – про роль батька в родині, батьківське виховання і покарання, про благословення і прощення

Цієї неділі вітатимемо своїх татусів із Днем батька і згадуватимемо тих, що вже відійшли у вічність. В світі День батька відзначають у третю неділю червня, в Україні були спроби запровадити це свято у вересні. Таке дворазове святкування є доброю нагодою для того, щоби тати відчули нашу любов і потребу своєї присутності та участі в нашому житті.
Отож, про роль батька в родині, його покликання, про батьківське виховання та покарання, про духовне батьківство, про благословення і прощення “Львівська Пошта” спілкувалася з Венедиктом Алексійчуком, єпископом Чиказьким УГКЦ.
Роль тата, як і мами, не замінить ніщо. Нині в світі часто кажуть про гендерну рівність. Це ненормально! Тому що тому що інше покликання чоловіка, інше покликання жінки. Жінка ніколи не може стати нарівні з чоловіком, як і чоловік ніколи не може стати нарівні з жінкою. Це два різні покликання від Господа. Вважаю, що в сучасному суспільстві є змішання ролей, коли жінка стає більш чоловікоподібною, а чоловік – більш жінкоподібним, і якось губиться оте завдання, яке в сім’ї чоловік і жінка мають виконувати. В організмі, кожний орган має своє завдання. Що сталось якби серце бралося  виконувати функцію нирки, а печінка шлунка і так далі. Думаю, сучасний світ має проблему через втрату свідомості того, яке покликання жінки, а яке чоловіка. І найбільше від того потерпають діти.

Про виховання

Найважливіше для дітей – те, щоби тати просто були з ними. Син хоче мати тата, бо так він бачитиме, яким повинен бути сам. Для доньки тато є першим чоловіком у її житті. Мені дуже подобається такий американський анекдот: приходить син до тата і питає: “Тату, скільки ти заробляєш за годину?” Тато каже: “Двадцять доларів”. Син повертається через п’ять хвилин, приносить татові двадцятку і питає: “Тату, чи міг би ти побути одну годину зі мною?”.
Може, батько вважає, що його обов’язок утримувати родину, але цього замало. Він повинен розуміти і відчувати відповідальність за належне виховання своїх дітей. У давній єврейській традиції (не знаю, як тепер) до п’яти років дітей виховувала мама. А від п’яти років було вже батькове виховання, передусім хлопців. У чому це полягає? Тато – це той, хто вчить мужності, вчить відповідальності, працьовитості, вчить стратегічно бачити своє життя. Але тут я б казав, що тато має не так вчити, як поставою своєю показувати, яким треба бути. Кажуть, як би батьки не вчили своїх дітей, ті завжди чинитимуть так, як чинять їхні батьки. То значить, що б ти їм не говорив, а вчить твоя поведінка, а не твої слова. Бо виховання – це не те, чого ти навчаєш, що декларуєш, а як поводишся, як живеш.
В сім’ї найважливіше спілкування, потрібно багато розмовляти, чого так бракує в родинах. Виховання це не формування когось. Слово виховання означає, що щось в особі є “заховано” і треба вивести це зі сховку. Виховання – це коли ти спілкуєшся із сином або донькою, коли ти готовий їх почути, коли ти розумієш, що вони змінюються, стають дорослими, по-дорослому можуть розмовляти.
З усіма треба розмовляти. Не зважаючи чи хтось більш освічений, хтось менше. Чому в нас завжди було пошанування старших поколінь? Бо старше покоління має досвід, а молодше цього досвіду не має. Тому батьки, якими б вони не були, мають вищу освіту чи не мають, все одно здобули життєвий досвід, а це часом важливіше, аніж десять вищих освіт! Цього зараз дуже бракує. Бракує спілкування у родині, спілкування тата з дітьми, дітей з батьками. Рідко трапляється, коли діти можуть довірливо поговорити з батьками про свої проблеми. Часто відповіді на свої запитання вони одержують від ровесників або знаходять у інтернеті, а не від батьків.
Сучасні батьки, напевне, не завжди, але часто, мають страх розмовляти з дітьми. І діти також, не маючи досвіду розмов із батьками, мають страх перед ними. Ми повинні позбутися цього страху. Чому ми боїмося розмовляти? Ну бо якщо дитина наробила шкоди, її страхають татом. Тато тримає дисципліну. Чому? Бо просто боїться допустити дітей до себе. Ти боїшся, щоб вони пізнали тебе, і тому є страх розмов та зустрічей, бо в розмовах можна пізнати, хто ти є.
Чому перед кабінетами поважних начальників  сидять охоронці і неприступні секретарки, тому що ті начальники бояться контакту з людьми, щоб ми не побачили, якими вони є. Часто батьки також бояться цього контакту, цих розмов, щоб діти не побачили, що їхнє життя далеке від того, що вони декларують. Кажуть, шила в мішку не втаїш. Все одно з часом буде видно, хто ти є і ким ти є. Тому розмови нам самим покажуть, над чим ми мали б працювати, що нам бракує, що в нас є злого, недоброго. Ми можемо заховатися, не спілкуватися, не контактувати й перейматися, хто про нас що подумає.
Не переймаймося, хто що думає. Всі нас бачать: і діти, і друзі, і знайомі. А ті стосунки дадуть нам можливість пізнати самих себе. І тому мусить зникнути страх, боязнь, що діти побачать слабкості батьків, бо хто ж без гріха. Ми не можемо уникнути недоліків, тому я не бачу іншого шляху, якщо не буде такого діалогу.
Не тільки батьки, але й дідусь та бабуся мають досвід. І тому спілкування, розмови – це завжди збагачення один одного. Якщо цього збагачення не буде – це сумно. Коли діти не мають контакту з батьками, це означає, що вони не можуть від них збагатитися. Коли батьки не мають контакту з дітьми, також не можуть від них збагатитися, бо й діти вже мають якісь знання, досвід, розум. Якщо є контакт, це величезний дар і величезний успіх – ми можемо збагачувати одні одних.

Про любов і довіру

Авторитет здобувається дуже просто – через наше життя. Хто для нас є авторитетом? Той, кого ми бачили в різних життєвих обставинах і хто показався нам з позитивного боку. А коли ми побачили якусь особу, що показала себе з негативного боку, вона втрачає свій авторитет. Кажуть, що авторитет треба дуже довго здобувати, та легко втратити. І тут лише наше життя дасть нам авторитет перед нашими дітьми. Його не треба здобувати, просто треба бути з дітьми, це так як в дружбі – дружимо з кимось не тому, що він кращий від нас чи мудріший, а тому що ми довіряємо один одному. Вважаю, першим із найважливіших кроків, щоби стати авторитетом для дитини, є довіра, щоб тобі довіряли. Якщо тобі не довіряють, ти ніколи не здобудеш того авторитету. А довіра приходить через пізнання один одного, через спілкування, через зустріч.
Найважливіше в моєму житті те, що я завжди чувся любленим своїм татом. Це певно найважливіше, що я виніс від свого батька. Всі інші його якості – те, що він був добрим, допомагав іншим, був лагідним. Звичайно, я деколи був караним, але ніколи не переставав чути себе любленим.
Вважаю, що Господь є нашим духовним батьком, тому духовне батьківство бере початок від нього. Інші особи можуть стати лише відблиском цього духовного батьківства. На своєму життєвому шляху я зустрічав багатьох осіб, які мали на мене колосальний вплив. Але бачив якісь складні або трудні моменти їхнього життя. Це мене ще більше скріпило. То були короткі життєві моменти, але я побачив, що вони такі самі люди – грішні. Я також бачив, як Бог діяв на мене через них. І тому для мене важливим є бачити Бога, відчувати Його батьківство, а кого він вже посилає – тих чи інших людей, тих чи інших осіб – це вже друге.
Дуже важливо, щоб діти бачили, як батько молиться – сам, із родиною, як батько йде до храму. Дітям важливо бачити, як батько бере до рук Євангеліє чи твори релігійного змісту і читає їх. Бо діти завжди копіюють батьків, взоруються на них. Якщо батько так робить – іде до сповіді, до причастя, то й діти будуть наслідувати його приклад.
Якщо хлопець виховується в родині, де батько так не робить, не провадить духовного життя, то лише слова мами будуть дуже мало промовляти. Я не хочу сказати, що не будуть, але більше б промовляли, якби тато так жив і чинив.

Про благословення і покарання

Ми дуже рідко благословляємо наших дітей. Це дуже промовисте слово “благословити” – сказати благе, добре слово. Дуже важливо в нашому житті казати добрі слова іншим людям, найперше нашим дітям. Ми скоріше осуджуємо, критикуємо. А так важливо побачити в кожному щось добре, найперше в своїй дитині, сказати благе слово, поблагословити цим добрим словом.
Коли ми промовляємо благословення, то не ми є джерелом життя, джерелом добра. Ним є Бог! Коли ми благословляємо один одного, то кажемо й про те, що це Бог дає той дар. Треба робити добро, не зважаючи на те, якими ми бачимо людей, і говорити добро, звертатися з добром, не зважаючи на те, якою буде їхня постава чи відповідь.
Питання не в тому, карати чи не карати дитину, а в тому, щоби любити. Та й покарання буває різним. Кожен із нас чувся покараним. І коли ми робили якесь зло, мама чи тато карали нас не тому, що були злі, а тому що дійсно чинили це задля любові. Інша річ, коли батьки карають, бо сердиті, сповнені емоцій, негативу. Тоді дітям передаються ці емоції, цей негатив. Вони не бачать того покарання. Тож важливо себе запитати, що я передаю своїм покаранням: любов чи зло, добро чи ненависть.
Саме покарання – як вантажівка: важливо, що вона привезла. Так і тим покаранням можна що хочеш привезти. Можна любов. Ми ж кажемо: кого Бог любить, того карає. По суті, це також неправда, бо Бог із природи своєї не може карати, тому що Бог є любов. А навіть коли Він “карає”, то це є любов, бо Він бачить, що в інший спосіб не може промовити до людей. Так і батьки – це просто вираження їхньої любові: так, я караю, бо інакше, в інший спосіб ти не зрозумієш. Але найперше треба виробити в собі любов, поставу любові, доброти, прощення, милосердя. Коли це буде, ти знатимеш, як чинити, що робити, а чого не робити.

Про прощення

Навчитися прощати нелегко, передусім собі. Перший крок любові –прийняття, другий – пробачення, а третій – сама любов. На шляху батьківства бувають і помилки, часом фатальні. Але треба прийняти, що так сталося, я вже не можу цього змінити чи щось “відкрутити” назад. Я не можу себе вічно картати.
Дуже велика помилка, коли від такого несприйняття, від глибокої образи ми хочемо одразу почати любити. Так не буває. Це як за кермом:  їдеш назад – мусиш  зупинитися, перейти на нейтральну позицію, а вже потім їхати вперед. А ми хочемо одразу. Не вдасться! Якщо ти “їдеш” зі злобою, з гнівом назад, ти не можеш одразу переключитися і “їхати” з любов’ю, добром уперед.
Треба прийняти ситуацію в житті: такою вона є. Сприймаю, може навіть не розумію деколи, може навіть не годжуся. Прийняти – це не погодитися, це заакцептувати. І коли я приймаю, відпускаю, прощаю комусь, прощаю собі, тоді в цю ситуацію входить Бог. А Бог – це любов. І тоді Бог все це згладжує, дає світло розуміння, бо по-людськи ми не розберемося. Ми деколи кажемо: давай розберемося, давай вияснимо. Та поки вияснимо – ще більше посваримося! Треба приймати, попрощати, попросити прощення один в одного і йти далі, може, навіть деколи не розуміючи.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8528 / 4.46MB / SQL:{query_count}