Рак – лише діагноз, а не вирок!

До 14 листопада у львівському Палаці мистецтв триватиме благодійна фотовиставка, присвячена боротьбі жінок з раком. Чотири історії жінок, які не скорилися важкій недузі

фото: Олег Огородник (7)
У львівському Палаці мистецтв до 14 листопада триватиме благодійна фотовиставка портретів жінок, які живуть із діагнозом – рак, борються за життя і допомагають іншим подолати страх перед цією недугою. Цей благодійний проект, який вже проходив у багатьох містах України, нарешті дістався міста Лева. Як уже писала «Львівська Пошта» у №87 (9 листопада 2017 р.) у матеріалі «Вилікувати можна! Головне не змарнувати часу!», його головна ідея – фотопортрети жінок, які попри все, що випало на їхню долю, не скорилися і щодня борються за життя.
Нині їх у проекті близько 60-ти, семеро з них – львів’янки. У цьому номері подаємо чотири історії жінок, які зіткнулися з такою важкою недугою.

“Не треба боятися, треба жити далі!”

Ліля Демчук родом з Волинської області, навчається у київському виші. Про свій діагноз дізналася в 21 рік.
“Моя історія почалася раптово. Я студентка, і для того, щоб проживати в гуртожитку, потрібна була флюорографія. Я зробила її, і на тому знімку побачили чогось “забагато”, тож я вирішила одразу перевіритися. Навіть не думала, що це може бути так серйозно. Сподівалася, що це якась помилка. Зробила знімок на іншому апараті. Як приїхала до Києва, почала проходити обстеження, і в мене діагностували лімфому Ходжкіна. Поклали на лікування в Київську обласну лікарню. Я пройшла шість курсів хіміотерапії і одну променеву”, – розповідає Ліля.
 
 Ліля Демчук
В її родині ніхто не мав цього захворювання. “Спочатку я була шокована, до останнього не могла повірити, що це сталося зі мною. Для мене не такою великою проблемою було втратити волосся, як прийняти те, що я на гормонах і що моя фігура “йде повз мене”. Але пережила все – допомогли люди. Кожен старався підтримати як міг, завдяки їм я нині тут”, – веде далі дівчина.
З її слів, найкращою є підтримка тих, що вже пройшли через це. Дуже тяжко спілкуватися з батьками. Вони хотіли допомогти абсолютно всім, але дівчина не хотіла їм до кінця все розповідати, бо розуміла, як їм важко. Тому найлегше було спілкуватися з дівчатами, які це пережили.
“Доки ти в лікарні, ти одна з них. Всі в такому ж становищі. У нас був свій чорний гумор, ми намагалися підтримати одна одну”, – каже Ліля.
Уже минуло півтора року, як їй поставили діагноз. Півроку лікувалася і на початку березня закінчила лікування. Грошей потрібно було багато, але завдяки добрим людям, друзям, родині, знайомим і незнайомим вдалося зібрати потрібну суму. Дуже допоміг університет. Студентська організація організовувала благодійні вечори, аби зібрати кошти. Зверталися в благодійні фонди, до депутатів.
“Здається, змінилося все. Хто треба – відсіявся, хто треба – додався. Цілковито змінився світогляд. Думки, прагнення, цінності абсолютно не ті. Цінуєш моменти, а не речі. Всі ми під Богом ходимо, і не знаєш, що на тебе чекає завтра. Намагаємось цінувати одні одних, тих, що поруч”, – пояснює Ліля.
Дівчина переконана, що дуже важливо в такі моменти мати підтримку. Передусім, коли ще чекаєш на результати обстеження. “Підтримати – це не сісти і поплакати з хворою людиною, а передусім запевнити її, що все можливо, що треба боротися, щонайшвидше розпочинати лікування, що на цьому життя не закінчується, що це просто одне з випробувань, яке ставить перед тобою життя. Не треба боятися, треба жити далі. І головне не здаватися ніколи! Навіть коли лежиш у реанімації на ліжку і не можеш поворухнути навіть пальцем, тільки відкрити повіки! Не можна здаватися, бо, як ми з дівчатами жартуємо, раки – тільки до пива!” – наголошує Ліля Демчук.

“Рак виліковний!”

Ірина Филипчук зі Львова бореться з лімфомою Ходжкіна. До хвороби займалася перекладами з англійської та японської.
“Моїм головним захопленням були подорожі. Я провадила дуже здоровий спосіб життя: ходила в походи у гори, не пила спиртного, не курила. Тобто робила все, що люди зазвичай роблять після того, як щось стається. Так от, у мене це все було “до”. Але це не спрацювало…
Перший раз, коли я пішла до лікарів, діагноз був неточним, точніше, мене ні від чого не лікували. А звернулася я до медиків, бо в мене збільшилися лімфовузли на шиї, і я почала відчувати дуже сильну втому. Мені було 22 роки, і я здивувалася: для такого віку це щось нетипове… Тож на цьому не зупинилася. І  коли потрапила до лікарів на Чупринки, в Інститут гематології (Інститут патології крові та трансфузійної медицини АМН України. – “Львівська Пошта”), то вже здогадувалася, що, мабуть, це “воно”… Так робити не радять, але я прочитала у інтернеті симптоми і зрозуміла, що мене, найімовірніше, чекає хіміотерапія і довготривале лікування. Сам діагноз був шоком не так для мене, як для рідних, яким я досі стараюся не все говорити, аби не хвилювати”, – розповідає дівчина.
Ірина дуже вдячна лікарям цього закладу: “В мене ніколи не вимагали хабарів, я ніколи не стикалася з тим, що мене насторожило б чи образило, ані з бюрократією. Пройшла дванадцять курсів хіміотерапії, трансплантацію кісткового мозку. І далі потрібно лікуватися”.
 
 Ірина Филипчук
Також вона вдячна за підтримку друзям, родині. “Не уявляю, що б я робила без своєї мами, бабусі, дідуся. Я фрилансер і зі своїми колегами спілкувалася переважно через комп’ютер у вигляді листів. Але вони знайшли спосіб мене підтримати і фінансово, коли довелося збирати гроші на трансплантацію, і добрим словом. Тобто з тих, що дізнавалися про мою недугу, підтримували всі, я не стикалася з канцерофобією.
Мала дуже дивне відчуття: закінчила університет, почала працювати, мої однолітки купували собі косметику, одяг, а я – медпрепарати. Коли курси стали занадто важкими, я могла лише лежати і страждати”, – згадує Ірина.
На її переконання, фінансове питання навіть важче, аніж сам діагноз. Коли тільки дізнаєшся про проблему, радять їхати до Ізраїлю чи ще кудись.
“Можливо, це добре, якщо є така можливість. Але коли я подивилася, які протоколи лікування застосовують там і які в Україні, то побачила, що в нас вони абсолютно такі самі, як у Тель-Авіві. Можна купити ізраїльські препарати – і буде те саме. Навряд чи там скажуть щось нове. Маю на увазі свій випадок. Фінансове питання було найскладнішим. Понад те, воно й досі актуальне. Мені потрібно продовжити лікування, бо є шанс вилікуватися повністю й назавжди. Але лікування на моєму етапі неймовірно дороге – декілька мільйонів гривень. Навіть точно не знаю – скільки, бо після межі “мільйон” вже немає різниці. Це просто занадто багато. Є одна програма, в яку сподіваюся потрапити. Можливо, мені дадуть необхідні кошти.
Самотня людина, зіткнувшись із хворобою, на лікування якої потрібно два мільйони (така сума типова для цих захворювань), може не витримати і здатися. Наприклад, людина з пересічної сім’ї, де важко працюють, але отримують небагато, нерідко приносить себе в жертву і відмовляється від усього, щоб не залишати дітей у боргах чи без даху над головою, щоб рідні не працювали лише на ліки. Таких випадків дуже багато, і з тим суспільство має щось робити! Бо рак зараз можливо лікувати і вилікувати або з ним можна жити дуже довго”, – каже Ірина.
Для неї цей проект – нагода привернути увагу суспільства і влади до цієї проблеми, стимулювати людей, щоби вони регулярно обстежувалися, не тільки жінок, бо насправді це стосується всіх. “Тут багато жінок з раком молочної залози, а в мене рак лімфатичної системи. Але в кожному разі люди стикаються з дуже тяжкими випробуваннями. Хочу звернутися до всіх, аби підтримували тих, що мають таку біду. Я бачила ситуації, коли родичі відмовлялися від хворих, друзі не сприймали. І тоді це справді нестерпно!” – наголошує вона.

“Цінуйте себе!”

Олена Гасило зі Львова вже півтора року “в діагнозі”. Її історія почалася в чотири-п’ять років, коли мама захворіла на рак.
“Я про це тоді ще не знала, але була дуже прив’язана до мами, і в пам’яті закарбувалося те, що її не було вдома. Мене із садочка забирав батько, старший брат, а мами не було... Мені вже 48 років, а я й досі пам’ятаю той день, коли мама вперше після хвороби прийшла до садочка мене забирати після того, як її прооперували. На той момент я того ще не розуміла. Але на все життя це стало застереженням, що треба пильнувати себе. А коли мені було 20 років, у мами стався рецидив. І тоді це було для мене вже вповні усвідомлене зіткнення з хворобою. На жаль, вдруге урятувати маму не вдалося… Можливо, якби вона трохи швидше звернулася, якби більше дбала про себе, а не про нас... Потім мамин брат захворів…
Я сподівалася, що ми вже вичерпали всі свої випробування цією недугою. Але сталося так, що і я виявила в себе пухлинку. Та мені тоді було не до того, бо дочка збиралася заміж, потім очікувала дитину. А я все думала: от зроблю те і те, а тоді піду. А пухлинка не чекала – росла і росла. Як кажуть, я встигла вскочити з розбігу в останній вагон. Принаймні сподіваюся на це. Що я все-таки встигла зробити вчасно
 
  Олена Гасило
– це пройти весь курс лікування в активній фазі включно з хіміотерапією. Діагноз мені поставили торішнього березня, а в грудні буде рік, як я закінчила лікування”, – розповідає Олена.
Вона дуже вдячна за підтримку і фінансову допомогу родичам, друзям, співробітникам і роботодавцям, які наполягли на лікуванні, допомогли знайти кошти і переконали її використати всі ресурси у боротьбі з хворобою!
“Мені здається, щонайменше в кожної другої з нас перше, що спадає на думку, коли стає відомий діагноз: я не буду нічого робити, лікуватися, бо не маю за що! Не завжди людина може навіть уявити собі ту купу грошей, яка знадобиться. Страх фінансовий тисне гірше, аніж сам діагноз, бо розумієш, що можеш лікуватися лише тоді, якщо маєш гроші…
Хочу, щоб усі побачили: попри все ми живемо, радіючи кожному дню. Так усе змінилося, щодня прокидаюся і тішуся, що він для мене настав!
Я прийшла сюди, аби сказати: жити треба! Бог дав життя, і треба його цінувати від початку до самого кінця. Хочу сказати жінкам: любіть себе, цінуйте себе! Бо ми думаємо про все, про всіх, про сім’ю, роботу, а на себе часу і сил не вистачає. Бо ми їм потрібні, а вони нам”, – каже Олена Гасило.

“Не треба боятися лікарів!”

Вікторія Романюк із Луцька лікується вже майже півтора року. Спочатку лікувалася в Луцьку, згодом у Києві – в Національному інституті раку. Зараз її включили у державну програму лікування.
“Одного чудового дня, якщо його можна так назвати, я відчула в грудях якесь ущільнення і відразу ж звернулася до лікаря. Виявилось, що в мене рак, дуже агресивна форма. Коли йшла до лікаря, не думала, що це онкозахворювання. Діагноз я сприйняла доволі конструктивно: є проблема – треба її вирішувати, лікування важке, але його потрібно пройти. Сподіваюся, що тривалий процес безнастанного лікування вже йде до завершення, але потрібно буде й далі постійно обстежуватися”, – ділиться думками Вікторія.
Доньці Вікторії 22 роки. Вона всю зиму щотижня їздила з нею до Києва на хіміотерапію. Дуже підтримували батьки, рідні.
 
 Вікторія Романюк
“Я довго шукала людей із подібним діагнозом. Знайшла їх через інтернет і рада, що познайомилась з ними. У нас на Facebook є онкоспільнота, де ми підтримуємо одна одну. Бо ніхто так не розуміє тебе, як люди з таким самим діагнозом! Також ми вже створили громадську організацію, аби відстоювати інтереси людей з онкодіагнозом. Проблем дуже багато. Передусім це фінансування, бо лікування дуже дороге. В мене був препарат, який коштує 50 тисяч гривень, а його потрібно приймати що три тижні. Це вісімнадцять курсів, майже мільйон гривень… А де їх узяти?
Дуже дякую всім, хто перейнявся моїм здоров’ям і допоміг мені придбати перші флакони (перші п’ять флаконів я купувала). Ці гроші зібрали люди, яких я навіть не знала. Мене зараз включили в державну програму, і я хочу, щоб якнайбільше людей отримували якісне й безкоштовне лікування. В цю програму включили лише 13 осіб, а потребують допомоги набагато більше. Ми писали звернення до депутатів, аби  збільшили фінансування цього напрямку медицини. Потрібно вимагати закладати більше коштів у бюджет наступних років!” – закликає жінка.
“Дуже прошу жінок берегти себе, любити себе, щороку проходити обстеження! Наприклад, зробити для себе жовтень місяцем здоров’я. Поки проблема невелика, її легко вирішити. І не завжди це рак! Насправді рак виявляють не так часто, як ми собі думаємо. Не потрібно боятися лікарів – потрібно виховувати відповідальне ставлення до свого здоров’я!” – каже Вікторія Романюк.
Благодійні внески на закупівлю препаратів
таргетної терапії – лікування агресивної форми раку
БФ “Рожева стрічка України” на картку:
ПриватБанк 5169 3305 1039 8917,
призначення платежу – “Благодійні внески”.

Михайло Білич, завідувач мамологічного відділення Львівського державного онкологічного регіонального лікувально-діагностичного центру:
– Дуже важливо, аби щонайбільше людей довідалося, що рак – це хвороба, яку нині успішно лікують, яка не є вироком для чиєїсь доньки, мами, сестри, дружини, подруги. Зі встановленням діагнозу життя не закінчується, а навпаки, варто мислити позитивно і сприйняти це як початок зцілення, новий шанс. Проблема не в діагнозі, але саме він вказує, у чому вона полягає. А тому дає змогу її подолати. Зустріч із людьми, які побороли цю недугу, дає змогу зрозуміти, наскільки це саме хвороба, а не вирок. З мого досвіду, недовіра до офіційної медицини, самолікування за “інструкціями” з інтернету, звернення до різного роду цілителів – найгірше, що може бути, що стосується раку молочної залози. Це проблема тільки медичного аспекту! На жаль, звернення до нетрадиційних методів має наслідком занедбані форми раку, коли ми же не можемо допомогти… Чомусь так склалося, що будь-яку проблему наші люди намагаються “вигріти”: прикладають капустяне листя з медом чи якимсь іншим чином. Щодо молочної залози, то це справді “пригріти змію на грудях”, бо створюється парниковий ефект для пухлини, яка починає швидко рости, ділитися і має тенденцію до метастазування, до поширення лімфатичною системою на різні органи. Тобто за короткий час можна довести пухлину від ранньої стадії до четвертої! Тож потрібно щороку ходити на профілактичні огляди, а за найменшої підозри щонайшвидше звертатися до лікаря. До 45 років хоча б раз на рік належить пройти УЗД, після 45-ти – робити мамографію. Це методи, які дають можливість вчасно виявити не тільки саму хворобу, а й передпухлинний стан. Близьким треба навчитися підтримувати жінку, яка зіткнулася з такою проблемою, у жодному разі не відвертатися! Це може спровокувати такий сильний депресивний стан, при якому, навіть вилікувавши хворобу, можна втратити людину, якщо від неї відвернулися близькі, особливо зважаючи на те, що може постати питання втрати органу привабливості. Дуже важливою є й підтримка партнера, з яким жінка сподівалася прожити все життя. Дуже тішуся, що в нас на Львівщині так практично підійшли до питання онкопревенції. Це можливість раннього виявлення хвороби і лікування її тільки хірургічним методом. То найдешевший метод, який дає змогу цілковито позбутися цієї недуги! Якщо є можливість вчасно виявити і оперувати, то можна вилікуватися, уникнувши дорогого лікування – гормонотерапії, хіміотерапії, особливо таргетної терапії. Тому якщо є можливість позбутися недуги лише за допомоги оперативного втручання – це ідеальний варіант. Причиною такого поширення канцерофобії, коли слова “Броньова”, “Гашека”, “онкоцентр” дуже страшні, а саме скерування на обстеження до нас є важким психологічним ударом, має за причину те, що ми дуже мало знаємо про те, що рак виліковний! Треба позбутися стереотипу, що рак – це кінець, що ти віддаси усе, але намарне. Тому ми, лікарі-онкологи, дуже тішимося з таких заходів. Не треба боятися. Це хвороба, яка потребує часом дуже складного і тривалого лікування, але її можна приборкати. Тому боятися лікарні не потрібно, треба тішитися, що ця лікарня є однією з кращих в Україні. Вона добре оснащена. Зараз завдяки коштам Світового банку ми маємо новітні методи обстеження: два комп’ютерні томографи, МРТ, чотири апарати УЗД, два мамографи, сучасну рентген-установку. І всі ці обстеження безкоштовні! У нашому онкоцентрі діє єдине в Західній Україні відділення, яке займається виключно проблемою раку молочної залози. Тому раджу у випадку найменшої підозри звертатися в поліклінічне відділення нашого онкоцентру, звідки вас скерують до нас. Важливо, аби люди знали, що є можливість обстежитися безкоштовно! В наш час це дуже важливо. Якщо завдяки цій акції кілька жінок пройдуть обстеження – це вже буде велике досягнення. Тож я хотів би, щоб цю виставку відвідали щонайбільше людей, передусім ті, кому поставили діагноз – рак, щоб вони набралися сили духа. Бо тут витає цей дух перемоги над хворобою. Не всі вже одужали, але навчилися жити попри все, перемогли хворобу тим, що не скорилися їй. Також прошу прийти сюди тих, чиї близькі перебувають у боротьбі з недугою, адже бути поруч у такий час нелегко, усіх тих, що мають змогу підтримати цих жінок, які не тільки щодня борються з хворобою, а й допомагають іншим робити це!
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9603 / 4.56MB / SQL:{query_count}