Революціонер з плантації тюльпанів

Михайло Саврас боровся за легалізацію УГКЦ, жбурнув томом Лєніна в Горбачова, захищав литовський сейм, а зараз... вирощує квіти

Михайло Саврас боровся за легалізацію УГКЦ, жбурнув томом Лєніна в Горбачова, захищав литовський сейм, а зараз... вирощує квіти

Михайло Саврас - жива легенда новітньої української політичної історії. Без його активної участі наприкінці 80-х - на початку 90-х років не минала жодна серйозна політична акція опозиції не тільки на теренах тодішньої УРСР, а й поза її межами. Михайло вже тоді зрозумів, що імперський ланцюг лише силами українців розірвати не під силу. Саме тому за виручені кошти від проданого авто він вирушав до Москви, де тижнями стояв на Красній площі з транспарантами, протестуючи проти підписання союзного договору, виступаючи за легалізацію УГКЦ. Головним тоді для нього було вирвати Україну з московського рабства.

Він ніколи не був штатним "солов'єм" численних мітингів і не рвався, як чимало галицьких горлопанів, до мікрофона чи мегафона (у недалекій перспективі це дало багатьом посади, пенсії, статки і скороминучу славу), а тихо робив свою справу, яка, на думку багатьох очевидців, була значно ефективнішою, ніж стрясання повітря на велелюдних майданах.

Спеціальний кореспондент тоді ще єдиного в Україні антикомуністичного й антиімперського багатотиражного часопису "За вільну Україну", він став очевидцем молдовсько-придністровського конфлікту, спочатку з українським національним прапором, а згодом - із бельгійським карабіном зголосився добровольцем захищати литовський парламент від штурмовиків брянського ОМОНу, об'їздив, агітуючи за незалежність, всю Україну.

Пригадую, як ще за радянських часів ми, члени Української Гельсінської спілки, сформували своєрідний "пропагандистський десант" і  поїхали автобусом через пів-України на Сорочинський ярмарок, аби використати величезне скупчення народу для агітації напередодні республіканського референдуму. Буквально за лічені години пан Михайло став уже своїм для багатьох полтавців, майстерно і тактовно, завжди з елементами народного гумору вів, здавалось би, ненав'язливі бесіди з черкащанами, одеситами, вінничанами, словом, із представниками усіх регіонів, переконуючи їх голосувати "так, як треба Україні".

Його три паспорти громадянина тоді ще СРСР, мабуть, не мають аналогів у світі, а власник документів міг би з повним правом претендувати на місце у Книзі рекордів Гіннесса. Кожна сторінка цих уже, безперечно, історичних релік­тів списана автографами мало не всіх знакових політичних діячів не тільки екс-Союзу, а й зарубіжжя, що мали бодай найменшу причетність до розвалу радянської імперії. На сторінках паспортів пана Михайла поставили автографи усі члени Народної ради Верховної Ради УРСР, президент США Ніксон, який приїхав у Литву підтримати боротьбу литовців за незалежність, а президент цієї країни Лансбергіс написав у паспорті у день його народження - 14 січня 1991 року - "Хай живе незалежна Україна!"...

"Квіти - це теж
моя душа..."

...Минуло сімнадцять літ незалежній державі, а мене часто ворохобила думка: куди ж по­дівся легендарний Саврас, який своїми шляхетними вчинками залишив глибокий слід у серцях багатьох моїх друзів і соратни­ків.

Недавно ми випадково зуст­рілися на трамвайній зупинці у центрі Львова. Михайло стояв із двома величезними валізами.

- Що  у чемоданах, - бомби для ворогів українського народу? - жартома запитав.

- Тюльпани, - гордо відпо­вів Михайло і запросив мене на своє "ранчо" у престижне село Зимна Вода, що під Львовом, де він мешкає у дивовижному за архітектурною стилістикою будинку та вирощує квіти.

Стільки різносортних та різ­нокольорових тюльпанів я бачив лише у репортажах із Голландії та на ринках чи у квіткових крамницях напередодні
8 Березня. Але там квіти вже є товаром, а в пана Михайла вони ростуть і цвітуть завжди і всюди - ранньою весною в теплицях, пізніше - у відкритому ґрунті. І насправді - така краса! Ми із приятелями буквально застигли, не вірячи очам своїм, що це диво - справа рук і, звісно ж, душі Михайла Савраса, непосидючого революціонера, життєлюба та пілігрима.

Ми завітали до нього напередодні минулорічного Дня матері. Пан Саврас ходив обійс­тям у шортах, босий та оглядав квіти. Він, високий та кремезний, нагадував мені чи то якогось давньогрецького бога, чи то бузька, ловця на жабок на мілководді. Виявляється, пан Михайло "полював" за тюльпанами, які втратили, як він висловився, "чистоту сорту". Михайло немилосердно зривав, як на наш погляд, прекрасні пуп'янки і кидав їх у відро для сміття.

Не відриваючись від роботи, пояснював "психологію" кожного сорту, цибулинки, які він отримує з батьківщини тюльпанів - Голландії. Ми вдавали, що щось таки тямимо у делікатному ремеслі квітникарства, утім чекали, коли пан Михайло розкаже щось цікаве з минулого про свої революційні подвиги.

- Революція для мене закінчилася, коли Верховна Рада УРСР проголосувала за незалежність, - уже на ґанку  почав свою оповідь Михайло. - А коли вчорашні лідери В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Михайло Горинь, Степан Хмара та інші їхні соратники та однокамерники почали гризти один одному горлянки, зрозумів, що серед них я довго не протягну. Тому почав думати про мирне життя.

Ще на початку 70-х, працюючи інженером-електриком на одному з підприємств Львова, часто бував у Москві, у прибалтійських республіках. Саме там у Михайла зародилася любов до театру, квітів і до свободи. Якщо з театром проблем не було жодних (пан Михайло побачив майже усі культові спектаклі і акторів, які грали на сценах Москви і Ленінграда того часу), то з квітами справи йшли кепсько. Де тільки він їх не пророщував: під ліжком, у підвалі, на горищі... І все не те. Інколи нарциси витягувалися так, що могли пробити стелю, як жартував його батько. Але на помилках вчаться, і зараз пан Михайло у питаннях квітникарства може дати фори не одному вченому агроному чи професорові ботаніки.

Сьогодні давня його пристрасть - вирощування тюльпанів - стала не тільки своєрідним хобі, а й прибутковою справою. Так, цьогорічної весни напередодні 8 Березня він оптом продав усю партію тюльпанів одному із супермаркетів.

Натішивши око неземною красою різнобарвних квітів, нам захотілося послухати про колишню пристрасть Савраса, яка (а знаємо ми це достеменно) хвилювала його так само сильно, як нинішня. Це боротьба за незалежність. А боротися він умів, як кажуть галичани, перфектно.

Томом Лєніна -
у Горбачова

Із усього видно, що Михайлові приємно згадувати епізод, коли він перехитрив кагебістів і влучив томом Лєніна у Горбачова. Він зізнається, що якби не випадковий збіг обставин, то ніколи б не здійснив цей, як він каже, маленький подвиг. Тоді акурат готувався до чергової поїздки до Києва. Як завжди, зайшов до знайомого художника із Зимної Води Бориса Будзанівського та запропонував намалювати плакат: здоровий і опасистий Коль тримає на плечах мішок, з якого стирчать хліб, ковбаса та марки, а біля нього стоїть Горбачов, теж із мішком, з якого вилазять злидні, голод і розруха. Як каже пан Михайло, завж­ди безвідмовний художник цього разу підвів: син вступав до вищого навчального закладу, тому на малювання у батька часу бракувало. Тож Саврас поїхав до Києва з порожніми руками.

Коли з'явився в офісі УРП (на вулиці Прорізній біля Золотих Воріт), йому повідомили, що всі партійці вже роз'їхалися на спецзавдання - одні на бориспільську трасу "зустрічати" Коля з Горбачовим, інші пішли під суд, де якраз тривав процес над Степаном Хмарою. Пан Саврас - соратник п. Хмари,  вирішив дієво підтримати Степана Ільковича і подався до суду. Та засідання перенесли, тож біля приміщення вже нікого не було. Вирішив попрямувати на Хрещатик. Тим паче, що даішники вже почали перекривати дороги.

Пан Михайло згадує, що до нього підійшов невідомий чоловік і подарував йому у чорній целофановій торбинці... тритомне видання творів Лєніна. До сьогодні Михайло не може збагнути, що мав на думці незнайомець, роблячи доволі незвичний презент.

- Біля крамниці "Ноти" на Хрещатику кагебісти перекрили тротуар, - продовжує опо­відь пан Саврас. - Я зупинився, щоб вивчити ситуацію. Мене минув чоловік, вбраний у цивільний одяг, і сказав охороні: "Днєпр-трі-адін". Я зрозумів, що це пароль і, зробивши кілька кроків назад, пішов його слідами. Коли наступний кагебіст з кільця охорони простягнув до мене руку, мабуть, вимагаючи посвідчення,  я мовив "Днєпртрісєм" і теж пройшов. Побачив десятки телекамер радянських й іноземних кореспондентів, високого і товстого канцлера ФРН Гельмута Коля...

- Підставні особи, звісно, київський компартійний і комсомольський актив, та й рядові кагебісти і їхні домочадці виконували роль щасливого народу, витягували із кишень записки і передавали Колю та Горбачову. Це мене роздратувало, бо вони хотіли продемонструвати на весь світ, що в Україні жодного опору немає. Я вирішив діяти. Підходжу майже впритул до Горбачова, якого охороняли чотири високорослі амбали. Хотів спочатку спробувати вдарити його ззаду по голові, але подумав, що це буде неестетично. Зробив крок назад і запустив томом Лєніна у його праве плече. Охорона оторопіла. Лише через кілька секунд вона прикрила Горбачова своїми тілами. Про мене ж ніби забули. А я йду й кричу йому услід, що саме він має сидіти на лаві підсудних за Чорнобильську катастрофу... Охоронці попід стіну відвели Коля та Горбачова до автомо­білів, які моментально зірвалися з місць.

Мене чомусь не заарештували. Аж біля готелю "Дніпро" на мене накинулися два "тайняки" і запхнули до "Жигулів". Уже в авто один із кагебістів сказав: "Ми тєбє, б.., за прєзідєнта спі­ну переламаєм!".

Вони таки вибили мені два хребці, оглушили тупим предметом і відвезли у Лєнінський райвідділ міліції, де полковник, схожий на грузина, заявив: "Што ж ти єго кніґой? Єслі би ти єго кірпічом є....л,  я б тебе ящік коньяка поставіл".

А далі був суд, голодування. Тоді вже боялися "шити" мені політику, не посадили в "психушку", щоб не збурювати громадськість, яка вже прокинулася. Списали все на хуліганство, і я через п'ятнадцять діб ви­йшов на волю.

За вашу і нашу свободу

А ще у його житті була боротьба за Литву. Це дуже яскравий спомин: треба бачити його очі, коли починає згадувати ці вже далекі часи, коли Михайло і 17-річний угаесівець Ростислав Онищак добровольцями поїхали до Вільнюса захищати литовський сейм від брянського ОМОНу, що захопив телецентр і готувався до штурму вищого законодавчого органу молодої республіки.

У цю маленьку прибалтійську країну Михайло Саврас закохався ще у радянські часи, коли інженером виїжджав у відрядження ...

Наприкінці 1990 року Литва переживала драматичні дні. Тоді омріяну незалежність могли розтоптати будь-якої миті. І Михайло зрозумів, що він має бути у Вільнюсі, бо якщо не вистоїть Литва, то Україні не бачити волі й поготів.

Про його тримісячну одіссею в литовському сеймі можна писати книгу. Там він став не тільки захисником парламенту, а й особистим охоронцем символу литовської незалежності Лансбергіса. Через рік пана  Михайла Литовська Республіка нагородила орденом.

Зимна Вода - Львів

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.2352 / 4.1MB / SQL:{query_count}