Сироти при живих батьках

Ці діти позбулися не лише батьківської опіки, а й даху над головою

Ці діти позбулися не лише батьківської опіки, а й даху над головою

dity.jpg 

Першого червня cвіт відзначатиме Міжнародний день захисту дітей. Найменші громадяни країни потребують захисту, уваги, турботи, любові передусім батьків. А дітей-сиріт і тих, хто позбавлений батьків­ської опіки, зобов'язана захищати держава.   Але визнавати право дітей на захист це - один бік справи, а реально допомагати - зовсім інший. І нерідко у нас це право залишається лише на папері...

Нині на судові засідання до Галицького місцевого суду справно ходять учениця школи-інтернату № 2 та учень ліцею
№ 33 Надія та Андрій Зданкевичі. Діти намагаються відвоювати своє право на квартиру, яку вони з вини дорослих втратили, й сподіваються, що держава стане на їхній захист. Журналіст "Пошти" зустрівся з ними перед судовим засіданням. У дітей були дуже сумні очі. А історія їхнього життя ще сумніша.

Батьків не вибирають

Надійка та Андрій були ще малими, коли їхня родина з Росії вирішила перебратися до Львова, де мешкала батькова мати. У неї була трикімнатна квартира, і бабуся нетерпляче чекала приїзду сина, онуків, з якими давно не бачилася. Зданкевичі переїхали  до Львова й поселилися в матері. Дружно жили доти, доки батько не почав випивати. П'яний, він сварився з матір'ю, ображав її. Старенька терпіла, скільки могла, та врешті-решт це їй набридло. Вона продала своє помешкання і купила дві однокімнатні квартири - одну оформила на батька Надійки та Андрія, другу - на старшого сина. Мовляв, все що могла, для синів зробила, а тепер нехай живуть, як хочуть, і дадуть їй спокій хоча б на схилі літ.

Та спокою не було. Надійка та Андрій разом з мамою та батьком переїхали в однокімнатну квартиру. Але легше там дітям не стало. А тато все частіше заглядав у чарку. Згодом призвичаїлася до неї і мати. Якось тато напився до білої гарячки і накинувся на матір з ножем. Після цього випадку два роки провів у психіатричній лікарні. За цим ударом дітей чекав ще один, набагато сильні­ший. Невдовзі мати написала записку: "Я відмовляюся від дітей", передала її братові чоловіка й зникла.

Покинутими дітьми тривалий час опікувалася бабуся, хоча офіційно її не визнали їхнім опікуном. Її старший син передбачав, що брат, оскільки є одноосібним власником квартири й діти в ній не прописані, на п'яну голову може  продати помешкання, тож намагався цьому завадити - заховав документи. Але це не допомогло: брат виробив дублікат і продав квартиру просто за мізерну суму. А де житимуть діти? Це батька не хвилювало. На отримані від продажу гроші він купив три старі машини, поставив у дворі й якийсь час жив у них, а діти опинилися в школі-інтернаті.

- Це був великий удар для дітей, особливо для Надійки, - розповіла вихователь школи-інтернату Лілія Гімпелевич. - Дівчинка страшенно переживала, де вони з братом житимуть, коли закінчать школу. Після смерті бабусі це стало ще більшою проблемою. Якось на вихідні батьків брат забрав дівчинку до себе додому. Звідти вона повернулася геть пригнічена: "У нас ніколи не буде такої ванни, свого дому", повторювала вона й змусити її думати про щось інше було неможливо. У дівчинки трапився нервовий зрив і вона потрапила до лікарні.

Нині Надійка закінчує 10 клас школи-інтернату, там і живе. Андрій навчається у ліцеї № 33, від якого йому надали місце в гуртожитку. А що буде далі, коли вони закінчать навчання? Де тоді житимуть?

- Може... - каже Надійка й, зробивши тривалу паузу, з надією в очах поглядає на учасників судового процесу. -...наші благання будуть почуті й нам нададуть дах над головою. А далі ми дамо собі раду.

Подбати про них нікому. Батько перебуває у місцях позбавлення волі й навіть коли вийде звідти, то не може дітям нічого дати. Навпаки, він зробив усе для того, аби неймовірно ускладнити життя дітей. Мати блукає манівцями. Інколи знайомі її бачать, але син та донька жодного разу не шукали зустрічі з нею.

- Нічого, якось виростемо без неї, - сумно каже Надійка. - Після школи піду вчитися на кухаря-кондитера. Андрій матиме спеціальність водія і слюсаря-зварювальника. Думаю, не пропадемо.

Прокуратура проти райадміністрації

Працівники Львівської обласної прокуратури вважають, що діти позбулися житла через бездіяльність органів опіки та піклування Шевченківської райадміністрації. Вони звернулися з відповідним позовом до Галицького місцевого суду, в якому вимагають, аби суд зобов'язав Львівську міську раду надати дітям рівноцінне  житло з резервного фонду.

- Коли у серпні 2004 року бабуся звернулася до Шевченківської райадміністрації з офі­ційною заявою, а діти дали пояснення, що мати п'є, не приділяє сину та доньці належної уваги (батько перебував у психіатричній лікарні), - каже начальник відділу із захисту прав та свобод неповнолітніх Львівської обласної прокуратури Галина Кіра, - працівники відділу у справах неповнолітніх, згідно з законодавством, зобов'язані були впродовж семи днів вжити відповідних заходів, аби захистити дітей. Вони могли зібрати всі необхідні документи й позбавити маму батьківських прав, а бабусю призначити опікуном. Тоді б вона без проблем прописала дітей у помешканні батька (він не заперечував), й тоді цю квартиру батько не зміг би продати. А працівники райадміністрації рік (!!!) нічого не робили й згаяли час, коли житло для дітей можна було б зберегти.

Працівники Шевченківської райадміністрації ці звинувачення категорично відкидають й надіслали до суду письмові пояснення. Вони твердять, що робили все, що в їхніх силах, аби допомогти цим дітям. Та далеко не все залежало від них. Існують закони України та Росії, які обійти неможливо.

- Ці діти тривалий час проживали не у нашому районі, а разом з бабусею на вул. Гашека, ходили там до СШ № 86, - розповіла начальник відділу у справах дітей Шевченківської райадміністрації Світлана Скобало. - Ми самі зареєструвати дітей не могли, бо вони були громадянами Росії, а Росія не давала дозволу на виписку своїх громадян, яким не виповнилося 18 років. Почалася тяганина. Ми хотіли піти спрощеним шляхом: запропонували бабусі взяти опікунство над онуками, тоді вони автоматично стали б громадянами України. Але бабуся роздумувала. Батька ми не одноразово викликали на засідання опікунської ради і просили зареєструвати дітей. Він клявся-божився, що владнає проблему найближчим часом, але слова не дотримував. Ми двічі зверталися до районної прокуратури з проханням допомогти прописати дітей, що опинилися у такій скруті, але допомоги не дочекалися. Aби захистити інтереси дітей, ми звернулися в БТІ з листом, в якому просили не здійснювати жодних дій з квартирою без погодження з опікунською радою. Та отримали відповідь: у разі здійс­нення прав власності на об'єкт нерухомого майна наше законодавство не вимагає згоди опікунської ради. Батько був одноосібним власником і протидіяти йому було неможливо. Скеровували листа і в жек, в якому просили тримати цю квартиру на особливому контролі й у разі якихось дій, повідомити нас. Але...

- Сиріт, дітей, які позбавлені батьківської опіки, інтереси яких, передусім житлові, не були належно захищені, як показують перевірки, дуже багато, - каже Галина Кіра. - Одним вже не можна допомогти. За права інших ми ще "воюємо". Поки хтось із чиновників, з вини яких діти позбулися даху над головою, не забезпечить їх житлом за власний рахунок, цю навалу, мабуть, не спинити.

P.S. "Пошта" й надалі стежитиме за долею цих дітей й повідомить читачів про рішення суду.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.6389 / 4.43MB / SQL:{query_count}