Хто з базькою, а хто з паскою

Цієї неділі християни східного обряду святкуватимуть Вхід Господній у Єрусалим, а західного – Воскресіння Христове

Що день, то ближче до Великодня. Уже цієї неділі вітатимемо один одного: “Не я б’ю – верба б’є, за тиждень – Великдень!”. Так через символіку вербової гілки, яка тільки пробуджується до життя після зимового сну, передаємо наші очікування як на нове життя після нашого воскресіння, яке нам передвіщає Воскресіння Христове, так і на нове, повніше, життя вже сьогодні, вдосконалене в часі Великого посту. Адже піст не задля традиції чи тому, що “так треба”, а задля того, щоб через духовні практики, обмеження в їжі, у тому, що краде наш час, відчути своє покликання як людини, створеної Богом, і через сповнення заповідей, занурення у Святе Письмо, глибше спілкування зі своїм Творцем через молитву, більше співпереживання з ближнім ставати досконалішими, людянішими…
Добігає кінця Великий піст, і вже ця субота, яку звемо Лазаревою, розпочинає Велику седмицю. У суботу ми згадуємо про Лазаря, якого на третій день після смерті воскресив Христос, передвістивши в такий спосіб свою смерть і воскресіння. А в неділю разом із єрусалимськими дітьми вітатимемо урочистий вхід Господа до Єрусалима. Це водночас і радісне, і сумне свято. Радісне, бо нарешті Син Божий урочисто визнаний Месією, Сином Давида. А сумне, бо знаємо, що буде за цим визнанням.
Єрусалимські діти зривали пальмове віття, в Україні ж величну пальму замінила скромна верба. Але й вона, як кожне творіння Боже, прославляє свого Творця, до того ж на відміну від своєї вічнозеленої посестри звіщає наше відродження і воскресіння. Тож краще, аби наша вербиця не була засушеною заздалегідь, а живою. Раніше по селах освячену вербу роздавали в церквах. Не була вона так гарно прикрашена, як нині, але звіщала близькість Великодня, тішила дітей, ставала символом нашої живучості сьогодні і вічного життя в засвітах, адже нерідко таку гілку встромляли у сиру весняну землю, і вона проростала окрасою та оберегом обійстя.
А ще вербу, чи як подекуди її називали “лоза”, “базька”, “шутка”, зберігали вдома цілий рік як нагадування: які б негаразди чи клопоти не спіткали, а настане Великдень – свято свят і торжество торжеств!
У нас, в Західній Україні, це не тільки ті, що дотримуються в церковному житті григоріанського календаря, а й ті, що за доброю традицією святкують із родичами чи друзями. Адже в нас чимало мішаних родин. Багато греко-католиків вважають за необхідне у дні Великого триднев’я та Пасхи помолитися в костелі, взяти участь в богослужіннях, адже так робили попередні покоління в часи підпілля УГКЦ. І хоч для християнства назагал така розірваність, поділеність у святкуванні є прикрою, маємо нагоду краще пізнати обряд, традиції одні одних, а отже, глибше пережити таїнство Воскресіння.

Верба, лоза, шутка у народних повір’ях і звичаях

Вербовою галузкою, освяченою в цей день у церкві, вперше виганяли на пасовисько худобу, нею разом зі стрітенською свічкою проганяли бурю, обкурювали хату чи хлів у час пошестей або епідемій. Торішньою базькою господиня розпалювала піч для випікання паски. Наші предки вірили, що вербові бруньки варто з’їсти, аби увесь рік не боліло  горло, не було кашлю. Подекуди так намагалися запобігти біль голови. Також вірили в те, що коли хворіють люди або тварини, потрібно варити свячену вербу разом із цілющими травами і напувати цим варивом хвору людину чи тварину. У виварі свяченої верби купали хворих дітей, мочили ним голову, щоби позбутися болю голови. Лікували свяченою вербою і пропасницю та ревматизм. Товчене листя верби клали на рани чи болючі місця, а юшку, настояну на її листі, пили проти шлункових захворювань, найпомічнішою вважали вербу, вирощену з освяченої лози.


коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7665 / 4.37MB / SQL:{query_count}