Et in Arcadia ego*

Майданек був єдиним концтабором, розташованим у межах великого міста

Після повернення з Любліна я знала, що обов’язково мушу написати про Майданек – нацистський концентраційний табір, збудований на околиці міста Любліна під час німецької окупації Польщі в роки Другої світової війни, і єдиний концтабір, розташований у межах міста. Експозиція музею “Ув’язнені Майданека” не може залишити байдужим нікого – ви проходите бараком і ніби чуєте тих людей, які були тут ув’язнені, які розповідають свої історії, їхні голоси зливаються в якусь єдину молитву “Боже, щоб це більше ніколи не повторилося!”
Читаєте про них на стінах і бачите їх табірний одяг та інші предмети, якими вони колись користувалися. “Попіл Клааса стукає в серці моїм…”! Тут я пригадала про життя і смерть блаженного отця  Омеляна Ковча, а також книжку Жауме Кабре “Я сповідаюсь”, де йдеться про коріння Зла як такого, і хоча в книжці йшлося про Аушвіц, я розуміла, що Майданек зможе розповісти більше про ті дні. Справа в тому, що Аушвіц відвідують більше туристів, у метушні важко зосередитись і перейнятися тогочасною атмосферою жаху та безвиході.

Одразу за входом на територію Майданека – грандіозний, гігантський монумент-брила зі сірого каменю – символічний Пілон, що зображує груду покалічених тіл, якими начертано на ідиші “Люблін”. Під монументом – сходи вниз, до Дороги смерті (Droga Holdu i Pamieci). Праворуч від неї – подвійний ряд колючого дроту, ліворуч – галявина зi зеленою травою. Вона закінчується високим бетонним парканом, за яким починається міське кладовище. Ліворуч, за огорожею з дроту – бараки. Наприкінці дорогу увінчує величний купол на опорах. Це – Мавзолей. Він був встановлений над пагорбом, вкритим піском та гравієм, в якому було знайдено попіл тисяч жертв, спалених у табірному крематорії, який чорніє жахливою високою трубою праворуч від пагорба.

Йдучи поміж бараків, ловлю себе на думці, що ззовні табір видається зовсім не зловісним. “Невже це та територія Зла, про яку стільки написано?” – майнула думка, коли я проходила у ворота того, що виглядало як велике робітниче селище. На тлі неба вимальовувались зубчасті, казкові контури Любліна, і не вірилось, що все те, що тут коїлося, було насправді.
А ось і приміщення так званої лазні. Це було місце, куди заганяли людей після сортування. А може, їх люб’язно запрошували: “Пройдіть сюди, будь ласка”? Адже більшість євреїв вірила, що їх перевозять на нові землі, а деякі навіть вже заплатили за ті “омріяні терени”. Чи підозрював хто-небудь із них, коли мився після довгої дороги, що трапиться за декілька хвилин? Що їх заштовхають в інше приміщення і замість дезінфекції потруять циклоном-Б?
Які думки проносилися в головах людей, доки на них сипалися кристали трутки? Чи мали віру в те, що ця принизлива процедура, коли вони стояли у вщент заповненому боксі зовсім голі, торкаючись спинами один одного, мала щось спільне з дезінфекцією?
Усе, що бачиш – добре продуманий конвеєр смерті. Тепло з крематоріїв йшло на підігрів води в душових. Взуття, одяг, волосся – все сортувалося та використовувалось. Навіть перед тим, як спалити людину, її розтинали, маючи надію знайти коштовності у шлунку. Також видирали золоті коронки. 
Есесівці, наглядачі кожного поля, прагнули прикрасити доручені їм зони. В таборі серед ув’язнених були художники, скульптори, поети. Вони малювали, ліпили, навіть писали вірші... В’язні виготовляли усілякі скульптури, фігури. При цьому, деякі з них ще й прагнули за допомогою них підтримати дух полонених. Так, наприклад, одне із полів було прикрашено черепахою, яка означала, що “треба якомога повільніше працювати для німців”. “Рухайся як вона, працюючи на фріца” – це гасло руху опору на окупованих нацистською Німеччиною територіях, яке одночасно було і закликом до відмови від ефективної роботи і до саботажу німецької промисловості, де була зайнята значна частина населення окупованих країн. 
На іншому полі стоїть біла колона, на вершині якої розміщені три орли. Цей пам’ятник створено за ескізом, виконаним у 1943 році Альбіном Бонецьким. Колону дозволили зробити тому, що есесівців запевнили, нібито це голуби. А насправді в Майданеку існувала організація опору “Орел”. Із табору загалом пощастило втекти 512 людям, в основному під час транспортування, а також із зовнішніх робіт.
В окупованій німцями Польщі нацисти жорстоко, як у жодній іншій країні, аж до розстрілу, карали місцеве населення за будь-яку допомогу євреям. Тим більше варто знати, що ізраїльським національним комплексом історї Голокосту (Шоа) “Яд Вашем” праведниками світу, що рятували євреїв, визнано 6195 поляків. Це більше, ніж у будь-якій з окупованих нацистами країн. Серед поляків, що рятували євреїв, були жінки, підлітки і навіть діти. З більш ніж шести тисяч польських праведників 700 поплатилися життям за допомогу євреям.

І саме тут варто пригадати величну постать УГКЦ минулого століття – блаженного священномученика Омеляна Ковча, довголітнього пароха Перемишлян (1922-1942), а відтак жертвенного пастиря співв’язнів львівської тюрми на Лонцького та концтабору Майданек. Під час німецької окупації Галичини, намагаючись врятувати євреїв від знищення, хрестив їх і видавав їм метрики про хрещення, незважаючи на заборону цього окупаційною владою. Загалом ним було видано більше 600 свідоцтв про хрещення. Омелян Ковч звернувся з листом до Гітлера, в якому засуджував масові вбивства євреїв і вимагав дозволу відвідувати їх у гетто. За ці дії 30 грудня 1942 року був заарештований гестапо й кинутий до львівської в’язниці на вул. Лонцького, а в серпні 1943 р. – до концтабору Майданек, де таємно продовжував свою священицьку діяльність. 
Жінка-очевидець розповідає, як він у церкві зі сльозами на очах возносив руки до Господа з молитвою, щоби Той не допустив ненависті між христяинами, між людьми взагалі. Духовний заповіт блаженного, що простежується і в його перемишлянських пропові­дях, і в ґрипсах із концтабору, звучить так: “За ворогів – моліться!” 
Отець Омелян Ковч до останнього залишався у Майданеку відданим і вір­ним душпастирем. В одному зі своїх листів, який вдалося передати дітям, він писав: “Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю Святу літургію, вони всі моляться... Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день за то, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними”.

Стараннями родини і Митрополита Шептицького отець Омелян Ковч мав змогу врятуватися: “Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я вас прошу цього не робити. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання. Вони підуть по шляху до Вічності з усіма їхніми гріхами і зневірою, котра приведе їх у пекло. А зараз вони ідуть на смерть з високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи. І таким чином вони попадуть до вічного міста”.
Отець Омелян Ковч до останнього дня життя сповідав і причащав в’язнів концтабору, аж 1944 року важко захворів. Проблеми зі шлунком не вдалося приховати від табірної поліції. 25 березня “парох Майданека” помер, його тіло було спалено в крематорії.
На Мавзолеї написано: “Наша доля – пересторога вам”. Треба завжди пам’ятати це.
Львів – Люблін – Майданек – Львів
*Крилатий латинський вислів, зміст якого полягає в тому, що померлий звертається до живих, нагадуючи про тлінність життя і минущість людського щастя.

Фото: Світлана Лихо, 081.com.pl,
blogspot.com, histmag.org,
panoramio.com, timg.co.il


Генріх Гімлер віддав наказ про будівництво табору Майданек за день до нацистського вторгнення на територію СРСР. Табір призначався для 50 тисяч захоплених у полон радянських солдатів і називався “Люблінський табір Ваффен-СС для військовополонених”. Проте місцеві жителі почали називати його Майданеком, оскільки знаходився він у передмісті Любліна, що мав назву Майдан татарський. 
Нацисти побудували табір у безпосередній близькості до міста, судячи з усього, первісно не плануючи перетворювати його на місце для масового знищення. Майданек був побудований руками перших двох тисяч полонених червоноармійців та сотні з лишнім в’язнів-євреїв. Потім плани німецького начальства змінилися. 
До Майданекa почали відправляти не тільки солдатів та офіцерів Червоної армії, але й полонених американців. Це був єдиний табір смерті, де тримали американців. У 1942 році це вже був повноцінний концтабір із крематорієм. Сюди почали привозити євреїв із Західної Європи, тоді як євреїв із сусіднього Люблінського гетто відправляли в табір смерті Белжець. 
Майданек розширили, щоб він міг умістити 250 тисяч в’язнів. 3 і 4 листопада 1943 року есесівці розстріляли більше 18 тисяч євреїв. Це була найбільше страта в історії нацистських концтаборів. Операція зі знищення називалась Erntefest – “Свято збору врожаю”. Тілами вбитих заповнили три глибокі рови, які опісля були засипані землею. На цьому ж місці згодом стратили польських партизанів та повстанців Любліна. Всього в Майданеку, Травниках і Понятові було вбито від 42 до 59 тисяч євреїв і десятки тисяч інших в’язнів: радянських громадян, поляків та інших. Останній раз нацисти стратили тут людей 21 липня 1944 року. Декілька сотень чоловік було вбито всього за два дні до приходу Червоної армії. Майданек був звільнений, але страти продовжувались – тепер у ньому розстрілювали есесівців та поліцаїв.
Територія табору була розділена на п’ять однакових секцій-полів, одна з яких була призначена для жінок. На території Майданека було багато різноманітних будівель: 22 бараки для ув’язнених, два адміністративних бараки, 227 виробничих майстерень. До нашого часу збереглася лише третина табору. Але навіть те, що залишилося, вражає своїм масштабом. 
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
6.7661 / 4.47MB / SQL:{query_count}